Сучасна футбольна історія, і вітчизняна зокрема, знає чимало прикладів переходу зіркових гравців на посаду тренера національної збірної. Про звичайний шлях колишнього футболіста, який починає тренерську роботу або з місця асистента тренера (Фоменко, Буряк, Михайличенко), або з роботи з не найсильнішими клубними командами (Лобановський, Базилевич, Блохін), або взагалі з дитячого тренера (Бишовець), тут не йдеться. Мова про тих, хто із лідера національної команди перетворювався на її наставника.
Тут, зазвичай, більше курйозів, аніж нормальних історій. Досить згадати великого Марадону на посаді тренера збірної Аргентини. Але бувало й навпаки. Перед фінальним турніром Кубка світу 1990 року національну збірну Західної Німеччини очолював великий Беккенбауер. Перед початком турніру прискіпливі німецькі бюрократи почали вимагати від нього тренерського диплома, якого Беккенбауер, звісно ж, не мав. Бо у нормальній країні тоді на тренера слід було справді вчитися, а не просто рахуватися в інституті, як робила більшість наших футболістів. Що було робити Беккенбауеру і тим, хто його призначив, – команда ж бо виграла відбірний турнір. Вирішили просто – на період фінального турніру Беккенбауера призначили не тренером, а «шефом» збірної, яка під його керівництвом стала незабаром чемпіоном світу. Мені невідомо, яку роль відігравав тодішній «шеф» у тренувальному процесі чемпіонів світу, але після завершення турніру Беккенбауер назавжди завершив тренерську кар'єру, так і не забажавши сідати на студентську лаву.
Серед великих або, як тепер кажуть, «харизматичних» футболістів були й такі, які розумно вирішили не йти у тренери, а залишатися самими собою – відомими у всьому світі людьми. Хтось доходив до цього рішення після невдалого тренерського дебюту, комусь вистачало глузду і цього не робити. Тому відомі на увесь світ Пеле, Яшин, Ейсебіо хоч і були на видноті, але у тренери збірної не прагнули. Аналогічно - Зідан, Фігу, Бутрагеньо, які свого часу були лідерами команд Франції, Португалії та Іспанії.
Особливим є приклад нинішнього президента УЄФА. Мало хто нині пам'ятає, що великий французький футболіст Платіні виграв усі вісім матчів відбору, але не вийшов з групи, очолюючи збірну Франції на чемпіонаті Європи 1992 року. Після чого перетворився із тренера на чиновника, вдало конвертувавши свою футбольну славу в успішну кар'єру футбольного функціонера найвищого рівня.
Ситуація із найзнаменитішим поки що українським футболістом, який вирішив почати тренерський шлях із національної збірної, знаходиться, як на мене, десь посередині між історією Беккенбауера та історією англійця Бекхема, який вже понад два десятиліття був і залишається найбільш відомим футболістом Англії. Бекхем поїхав із збірною на фінал Кубку світу-2010 у ранзі одного із помічників тренера. Під час матчів за участю Англії його постійно показували поруч із лавою запасних, де він своєю присутністю допомагав колишнім партнерам. Результат відомий – Англія нічого тоді не виграла, і Бекхем від збірної дистанціювався без зайвого галасу.
Що виходить у нас? На відміну від великого Беккенбауера, великий Шевченко тренерську ліцензію має і теоретично може очолити збірну хоч тепер. Але ж Беккенбауер спочатку виграв із збірною відбірний турнір! Тоді для Шевченка, принаймні на найближчі півроку, залишається роль Бекхема – тобто присутність біля збірної України і моральна цієї збірної підтримка. Ну не за тим же йде до збірної колись найкращий футболіст Європи, аби розставляти фішки та носити м'ячі на тренуваннях! Він і футболістом цим ділом у збірній не зловживав!
То що із цього виходить?
Історія поки що не знає прикладу миттєвого перетворення володаря «Золотого м'яча», який би не мав жодного тренерського досвіду, в успішного тренера національної збірної. Виходить, ми спробуємо переписати футбольну історію? Хотілося б, щоб цю історію переписала національна збірна України, ставши наступного липня чемпіоном Європи. Скажете, що це нереально? Але ж у нас сам Шевченко буде у тренерському штабі! Чому ні?
