Михайло Фоменко: «У «Динамо» штрафували не тільки Леоненка»

Збірна України 8 Березня, 11:05 1272
Михайло Фоменко: «У «Динамо» штрафували не тільки Леоненка» | 19-27
Михайло Фоменко – про найкращого тренера, залізну дисципліну в Іраку і відмову «Металіста» від єврокубків .

Епопея Михайла Фоменка у збірній України, яка тривала 3,5 роки, закінчилася повним фіаско на Євро-2016. Наша команда продемонструвала найгірший результат серед 24 учасників. Тренер взяв на себе відповідальність за провал і пішов у відставку.

Як Фоменку живеться зараз? До яких висновків він дійшов, аналізуючи період своєї роботи? Що збирається робити далі? «Футбол 24» спробував отримати відповіді на ці запитання, щоправда, перша частина розмови присвячена іншому.

«Лобановський знав мій потенціал»

– Михайле Івановичу, ви походите із села Мала Рибиця. Зростали капосним сільським хлопцем?

– Та тихим я був хлопцем (Усміхається). Зараз вже й не згадаю подробиць – стільки часу минуло. А жили ми в Сумах постійно. Просто мати поїхала до батьків мого тата, у Малу Рибицю, і там народила мене. Так сталося.

– А як потрапили у сумський «Спартак»?

– У юності я працював на насосному заводі. Відповідно, грав за заводську команду. Там мене й помітили – запросили у «Спартак».

– Рівно через десять років після цього, у 1972-му, ви опинилися в київському «Динамо» і збірній СРСР. Голова не запаморочилася від кар’єрного стрибка?

– Ні, я б не сказав. Тоді мало в кого голова паморочилася. У ті часи зовсім інше ставлення було.

– В обох командах вам довірили капітанську пов’язку. Які у вас були методи впливу на партнерів, які не дослухалися до вказівок?

– Та ніяких особливих методів. Усе відбувалося в межах нормального. Непослуху не було – кожен футболіст дорожив своїм іменем, займався улюбленою справою і грав не тільки за себе, а й за того хлопця також.

– Валерій Лобановський – найкращий тренер у вашій кар’єрі футболіста?

– Так, звичайно.

– Що ви запозичили, підгледіли у Метра і згодом використовували вже в своїй практиці?

– У футболі, як і в будь-якій іншій справі, потрібно шукати свій імпульс і враховувати вимоги сучасного футболу. Відштовхуючись від цього, самостійно вибудовувати навчально-тренувальний процес, взаємовідносини.

– Чи знаєте ви, що коли Лобановського запитали, хто з його підопічних має найкращий тренерський потенціал, він назвав вас?

– Ми багато спілкувалися, тому – не дивно. Він знав мій потенціал і потенціал інших хлопців.

– Була особлива розмова, яка відклалася вам у пам’яті, і ви іноді до неї повертаєтеся?

– Ну, важко пригадати. Лобановський завжди був дуже вимогливий – тренер-максималіст. І нас намагався до цього привчити. Результат не забарився – медалі, кубки.

Лобановський Фоменко

– Ваш найкращий матч за «Динамо»?

– Звичайно, що найбільше запам’яталися матчі за Кубок Кубків і Суперкубок УЄФА у сезоні 1974/75. Плюс – ігри у складі збірної СРСР.

– У 30 років ви були змушені закінчити кар’єру – травма спини. Вона вам потім усе життя дошкуляла?

– Безперечно, це ж нікуди не зникає. Увесь час відчував, все життя. Але коли припинилося велике фізичне навантаження, то стало легше.

«Одного футболіста довелося відправити в армію»

– Тренерську діяльність ви розпочали ще при Союзі, а найбільшого успіху досягнули із «Гурією» (Ланчхуті), яку вивели у Вищу лігу. Чи траплялося, що темперамент грузинських вболівальників переходив межі дозволеного?

– Коли тільки починав – часто-густо бувало всяке. Потім усе стало на свої місця. Почав рух вперед.

– Чому ви не захотіли працювати з «Гурією», коли клуб відмовився від Вищої ліги і стартував у новоствореному чемпіонаті Грузії?

– Я вважав, що рівень нового чемпіонату – занизький.

– Потім у вас був екзотичний досвід – Ірак, Багдад, збірна, клуб «Рашид»…

– Справа в тому, що потенціал місцевих гравців – високий, хоч вони здебільшого не мали міжнародного досвіду. Мені було цікаво з ними працювати. Але, на жаль, почалися проблеми. Бойові дії, небезпека – довелося поїхати з цієї країни. Чи чув вибухи? Ні, такого не було. Але відчувалася напруга і я розумів – людям не до футболу.

– Валерій Яремченко, який працював у Сирії, констатував: потенціал гравців на Близькому Сході – хороший, але вони дуже ледачі. Як ви стимулювали своїх підопічних до праці?

– Тоді була війна… Точніше, якраз настало перемир’я з Іраном, але загалом – військовий час. Стався такий випадок, що одного футболіста команди довелося відправити в армію. Інші хлопці розуміли – не будуть виконувати того, що вимагає тренер, підуть тим же шляхом. З усіх країн того регіону в Іраку – найдисциплінованіші футболісти. Ми двічі обіграли збірну Китаю.

– Ви повернулися в Україну, очолили «Динамо» і обіграли в Києві зіркову «Барселону» Йохана Кройфа. Віктор Леоненко пригадував, що навіть після 3:1, здобутих у меншості, ви все одно мали претензії до команди. Які саме?

– (Усміхається) Що позитивне було у грі, а що – негативне. Звичайно, належало проаналізувати по гарячих слідах. Це нормальний процес.

Фоменко Лужний

– А як ви боролися із нелюбов’ю Леоненка до спортивного режиму?

– За будь-які порушення в команді були прописані штрафи. Штрафували не тільки Леоненка, а й інших людей – когось більше, когось менше.

– Розповідали, що ви могли підняти руку на підопічних. Згадують історію з одним голкіпером…

– Без коментарів.

– У тренерському кабінеті на базі «Динамо» Микола Павлов, який працював після вас, знайшов старі конспекти Лобановського. Ви знали про їх існування?

– Це не було секретом. Ми ж самі конспектували немало. Особливо, коли кар’єра футболіста наближається до закінчення і ти готуєшся до тренерської роботи. Щось від одного тренера записав, потім від іншого. Кожен тренер працює по-своєму, розробляє свою систему. Ти ж не можеш взяти все те, що застосовував Лобановський чи хтось з інших спеціалістів. Час не стоїть на місці.

«У Гвінеї мене не хотіли відпускати»

– У вас був ще один екзотичний досвід – зі збірною Гвінеї середини 90-х. Не боялися їхати в Африку? Адже Мунтян досі ж жахом пригадує, як його закляв африканський шаман.

– Боятися може той, хто вже з таким стикався. Я ж їхав туди вперше. Поки дістався від аеропорту до готелю – захотілося повернутись назад (Усміхається). Коли почався тренувальний процес – все стало на свої місця. Але великого бажання там працювати не було – довелося важкувато через ставлення футболістів до своєї роботи. Коли у збірну приїжджали легіонери, то таке враження, не розуміли, що повинні бути лідерами команди і тягнути це все на собі. Довелося потихеньку відмовлятися від гравців, які не хотіли змінити своє ставлення.

«Мене закляв африканський шаман». Правила життя легендарного «динамівця» Володимира Мунтяна

Затримався я там ненадовго – надійшла пропозиція з «ЦСКА-Борисфена». Довелося переконувати місцевих керівників, що нам варто розпрощатися. Вони не хотіли мене відпускати, були задоволені моєю роботою. Просили, щоб я запропонував 1, 2, 3 кандидатури замість себе. От Мунтян і поїхав на моє місце.

– Ви провели дуже тривалий період з українськими клубами – ЦСКА, «Металіст», запорізький «Металург», «Таврія». Де було найкомфортніше, найцікавіше?

– Всюди було цікаво, адже коли приходиш у новий клуб – це новий виклик. У ЦСКА тоді створювався новий колектив – належало всіх гравців привести в єдине русло щодо ставлення, розуміння.

Фоменко

Коли прийняв «Металіст», команда перебувала ледь не в Другій лізі, йшла на останніх місцях. Нам довелося починати з нуля. Спасибі тодішньому президенту Бугаю Валерію Михайловичу, земля йому пухом, за ту підтримку, яку він надавав команді. З часом ми навіть пробилися в єврокубки, але керівництво відмовилося, адже потрібно було стадіон ремонтувати, та й футболістами новими підсилитись. Це величезні витрати. Замість нас тоді виступав запорізький «Металург». Мені дивно, що Харків відмовився. Все-таки – велике промислове місто.

У Запоріжжі команди, як такої, не було. Футболісти були, а команди не було. Керівництво клубу не розуміло, або не хотіло розуміти цього. Довелося піти. Така специфіка тренерської роботи – у кожному клубі футболісти різні, керівники різні, поняття і принципи різні. Ось так.

– До кого з колег-тренерів, проти яких доводилося грати, ви маєте найбільшу повагу?

– Поважаю всіх тренерів. Вони відчули на собі величезні об’єми роботи. До всіх спеціалістів, з якими довелося змагатись, ставлюся з великою повагою.

– А яких футболістів ви готові наводити іншим у приклад – як зразок професіонального ставлення до роботи і футболу?

– Таких у моїх командах було дуже багато. Відчутна більшість. Величезне спасибі їм за це. Траплялися й такі гравці, які не розуміли або не хотіли розуміти вимог. Але їх було небагато.