13/11/2017 12:11 1025

«Перед моїм відльотом відбулася тривала розмова з Лобановським». Андрій Шевченко – про золоту епоху в «Мілані», містичну поразку від «Ліверпуля» та історичний гол збірній Росії

Перед товариським матчем із Словаччиною заради цього інтерв'ю Андрій Миколайович знову став тим Шевою, який вигравав бомбардирські перегони в Серії А і влучним ударом з 11-метрової позначки здобув для Мілана перемогу у фіналі Ліги чемпіонів.

«Слова Лобановського зіграли величезну роль»

– Є легенда, що ваш роман із Міланом розпочався задовго до офіційного переходу на «Сан-Сіро». Мовляв, перебуваючи на екскурсії, ви кинули монетку на міланському стадіоні, щоб повернутися. Готуючись до нашої розмови, перечитав ваші попередні інтерв’ю. В одному з них ви підтверджуєте цю історію, в іншому – спростовуєте. То була монетка, чи ні?

– (Усміхається) Монетка була однозначно. Така традиція існує не тільки в нашій країні. Тунель на «Сан-Сіро», збоку – огорожа. Я кинув туди монетку. І в самому Мілані також кинув – у фонтан. Але це не має великого значення.

– Яким було благословення вашого переходу в Мілан від Валерія Лобановського? Які настанови отримали від Метра?

– Перед моїм відльотом, вже після закінчення сезону, у нас відбулася тривала розмова. Валерій Васильович сказав мені так: «Піднятися на певний рівень – це дуже важко. Але ти піднявся. Втриматися на цьому рівні – ще важче». Ці слова зіграли величезну роль у моєму житті, надали мені колосальну мотивацію. Я сфокусувався на завданні, яке полягало в тому, щоб приїхати і чудово зіграти не лише один сезон, а якомога більше років утримуватись на високому рівні.

Шевченко

Згодом, коли приїжджав у Динамо, ми з Валерієм Васильовичем продовжили спілкування. Я розповідав, з якими труднощами зіштовхнувся в Італії, яка мотивація і так далі. Він казав: для того, щоб перебудувати організм від тих навантажень, які були в Динамо, потрібно працювати індивідуально. Особливо в період адаптації до іншої методології тренувань. Це мені допомогло. Я знав, коли потрібно простимулювати себе, зайнятися додатковими тренуваннями.

– Зізнайтеся: мандражували, їдучи у табір європейського суперклубу?

– Ні. Я почувався спокійно. Був впевнений у своїх силах.

– Ви почали багато забивати з перших же матчів за Мілан. Якщо взяти персоналії – хто найбільше посприяв вашій швидкій адаптації?

– У Мілані був дуже хороший колектив. Я познайомився з командою на Сардинії. Костакурта, Альбертіні, Себастьяно Россі, Мальдіні – вони взяли наді мною шефство у перший період. Особливо – Костакурта. Він заїжджав по мене і забирав на тренування або на обід в ресторан – ми жили неподалік один одного. Не пригадую жодного вечора (особливо впродовж перших 2-3 років), коли я залишався наодинці. Завжди – у товаристві команди.

– Мені розповідали, що у Мілані вам спершу забороняли телефонувати додому, щоб ви повністю адаптувалися у новому мовному середовищі. Це правда?

– Ні, мені ніхто нічого не забороняв. Для мене створили хорошу можливість спілкуватися з командою, знайомитися з новими людьми. Я одразу ж почав брати уроки італійської мови – 2-3 рази на тиждень. Після перших трьох місяців відчув значний прогрес. Став без проблем розмовляти з партнерами по команді, давати інтерв'ю. Італійська мова, сама по собі, легка, але разом з тим дуже важка. Особливо в плані граматики.

– Як батьки переживали розлуку з вами?

– До Мілана я приїхав у липні, а вже у листопаді перевіз їх до себе. Батькові якраз потрібно було робити операцію на серці. Вони перебували зі мною доти, поки татові не стало краще, і лікарі не дозволили йому повернутися в Україну.

Шевченко

«Берлусконі допоміг з операцією для мого батька»

– «У нас, народжених в СРСР, був закладений бар’єр: на Заході живуть зовсім інші люди. Насправді – ми всі однакові», – сказали ви в одному зі своїх інтерв'ю. Скільки часу вам знадобилося, щоб зрозуміти це?

– Я з раннього дитинства дуже багато подорожував, тож у мене була можливість порівнювати способи життя, технічний прогрес і так далі. Бачив, наскільки західні країни пішли вперед. Але коли ти приїжджаєш туди, коли спілкуєшся з людьми, розумієш їхній менталітет, країна відкривається для тебе зовсім по-іншому. І коли я спробував порівняти українців та італійців, то усвідомив, що ми між собою дуже схожі у багатьох речах. Це стало для мене великим відкриттям. Просто після того, як освоюєш мову, набагато комфортніше почуваєшся в їхньому середовищі.

– Восени 99-го, вже в якості гравця Мілана, ви забиваєте історичний гол на «Лужниках» у ворота збірної Росії. Та нічия досі болить росіянам. Суто по-людськи вам шкода Філімонова, який пропустив «парашут», що, за великим рахунком, зламало його кар’єру?

– Я про це ніколи не замислювався. Це – футбол. У кожного є свої злети і падіння, хороші матчі або погані. На особистості я ніколи не переходив. Перед нами стояло завдання вдало зіграти у цьому матчі, повернутися додому з результатом. Як склалася доля Філімонова потім – це його особисте.

– Після фінального свистка ви підійшли до нього. Пам'ятаєте, що сказали?

– Я вже не пам’ятаю той момент (Усміхається). Минуло надто багато часу.

– У першому ж сезоні ви стали найкращим снайпером кальчо. Зіркою у команді зірок. Бажаним гостем на світських елітних вечірках. Як вам, даруйте, не зірвало башту від успіху? Як вдалося залишитись собою, не зазвіздитися?

– Я вам вже відповів на це запитання (Усміхається). Коли казав, що для мене найголовніше – мотивація. Вийти на певний рівень і там якомога довше протриматися. Я знав, що у мене попереду ще багато років у футболі.

В Італії – дуже високий суспільний тиск. Там страшенно люблять футбол, випускають безліч футбольних журналів. Вони можуть тебе прославляти, але з таким же успіхом і критикують. Ти ризикуєш дуже боляче впасти із висоти і розбитися. Тому завжди потрібно тримати певний баланс. Якщо маєш мету чогось досягнути – це тобі надає сил. Балансуєш, щоб не було відчутних падінь.

Шевченко

– Траплялися моменти, коли ЗМІ вас критикували?

– Багато таких моментів було. Просто в Італії ти перебуваєш на сковороді кожного тижня. Якщо зіграв поганий матч, не розраховуй, що це зійде тобі з рук. Тож мотивація – величезна! До наступного матчу ти повинен зробити висновки і зіграти набагато краще. Це стосується і результату команди, і твоєї особистої гри.

– Ви народилися в рік Дракона. Перший сезон у Мілані також пройшов у рік Дракона. Маєте татуювання з драконом. Надаєте символам великого значення?

– Це єдине татуювання, яке я зробив. Хотів зафіксувати важливий рік у житті – переїзд в іншу країну, багато змін – тому залишив на своєму плечі маленьке нагадування. Хоча загалом я не надаю значення містичним символам. Вони не мають на мене впливу. А тату з'явилося спонтанно. Тоді це було дуже модно. Багато хлопців із команди зробили собі татуювання. Я подумав і вирішив – чому б і ні?

– Сільвіо Берлусконі – мультимільярдер. За час його правління у Мілані змінилися сотні, тисячі футболістів. Але саме між вами виникли особливі дружні стосунки. Як ви це пояснюєте для себе?

– Сільвіо Берлусконі – добра людина. Через Мілан проходили безліч зірок. Він до всіх знаходив підхід, з усіма спілкувався, шукав спільну мову. До мене Берлусконі ставився дуже добре, з душею. Допомагав з операцією для мого батька, в інших життєвих ситуаціях. У складних моментах завжди простягав руку допомоги. Але це не тільки мене стосується, а й багатьох інших гравців Мілана.

Шевченко

– Епоха Берлусконі закінчилася. Мілану поки що не вдається повернутись на колишній високий рівень. Що ви думаєте з цього приводу?

– Я вже про це сказав кілька слів. Зараз не хочу коментувати. У них є своє бачення розвитку клубу і так далі. Подивимося, як вони закінчать цей сезон.

– Є знаменита історія, як ви привозили у Мілан сало. Хто в команді найбільше підсів на український наркотик?

– Важко пригадати. Хлопцям цікаво було спробувати сало. Щоправда, не всім – хтось скуштував, а хтось ні (Усміхається). Підсадити італійців на щось не їхнє, не традиційне, дуже важко. Найцікавіше те, що у них є цей продукт – у віддалених частинах Італії, здебільшого північної.

«Коли йдеш до «позначки», все життя пролітає перед очима»

– Фінал Ліги чемпіонів-2003 проти Ювентуса. Ви виконуєте вирішальний удар у серії пенальті. Що відчували у той момент?

– Я дивився ліворуч, на арбітра, очікуючи свистка. Щоправда, коли він прозвучав – я не почув. Переводив погляд з голкіпера на суддю, з судді на голкіпера. Коли ж побачив кивок, який дозволяв бити… Я знав, що вирішується доля. Що у мене є шанс змінити долю команди. Я, як і багато інших футболістів Мілана, вперше грав у фіналі Ліги чемпіонів. Усвідомлював величезну відповідальність, але був до неї готовий.

Емоції, звичайно, приголомшливі. Ці 50-60 метрів від центра поля до 11-метрової позначки. Коли йдеш до м'яча, все життя пролітає перед очима. Був зосереджений. Думав про те, як виконуватиму удар. Мав конкретну заготовку – знав, як пробиватиму. Подумки повторював: «Не змінюй рішення, не змінюй рішення…» Пробив Буффону саме так, як хотів.

– Багато разів переглядали відеозапис цього матчу?

– Його часто показують, тому щоразу подивишся – і приємно (Сміється). А спеціально – не так часто.

– Ваші слова: «Іноді здається, що за вирішальний гол у серйозній грі можна життя віддати». Фінал Ліги чемпіонів-2005 проти Ліверпуля – саме з такої категорії?

– Це взагалі містичний момент, який навіть важко собі уявити. Мілан був значно сильнішою командою. Вели 3:0, мали безліч шансів навіть тоді, коли Ліверпуль зрівняв рахунок. Пам'ятаю момент, коли удар практично з лінії воріт – м'яч потрапляє Дудеку в руку. Він міг зрикошетити до мене або у ворота, проте я дивлюся – м'яч таким парашутом йде вище рамки. Важко… Це шокує… Чому так сталося?.. Але тим футбол і прекрасний. У той вечір ми програли. Зате через два роки Мілан обіграв Ліверпуль в іншому фіналі Ліги чемпіонів.

Шевченко

– Як довго вам боліло фіаско у тому стамбульському матчі?

– Це моменти, які залишаться на все життя. Це програний фінал і, так чи інакше, залишились неприємні відчуття. Таке не забувається – і виграні фінали, і програні. Потрібно розуміти, що між перемогою і поразкою – зовсім тоненька межа. Усе може змінитися в той чи інший бік. Принаймні у мене залишилося переконання, що я зробив все, аби ми могли перемогти в тому матчі.

Для Ліверпуля відігратися з 0:3 і перемогти в серії пенальті… Команда проявила неймовірну мужність. Пригадую останні хвилини, коли захисник Каррагер, якого я обігрую, який практично нічого не бачить і не може встояти на ногах, падає і таки зупиняє цей м'яч. Вони віддали абсолютно всі сили. Ліверпулю варто віддати належне за бажання, яке команда проявила для того, щоб повернутися в гру, переламати хід подій і виграти у серії пенальті.

– Ви згадали про Каррагера. Цікаво, хто був найбільш непрохідним захисником, якого ви зустрічали на своєму шляху?

– Свого часу я грав проти Паоло Мальдіні – це був один з моїх перших матчів за збірну України. На «Республіканському» ми приймали Італію. Сабо випустив мене правим нападником, а ліворуч у них грав Мальдіні. От тоді я зрозумів, що таке хороший захисник (Усміхається). Мальдіні – найкращий захисник в історії футболу.

– Через Мілан пройшло немало топових плеймейкерів. Чиї передачі вам було найкомфортніше втілювати в голи?

– Скажу, що Андреа Пірло – це феноменальний гравець. Маю на увазі його техніку, бачення гри і ювелірність передач. Ті ж Кака і Руй Кошта – топові футболісти, але хочу виділити саме Пірло. Те, як він умів знайти нападника, виконати ювелірну передачу, незалежно від відстані, швидкості, розташування захисників. Я знав, що він завжди бачить мене. Якщо зроблю рух – віддасть саме туди, куди побіжу.

– Ви вже спілкувалися після того, як Пірло закінчив кар'єру?

– Звичайно. Ми з Андреа спілкуємося досить часто.

– Якби була можливість переграти епізод: ви б однаково перейшли з Мілана в Челсі?

– Я не дивлюся так на життя. Цей період повинен був статися. У мене було багато травм, після яких важко відновлюватися і демонструвати хороший футбол. Хоча моментами мені це вдавалося. До періоду в Челсі я ставлюся дуже спокійно. Десь він був невдалим, а десь – навпаки.

Loading...
Для того, щоб залишати коментарі, потрібно увійти на сайт або зареєструватися
| Реєстрація
Показати більше