Розумні люди казали: відкрив для себе одне нове слово – уже день прожитий недаремно. Якщо говорити простою мовою, саморозвиток, вдосконалення і прогрес – ось шлях до визнання. Можна сварити Євгена Коноплянку за те, що він обрав не ту команду (зважаючи на результати «Севільї»), але варто віддати Євгенові належне за бажання прогресувати.
Хай не дуже багато, та у нас є свої герої з європейським іменем. Андрій Шевченко, Андрій Воронін, Анатолій Тимощук протоптали ту стежину, на яку став Євген Коноплянка. Але є один суттєвий нюанс: вищеназвані герої представляли Україну, але були вихідцями радянської системи підготовки гравців. Коноплянка же – цілком наш, дитя Незалежної України і символ перспектив вітчизняного футболу.
Наразі є великі сумніви, що з «Севільєю» Женя виграє бодай якийсь трофей. Гра в команди Унай Емері не клеїться, захист працює в різнобій з іншими ланками, тренер не виробив оптимальної моделі основного складу. Зате Коноплянка як футбольна індивідуальність прогресує. І це найпоказовіше доводить помилку Андрія Ярмоленка та тих, хто не схотів відпускати його до Європи. Перехід в команду з провідного чемпіонату змусив би Ярмоленка по-іншому подивитися на свій статус і свої можливості.
Трансфери на експорт аж ніяк не говорять про немічність чемпіонату України. Навпаки. В житті кожного самодостатнього чоловіка наступає момент, коли потрібно залишити батьківську домівку. І якщо твоя поведінка та вчинки викликатимуть повагу, дім твого батька завжди асоціюватиметься у поціновувачів твого таланту з чимось чистим, благородним, натхненним.
Приклад Коноплянки – це не виняток, це – меч від закоренілості та закомплексованості. Це - свідчення, що український чемпіонат вміє народжувати гарних футболістів. А якщо Євгенові вдасться виступити в Європі краще, аніж свого часу виступив Дмитро Чигринський, - то й боязнь «а раптом не заграє і виявиться непотрібним» потрохи залишатиме нашу домівку.
Приклад Ярмоленка – це яскраве відображення минулої ери, коли «маринуванням» загубили не посприяли прогресові таких, без сумніву, неординарних футболістів, як Леоненко, Мілевський. Україна зламує систему і через терни пробивається до нового життя. Пробивається і футбол. Хомченовському не здалося ганебним залишити стан одного з лідерів українського футболу і приєднатися до команди з нижчого іспанського дивізіону. Мар'ян Швед віддав перевагу дублюючому складові «Севільї» перед основою «Карпат». Бека Вачиберадзе не побоявся змінити «насиджене містечко» на середовище, в якому потрібно починати все спочатку і працювати з закоченими рукавами. І якщо ви гадаєте, що наведені приклади, навпаки, дискредитують чемпіонат України, то дуже помиляєтеся.
«Байєр» підписав Владлена Юрченка і відкрив для футбольної Німеччини істину, що можна в українських футбольних глибинках знаходити гравців, відповідних рівню Ліги чемпіонів. Представникам Серії А трансфер Василя Прийми до «Торіно» нагадав, що після Шевченка в Україні й досі існує футбол, і уособленням цього футболу є не тільки легіонери на кшталт Адріано та Калініча. А вітчизняним гравцям-трудовим конячкам (Прийма – саме з їх когорти) показав, що шлях відкритий не тільки до чемпіонатів Казахстану, Азербайджану чи Росії.
І тепер, коли в складі «Шахтаря» виходять молоді Коваленко та Арабідзе, за «Чорноморець» шикарні голи забиває Калитвинцев, а «Карпати» на своїх плечах тягне Костевич, картина наповнюється новими барвами: «а чому б їм не спробувати, як спробували Юрченко та Швед?».
Український футбол варто любити за бажання молодиків прогресувати.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
