«Ніколи не забуду той момент, коли вперше надягнув футболку МЮ», – Генріх Мхітарян давно мріяв опинитися на «Олд Траффорд» і поступово прямував до мети. Щоразу знаходилися скептики, які не вірили у спроможність вірменина впоратися із новими викликами – починаючи ще з українського етапу його кар’єри.
«Коли я переїхав у донецький «Шахтар», багато людей казали, начебто мені там доведеться важко. Переконували, що у мене там нічого не вийде, тому що в клубі вже було дванадцять бразильців. Я став найкращим бомбардиром української Прем'єр-ліги в 2013 році, було приємно стулити пельку тим, хто вважав, що вірменину в «Шахтарі» ловити нічого».
Генріх обрав дортмундську «Борусію», хоча мав достатньо інших пропозицій, не обділених розкішшю – «Ліверпуль», ПСЖ, «Ювентус», «Челсі». Тут він утвердився, як гравець топового європейського рівня, а у попередньому сезоні став найкращим асистентом Бундесліги – 18 гольових передач. Плюс – 11 голів. Багаторазовий чемпіон Вірменії та України, володар Суперкубків Німеччини та Англії вже сім років визнається найкращим футболістом своєї країни – далі буде. Захоплюючись Мхітаряном, далеко не всі знають, що мотивує цього мініатюрного хавбека вперто дертися вгору по кар’єрній драбині.
У сім років Генріх втратив батька.
Гамлет Мхітарян також був футболістом, нападником. У 1980-х захищав кольори титульного і титулованого клубу Вірменії – «Арарату». «Він був маленьким, але дуже швидким форвардом», – пригадують ті, хто бачив його гру. Перед розвалом Союзу єреванський клуб переживав не найкращі часи своєї історії (у 70-х, для порівняння, «Арарат» став чемпіоном СРСР + здобув два Кубки країни), але Гамлет Мхітарян феєрив по максимуму. У чемпіонаті-1984 він забив 18 м’ячів і посів друге місце у підсумковому заліку найкращих бомбардирів першості. А три хет-трики і один покер дозволили йому здобути приз «Лицар атаки», який вручався футболісту, що упродовж чемпіонату найчастіше забивав по 3 і більше м’ячів за матч.
На фото: Гамлет Мхітарян - у центрі
Агонію Союзу зустрів в іншому вірменському клубі – «Котайк» (Абовян), найкращим досягненням якого став вихід у Першу лігу. А потім Гамлет виїхав у Францію – не емігрував, а вирушив продовжувати кар’єру, адже отримав запрошення від клубу другого французького дивізіону «Валанс». Французи звернули увагу на маневреного форварда під час показового турне радянських футболістів Європою і запропонували йому пристати на їх дуже скромні умови. При колосальному таланті Мхітаряна він не загубився б у клубах першої величини, проте час був дуже складний, «народжені в СРСР» не мали поняття про цивілізовані трансфери, а у Валансі, до того ж, мешкала гостинна вірменська діаспора. Гамлет зрозумів, що почуватиметься тут, як вдома, і став гравцем місцевого клубу.
«Один із моїх перших спогадів – як я благав батька взяти мене з собою на тренування. Мені тоді було років п'ять, – пригадує Генріх. – Я плакав щоразу, коли він йшов на тренування, і щоранку просив: «Тату, візьми мене з собою. Ну будь ласка, будь ласка, візьми мене з собою».
У той час син не стільки цікавився футболом, як просто хотів бути поруч із батьком. А в батька як не тренування, то матчі, або ще гірше – гра на виїзді. І тоді він не ночує вдома. Малюка вкладає спати лише матір.
«Якось вранці я кажу: «Татку, візьми мене на тренування». Він відповідає: «Ні-ні, Генріху, сьогодні немає тренування. Я йду в супермаркет. Скоро повернуся». Ось так він втікав на тренування, а я все чекав… і чекав. Додому він повертався через кілька годин. І без пакетів з продуктами. А я зривався і починав плакати: «Ти мені збрехав! Ти не ходив у супермаркет. Ти ходив на футбол!»
Час, проведений поруч із батьком, став для хлопчика безцінним. Він вже тоді понад усе хотів бути схожим на тата. Але раптово в домі стали відбуватися дивні речі, не завжди зрозумілі 6-річному Генріху. У середині 90-х сім’я Мхітаряна повернулася на батьківщину, у Вірменію. Гамлет зав’язав із футболом, цілісінькими днями сидів вдома. І тут синові радіти б, що отримав так багато батька, але навіть дитині було помітно – 33-річний чоловік згасає, як свічка. Щодня – все більше. Невпинно.
Причина полягала у пухлині мозку. Гамлету упродовж року зробили три операції, проте результат виявився невтішним. Мхітарян-старший був приречений. Шостого травня 1996 року його не стало.
«Я був ще маленький і не зовсім розумів, що таке смерть, – написав Генріх у своєму блозі на порталі Theplayerstribune.com. – Пам'ятаю, як мама і старша сестра плакали, а я запитував: «Де тато?» Ніхто не міг пояснити мені, що відбувається».
Потроху малий почав усвідомлювати жорстоку реальність. Між ним і мамою відбувалися діалоги, на зразок цього.
– Ма, ну де батько? Коли він нарешті повернеться?
– Генріху, батька вже ніколи не буде з нами.
– Ніколи? Це ж так довго.
Генріх не знаходив собі місця. Він вийняв коробку із відеокасетами. На них – записи матчів, у яких грав батько. Увімкнув, скрутився калачиком і не відводив очей від екрана. Вивчав манеру батькової гри, радів, коли той святкував забиті голи. Намагався увібрати в себе риси його обличчя, щоб ніколи не забути. «На цих відеокасетах мій батько продовжував жити».
Ретросеанси стали для сина певним ритуалом і повторювалися по 2-3 рази на тиждень. Через рік Генріх записався на футбол: «Потрібно бігти, як він. Потрібно бити, як він». Минув час, багато часу. Мхітарян-молодший виріс, змужнів і відбувся, як футболіст. Копією батька, попри нестримне бажання, так і не став. «Тато був швидшим, ніж я. З більш потужним ударом», – трішки розчаровано каже найкращий футболіст Вірменії. І все ж іноді до Генріха підходять вболівальники зі стажем, які пам’ятають гру Мхітаряна-старшого, і, тиснучи руку, можуть видати: «А знаєш, хлопче, бачу в тобі Гамлета, коли біжиш із м’ячем». Для Генріха не існує кращої похвали.
Перейшовши в МЮ, Мхітарян розчарував у перших матчах і ризикував надовго, а може й назавжди опинитися за межами основного складу. Але, відновившись від травми, він повернувся на поле значно сильнішим. Тепер без нього нереально уявити гру «Юнайтед».
«Коли виходиш на поле «Олд Траффорд», це не просто поле – це сцена. Якби батько міг побачити мене на цій сцені, він би мною дуже пишався. Навіть не дивлячись на те, що його немає з нами, він допоміг мені всього цього досягнути».
Олег Бабій
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
