«Мій нічний кошмар напередодні польоту став реальністю. В літаку погасло світло і він почав падати»
Еліо Нето:
– За кілька днів до того, як ми вирушили на перший фінал Копа Судамерікана в Колумбію, у мене був жахливий кошмар. Коли я прокинувся, то сказав своїй дружині, що потрапив у авіакатастрофу. Я перебував у літаку вночі, йшов сильний дощ. Потім літак раптово почав падати, але мені якимось дивом вдалося вибратися з-під уламків. Я опинився на горі, було темно. Це все, що я згадав.
У день поїздки на фінальну гру я не міг викинути цей кошмар з голови. Я відправив повідомлення своїй дружині з літака та сказав їй помолитися Богу і попросити його захистити мене від цього кошмару. Я не хотів вірити, що це трапиться, але я попросив її помолитися за мене. Та, на жаль, мій сон став реальністю. В літаку погасло світло і він почав падати.
Джексон Фольманн:
– У літаку в той день було дуже весело, наче свято. Ми грали у карти, слухали музику.
Алан Рушел:
– Я показував різноманітні фокуси з колодою карт. Мені завжди подобалося це робити. Ми слухали пагоде. Це були люди, щасливі творити історію, незалежно від того, стали б ми чемпіонами чи ні. Ми вивели клуб з невеликого бразильського міста у фінал Копа Судамерікана та були дуже щасливі.
Джексон Фольманн:
– Це був тихий політ, аж поки всі вогні не погасли. Люди хотіли знати, що відбувається, але екіпаж нічого пояснював. Лише за кілька хвилин до того, як ми впали, бортпровідник пройшов повз і сказав: “Пристебніть ремені, ми збираємося приземлитися”. Він був дуже спокійний. Ніхто нічого не повідомляв через мікрофони. А потім ми почали падати.
У світі знайдеться не так багато людей, які пройшли через цей момент. Ви перебуваєте на шляху до здійснення своєї мрії, разом з друзями, всі щасливі, а вже за мить вогні у літаку гаснуть і ви падаєте з небес.
Я просто встиг помолитися і попросити Бога захистити мене. Усередині літака ви нічого не можете зробити. Ви не можете втекти, не можете плакати, не можете просити про допомогу, ви не можете запитати, чому? Все, що ви можете зробити, це залишити своє життя в руках Бога.
Алан Рушел:
– Іноді я навіть намагаюся пригадати момент падіння, але не можу. Я думаю, що мозок блокує ці спогади.
Еліо Нето:
– Я пам'ятаю свої останні слова перед падінням. Я молився вголос. Коли я побачив, що ми дійсно падаємо, то промовив: “Ісусе, я читав Біблію, ти зробив багато чудес. Допоможи нам, помилуй нас, ти – пілот на цьому літаку. Але навіть молячись цьому могутньому Богу, я розумів, що ми перебуваємо у практично безнадійній ситуації.
«Багато людей стогнали від болю. Мої друзі благали про допомогу, але я нічого не міг вдіяти»
Джексон Фольманн:
– Багато людей почали молитися вголос. Перед тим, як ми впали, усі задавалися питанням, що відбувається. Люди кричали: “Хтось може сказати, в чому річ?”. Це останні слова, які я пам’ятаю перед авіакатастрофою.
Я прокинувся в лісі, розплющив очі, але було дуже темно та холодно. Падав дощ. Я не міг нічого побачити, лише чув деякі речі. Багато людей стогнали та благали про допомогу. Я теж почав просити про допомогу, але поняття не мав, де знаходжусь. Я не розумів, що літак впав. Я просто лежав та говорив, що не хочу помирати.
Мої друзі благали про допомогу, але я нічого не міг вдіяти. Це був найскладніший момент. Я не міг піднятися. Було так темно, що я нікого не бачив. Я виключався та знову прокидався, а потім помітив спалах світла в лісі та людей, які кричали: “Національна поліція, Національна поліція!”.
Коли поліція прибула на місце падіння літака, то деякі люди, які кричали про допомогу, уже не видавали жодних звуків, або їхні голоси були дуже слабкими. Це був дуже сумний момент.
Поліцейський сказав мені: “Будьте спокійні. Ви врятовані”. Він запитав мій вік та ім'я, а я відповів: “футболіст”. Пізніше сержант зізнався, що це була найжахливіша сцена, яку він коли-небудь бачив. Він намагався підняти мене за спину, але я не міг встати, бо мені було дуже боляче. Моя ліва нога звисала лише на сухожиллях. Рятувальники повинні були винести мене на пагорб. Через дуже складний ландшафт, це було небезпечно, тому що повсюди лежали гострі уламки літака. Ці рятувальники – справжні герої. Я пам'ятаю, що попросив у них води, трохи випив та знепритомнів.
Еліо Нето:
– Коли я прокинувся в лікарні, то нічого не пам'ятав про аварію. Перші слова, які я промовив своїй дружині, вийшовши з коми: “Бог був зі мною весь час”. Я сказав це двічі. Але я нічого не пам'ятав. Лікарі нічого мені не розповідали про авіакатастрофу, вони хотіли, щоб спочатку я прийшов до себе. Я знав, що перебуваю в лікарні, але не розумів, де саме. Люди, які працювали в цій лікарні, говорили по-іспанськи. Я був дуже збентежений.
Коли я побачив лікаря з Шапекоенсе, то згадав, що нам потрібно зіграти в фіналі. Я сказав: “Лікарю, що сталося? Я щось собі заподіяв під час матчу?”. А він відповів: “Так, синку, ти отримав травму в грі”. Я йому повірив і думав, що гра все ще триває. Я був ображений на Бога, бо не розумів, чому він витяг мене з фіналу і я не можу допомогти своїм друзям.
Алан Рушел:
– Мій батько говорить, що коли я прокинувся в лікарні, то найперше сказав йому: “Невже це сталося?”. Слідуючи рекомендаціям лікаря, він лише розповів, що літак повинен був здійснити аварійну посадку, але зі мною, Нето та Фольманном все в порядку. В той момент я думав, що ми троє були єдиними постраждалими. Я думав, що гра відбудеться і все ще турбувався через фінал.
Наступного дня лікарі прийшли поговорити зі мною. Вони сказали, що хочуть розповісти мені правду, але я повинен зберігати спокій. Мені повідомили, що літак впав і це не була аварійна посадка, що вижили лише шість осіб: я, Джексон, Нето, журналіст і ще два члени екіпажу. Ось тоді увесь мій світ повалився: “Це просто кошмар. Це брехня. У мене просто жахливий кошмар. Я прокинуся через мить…”.
«Я думав, що фанати вторглися в табір Шапекоенсе і напали на нас, або, можливо, мене побили на парковці перед грою»
Еліо Нето:
– Якось я прокинувся у відділенні інтенсивної терапії і почав сумніватися у словах лікарів. Я дивився на своє тіло – все було порізано. Моє вухо висіло. Я думав, це не можливо, що я отримав травму в грі. Щось не так. І я запитав у лікаря: “Хто цей хлопець, який зробив таке зі мною? Він повинен бути дуже сильним!”. Я думав, що фанати вторглися в табір Шапекоенсе і напали на нас, або, можливо, мене побили на парковці перед грою. Але я ніколи не думав про літак. Як я міг собі таке уявити?
Через декілька днів я прокинувся на світанку і побачив, що мій батько сидить в кріслі і плаче. Саме тоді я зрозумів, що вони брешуть мені. В палату прийшли всі лікарі які доглядали за мною. Там також була моя мати, сестра, психолог та священник. Вони сказали, що повинні мені щось розповісти. Батько промовив: “Ти можеш загадати свій сон?”. Я відповів: “Звичайно, я пам'ятаю сон. Я сказав своїй дружині, що був в літаку вночі. Йшов сильний дощ. Несподівано погасли усі вогні і він впав. Мені вдалося піднятися з уламків і я опинився на горі. Було темно”.
Дивно, але коли я почав говорити про свій сон, психолог покинув кімнату та почав плакати, моя мати також ридала. І тут лікар промовив: “Це був не сон. Все було правдою. Літак Шапекоенсе розбився”. Це був найважчий момент у моєму житті. Я не міг у це повірити, думав, що лікар якийсь божевільний: “Про що ти говориш?”.
Добре, якщо це дійсно відбулося і я залишився живим, то усі решта – також живі. Я запитав, де мої партнери по команді, але отримав жахливу відповідь: “Уціліли лише ви, Алан, Фольманн, журналіст і два члени екіпажу”. Я не міг у це повірити. Це було неможливо. Я подумав: “Якщо я живий, то чому загинули усі мої друзі? Як я зумів вижити в результаті авіакатастрофи? Це все не має сенсу…”.
Джексон Фольманн:
– Я чотири дні перебував у комі, а коли вийшов з неї, то мій мозок блокував усі спогади про авіакатастрофу. Я не включив телевізор, моя сім'я нічого не розповідала, а я нічого не хотів знати. У мене було уявлення про те, що сталося, але я думав, що вижило набагато більше людей. Я думав, що ми пережили аварійну посадку.
Пам’ятаю, психолог якось прийшов у мою кімнату та сказав: “Був нещасний випадок, і літак розбився. Всі вони померли. Ви вижили, але більше ніколи не зможете грати у футбол”. Моя сім'я сказала мені, що я втратив праву ногу. Мене опанував тотальний смуток, я думав про своїх друзів. Дивно, але я більше переймався ногою, ніж своїм життям. Пізніше з’ясувалося, що Алан і Нето також вижили. Це дало мені додаткову мотивацію продовжувати боротьбу.
Еліо Нето:
– Я був останнім, кого вдалося врятувати. Я лежав під уламками вісім годин. Рано-вранці, частина рятувальної команди вже покинула місце аварії. Там залишилась лише поліція, щоб захистити тіла і зібрати наші речі. Раптово один з офіцерів сказав: “Ей, я щось чую, хтось стогне від болю”. Інший поліцейський відповів: “Ти божевільний. Це неможливо”. Але той швидко перебив його: “Ні, ні, ні. Усі замовкніть. Зараз ви почуєте”. Потім вони усі побігли туди, звідки виходив звук. Поліцейські почали розтягувати стовбури дерев і частини літака, аж поки один з них не помітив моє обличчя. Я був у жахливому стані, повністю розбитий.
Вони звільнили мене від завалів і посадили у вантажівку. Знадобилась ціла година, щоб зійти з гори та доставити мене в клініку. Мої очі були повністю білі та завернені вгору. Вони говорили, що я помер, але я все ще дихав. Ніхто з них не вірив, що я зможу вижити.
Коли я вийшов з коми, медсестра, яка була в машині швидкої допомоги зі мною на горі, приїхала до мене. Вона стояла в дверях і дивилася на мене. Коли вона обняла мене, все тіло тремтіло. Вона тримала мене за руки та говорила: “Я не вірю, я не вірю”. Ось тоді я зрозумів, наскільки це неможливо. Це було диво, що я вижив після такого.
Джексон Фольманн:
– У літаку я подзвонив Алану, щоб він сів поруч зі мною. Ми дружимо більше 10 років, завжди ділимо один номер. Але під час польотів Алану подобалось сидіти у хвості літака, там він міг розлягтись на трьох сидіннях та добре поспати. На шляху в Колумбію Алан також перебував у хвості, а я сидів один. Я чомусь довго вмовляв його пересісти до мене і врешті-решт він погодився. А через 30 хвилин сталося усе це жахіття.
Алан Рушел:
– У Колумбії я покинув лікарню пішки. Коли я повернувся в Шапеко, мене зустрічала уся родина та фанати. Це було вражаюче.
Джексон Фольманн:
– Я не хотів, щоб мій батько допомагав мені дістатись ванни, лягти на диван, чи просто сісти. Я пам'ятаю, що коли я приїхав в Сан-Паулу з сім'єю, то ледве міг стояти без відчуття величезного болю. І я сказав лікарю: “Я поважаю твою роботу, але якщо є щось, що поставить мене на ноги, навіть якщо мені доведеться пережити страшний біль, дай мені знати. Давай зробимо це. Я хочу повернутися у Шапекоенсе. Відтак, коли я знову почав ходити перед моїми батьки, то переживав неймовірні відчуття.
«На жаль, через людську жадібність сталось непоправне»
Еліо Нето:
– Найбільше мене розчулив момент, коли я побачив своїх дітей. У мене близнюки – хлопчик і дівчинка. Їм 10 років. Після авіакатастрофи моя дружина залишила наших дітей в Бразилії з сестрою, тому я не бачив їх, аж до поверення на батьківщину. Коли вони прийшли до мене в лікарню, то були вражені. Я був дуже худий, а моє тіло було покрите шрамами. Вони дивилися на мене, як на привида. Я промовив до них: «Ви не хочете обійняти свого батька”?.
Це був перший раз, коли вони обійняли мене, не сказавши нічого. Вони довго плакали, 5 або 10 хвилин. Вони не могли говорити. Вони просто обняли мене і заплакали. Я відчув неймовірне полегшення.
Алан Рушел:
– Найважчий для мене момент настав тоді, коли авіакатастрофа засіла у моїй голові. Фізично мені ставало краще, але я зрозумів, що людей, яких я любив, більше немає. Я був дуже близьким з нашим голкіпером Даніло, його дружиною Летісією і сином Лоренцо. Коли я нарешті зрозумів, що Даніло пішов, мені стало дуже боляче. Він був особливим хлопцем в моєму житті, і я думаю про нього кожен день.
Джексон Фольманн:
– Ми не хочемо, щоб люди забували про тих, хто пішов, адже вони є героями. Ми втратити дуже багато друзів. У цих людей залишились діти, брати, сестри, кохані та батьки… Зараз складно зрозуміти, чому все це сталося? Чи можна було запобігти цьому?
Еліо Нето:
– Компанія, якій належав літак, багаторазово економила паливо. Дивлячись на факти, зараз ми розуміємо, що рано чи пізно це мало статитися. Вони багато разів робили це з іншими командами. Компанія хотіла заощадити трохи грошей, а в підсумку вбила багато людей. Усі, хто причитений до цієї жахливої трагедії, повинні бути покарані. Те, що помер пілот, не означає, що справедливість відновлено. На жаль, через людську жадібність сталось непоправне. Ви ж знаєте, що говорить Біблія: “Любов до грошей – початок всього зла”.
Алан Рушел:
– Я пам'ятаю, як декілька місяців тому ми з Нето грали на приставці. Ми згадували, як зазвичай діяли на полі наші товариші по команді. Я сказав: “Чувак, ти пам'ятаєш, як грав Сержіо Маноел?”. І Нето відповів мені: “Здається, ніби вони все ще тут”. Тоді нам було дуже сумно. У ті моменти, коли ви розумієте, що вони дійсно пішли, стає дуже боляче.
Нето:
– Навіть якщо я помру, я знаю, що піду в краще місце. Я знаю, що Бог поведе мене за собою. І про наших друзів зараз піклується Господь.
– Джексон Фольманн:
– Завтра Алан буде грати проти Мессі (інетрв’ю було записане напередодні матчу Барселона – Шапекоенсе за Кубок Гампера – прим.ред). Нето повернувся у тренувальний табір. Що зі мною? Я втратив ногу, але поїду з командою на матч. Я хочу бути щасливим, я не втратив смак до життя. Особливо після всього, що сталося.
Алан Рушел:
– Для мене найважливіше – гідно прожитии своє життя. Авіакатастрофа дала мені хороший урок. Я не знаю, що станеться в найближчі 10 хвилин, або коли я покину цю кімнату. Моє послання всім – реалізовуйте свої мрії. Якщо ви дійсно хочете щось зробити, то робіть це негайно. Живіть на повну, адже ви не знаєте, що може статися завтра.
Еліо Нето:
– Авіакатастрофа навчила мене цінувати маленькі радощі життя. У лікарні я носив підгузники, не міг приймати душ один протягом декількох місяців. А коли мені врешті-реш стало краще, і зміг прийняти душ самотужки, відчув, як вода падає на мою шкіру, то мало не заплакав.
Коли я вперше вдарив по м'ячу після авіакатастрофи, то відчув, що знову став дитиною. Я повинен був померти в той день, ал Бог дав мені другий шанс, і я зроблю все можливе, щоб вшанувати його і вшанувати пам'ять всіх моїх друзів, які пішли.
Інтерв'ю для The Players Tribune переклав та адаптував Володимир Лесько
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
