— Леоніде, іноді даючи оцінку гри нинішнього «Динамо», від уболівальників клубу доводиться чути таку відповідь: «Прикро, прикро — але не ладно». Я їх розумію. За багато років «Динамо» привчило своїх фанатів до футболу іншого сорту, якщо можна так сказати. А що б сказав ти з цього приводу?
— Саша, запасися терпінням. Ось що я тобі відповім. Мені, і не тільки мені, також прикро, прикро — і також не гаразд. Іноді здається, що нинішнє покоління динамівців з іншого футбольного тіста зліплене. Розумію, немає зараз у команді гравців класу Мунтяна, Блохіна, Колотова, Трошкіна, Калитвинцева, Онищенка, Безсонова, Заварова, Лужного, Шевченка — можу продовжувати і продовжувати. Але ж і вони приходили в «Динамо» не сформованими майстрами. Багато тренуючись, віддаючи себе футболу, саме в київському клубі вони стали великими майстрами. Вони, гравці різних поколінь, приносили європейське визнання команді, вигравши два Кубки Кубків, Суперкубок УЄФА, а також тричі виступаючи в півфіналі Кубка чемпіонів/Ліги чемпіонів.
Свою високу майстерність динамівці демонстрували не тільки на клубному рівні. Згадай, троє динамівців привезли бронзові медалі після виступу на Олімпіаді-1972 у Мюнхені, десять моїх одноклубників стали бронзовими призерами Ігор-1976 у Монреалі, ще двоє динамівців — із «бронзою» ОІ-1980 у Москві. Був у «Динамо» й олімпійський чемпіон Олімпіади-1988 у Сеулі. Загалом 17 динамівців завоювали олімпійські медалі.
Також серед володарів нагород чемпіонатів Європи багато динамівців Києва. Чемпіон Євро-1960 Юрій Войнов, п’ятеро киян — срібні призери Євро-1972, який проходив у Бельгії. 11 представників київського «Динамо» — віце-чемпіони чемпіонату Європи 1988 року у ФРН. А 1966 року в Англії бронзовими призерами стали четверо динамівців.
Ще додам, що після закінчення успішного сезону 1975 року іноземні журналісти назвали київське «Динамо» другим найкращим клубом світу. У колекціях трьох динамівців — Олега Блохіна, Ігоря Бєланова та Андрія Шевченка — завойовані «Золоті м’ячі» найкращому гравцеві світу.
А конструктором усіх цих динамівських тріумфів був великий тренер, володар Рубінового ордена УЄФА «За заслуги» Валерій Васильович Лобановський. Його невтомне футбольне серце перестало битися 13 травня 2002 року на 63-му році життя.
Ти дивуєшся моїй пам’яті. Але я — посол ФК «Динамо» (Київ) і маю знати про всі досягнення моєї команди, її гравців і тренерів. А пам’ять, Саша, у мене поки що хороша.
— То що, нам залишається жити спогадами минулих років?
— Без минулого немає майбутнього. А минуле у «Динамо» прекрасне. Завершиться ця клята війна, рашисти будуть вигнані з нашої України. У цей складний час наш футбол вижив, довівши, що Україна — країна футбольна.
Хочеться сподіватися на відродження європейського визнання «Динамо», яке 13 травня 1927 року відзначить своє славне сторіччя. Упевнений, незабаром над емблемою «Динамо» з’явиться третя зірочка. Після закінчення війни на матчах «Динамо» трибуни знову заповнюватимуться вщерть. А гравці команди, виходячи на поле, віддаватимуть грі всі свої сили, пам’ятаючи, честь якого клубу вони захищають. Як це завжди робили гравці «Динамо» різних поколінь.
І буде, як і в попередні роки, з динамівських фан-секторів звучати гучне «Динамо — це клас! Динамо — це школа! Динамо — це найкраща команда європейського футболу!».
— Леонід Буряк — автор двох популярних книг «Гарячі точки поля» і «Я жив у щасливий футбольний час». Другу було написано 2007 року, і відтоді багато подій відбулося у твоєму житті. Ти у футболі, як і раніше йому служиш, ти в ньому назавжди. Немає бажання написати третю книгу? Адже тобі є що сказати...
— Якщо чесно, поки що про це не замислювався. Але йди знай... До речі, якби ти не наполіг, не було б і другої моєї книжки.
—Який твій улюблений афоризм?
— «Найщасливіша людина — та, хто дає щастя найбільшій кількості людей».
— Допиваємо другу чашку американо і моє заключне запитання на сьогодні. Яке життєве кредо Леоніда Буряка?
— Роби велике, не обіцяючи великого.
Олександр ЛИПЕНКО
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
