«Хто розділяє – ворог України»
- Контакт ультрас мають в основному з українськими гравцями. Про бразильців нічого поганого сказати не можу, бо як нам спілкуватися, не розуміючи одне одного? Вони не знають російської, ми – португальської. Ось і все. Бували зустрічі, скажімо. з Фернандіньо. Він трохи навчився говорити по-нашому й відповідно певне розуміння знайти вдалося.
А з українцями проблем в основному взагалі немає. Сашко Кучер навіть давав гроші на проведення дитячого футбольного турніру, який проводив цивільний корпус «Азов» в Угринові на Івано-Франківщині. Ціла група гравців допомагає, але воліє своєї діяльності не афішувати. Можу вас запевнити, що усім хлопцям з нашого руху, які воювали й воюють у теперішній війні, футболісти «Шахтаря» допомагають.
Ракицький? Нормальний він хлопець. А гімну він не співає не тому, що погано ставиться до України. То його фішка. По-донецьки то називається «бичка».
Коли Ярославу почали дорікати, мовляв, не співаєш, він почав впиратися ще більше. Його ж ніхто не змінить. То не Серьожа Бабкін. Який відмовився від своїх слів, бо потрібні гроші. Проте я Ракицького сприймаю абсолютно позитивно. Він не був помічений у чомусь такому, що моє ставлення до нього змінило б.
Футболісти з сєпарськими поглядами в «Шахтарі» були, але вони від нас вже пішли. В основному – в Росію. З Женею Селезньовим я після початку війни не спілкувався. До війни то була абсолютно нормальна, доступна у спілкуванні людина. Рівний макіївський чувак.
Фото П’ятова з сєпарами? На його місці сфотогорафувався б кожен. Уявіть ситуацію: ти їдеш на машині, ти відома людина, тебе зупиняють на блок-пості. Тут люди зі зброєю пожвавлюються: «О, П’ятов! Андрюха, давай з тобою сфотографуємося?» Як він міг відмовитися? При бажанні звинуватити можна кого завгодно. То як з «інстаґрама» Марлоса роздули хтозна що. Навіть за умови, що то чистої води фейк. На мій погляд, роздувають такі речі ті, хто хоче розділяти. А хто розділяє – ворог України. Вважаю, що навіть лайк такого поста в соцмережах – то вже бонус у кишеню москалів. Зрозумійте, Україну не треба об’єднувати. Треба її не розділяти. Але в тому й річ, що розділяти простіше.
«Донбас-Арену» відвідував з абонементом на ім’я Боярського Михайла Сергійовича»
- Фанатський рух «Шахтаря» розвивався до 2012 року. Перед Євро-2012 нам почали міцно прикручувати гайки, складати сумнозвісні списки. В принципі, схожі директиви згори отримали правоохоронці всієї України. Однак якщо десь цю вказівку сприйняли як формальність, то донецька міліція завжди вирізнялася виконавськістю. Не тому, що їм наказав Янукович, Ахметов чи хтось іще, а просто, по своїй суті.
Нас почали переслідувати. Достатньо згадати, що до людини, яка просто розповсюджувала журнали ультрас, особисто приїхав заступник начальника міліції Донецької області з боротьби з організованою злочинністю. У ході розмови «мусор» пообіцяв хлопцеві, що поламає йому ноги, і Євро-2012 той буде дивитися в інвалідному візку. Зрозуміло, що бажання продовжувати діяльність відразу відпало. При цьому міліція знала, на кого вона виходить. У людини замовили журнал, домовилися про зустріч, при зустрічі показали ксиви, а сівши в маршрутку, засунули в рюкзак якусь порнуху. Операція на грані фантастики.
Інших хлопців розшукували за місцем прописки. Не знайшли лише тих, хто жив не за місцем прописки, зокрема мене. Іншим дільничий призначав на певний час зустріч у райвідділку. Там людині давали заповнювати анкету – що слухаєш, що дивишся, чим цікавишся. На завершення – фото на тлі стіни і маємо готове досьє.
Зараз фанатів намагаються «переписати» уже на державному рівні. Маю на увазі іменні квитки на матчі за участю національної збірної України. У нас у Донецьку під час відвідання «Донбас-Арени» правила були схожими ще п’ять років тому. Варіанти вирішення конфліктної ситуації було два. Коли ми були єдиною підтримкою, одного разу купили квитки в сусідній сектор. Пояснили, що люди створюють собі проблеми власноручно. У той час без паспорта на матчі «Шахтаря» не можна було придбати лише сезонного абонементу. Квитки на кожен окремо взятий матч нам дозволили купувати без документів. Правда, перед 2012 роком, коли почали прикручувати гайки і в середині «двіжа» розпочався певний розвал, ми на якийсь час відмовилися від активної підтримки. Врешті, паспортний контроль обходили як могли. Приміром, я заходив на стадіон по ксерокопії на прізвище Боярський Михайло Сергійович. Створив собі у фотошопі і ходив, мав на це прізвище абонемент.
Зараз від квитків за паспортом нікуди не дітися. Рано чи пізно їх введуть. Ставлюся до цього явища філософськи. Так, проти цього треба боротися. Так, треба, щоб ті, хто нагорі не забували, що фанати – дієва сила. Що є люди, здатні винести їх в одну калитку, наче на майдані. Але, чесно кажучи, не вірю, що ця боротьба до чогось призведе. Буду радий помилитися.
Зараз фанатський рух в Україні починає ділитися на людей підконтрольних і непідконтрольних. Причому не скажу, що другі сильніші за перших. Підконтрольні вчасно піймали хвилю, їх вчасно підігріли і тепер цих людей влаштовує все. Когось заманили грішми, когось безкоштовними поїздками, когось іншими привілеями. Як там співали кіт Базіліо і лисиця Аліса? «На дурака не нужен нож, ему покажешь медный грош, ему немного подпоешь, ему с три короба наврешь – и делай с ним, что хошь».
«Чуваки, давайте закінчимо війну, а потім подивимося – ворогувати чи дружити»
- Рух «Шахтаря» в його нинішньому стані, знаходячись у вигнанні, суттєво впливати на ці процеси не здатен. Наразі ми змушені змиритися з тим, що є. Куди винесе, тим і будемо користуватися. Звісно, при нагоді, знаходячись у різних куточках України, «Шахтар» ми підтримуємо. Більшість хлопців із «Za Boys Ultra» підтримує зв’язок – списуємося, іноді зустрічаємося. Причому поєднує нас не лише футбол та фанатська тема. Чимало з нас любить ходити горами, подорожувати, у когось є спільні суто професійні інтереси.
Нині ми інші. Скажімо, я років п’ять тому спрогнозувати війни з москалями не міг. Хоча друзі з західної України кажуть, що завжди вважали це питанням часу. Просто ми різні. Я пожив на Сході, Центрі, Півдні й Заході. Кожен мислить по-різному. Ми фактично живемо в різних країнах. Чи міг я спрогнозувати, що настане той день і всі ультрас об’єднаються? Треба мати проти кого об’єднуватися. Під час матчів збірної ми ж об’єднувалися. Скажімо, коли наша команда грала проти москалів у 1999-му чи проти білорусів у 2008-му.
Крім «Динамо», «Карпат» чи «Дніпра» нашими ворогами були ультрас запорізького «Металурга». Так склалося історично. Далася взнаки географічна близькість. З «Динамо» тягатися складно, а з «дніпром» певний час ми йшли ніздря в ніздрю. Проте дніпряни в один час гарно стартанули, а в нас так не вийшло. Тому почали у навколофутбольному розвитку, в силовому аспекті відставати. Так сталося, що наш лідер тоді потрапив під мусорську роздачу. В русі почався розвал. Відтоді тривалий час зібратися до купи ми не могли. Коли ж зібралися – відставання було надто великим. Наздоганяти не виходило аж доти, доки не підросла молодь.
З початком війни і вимушеного переїзду нам допомагали «двіжі» багатьох українських команд. Але найбільше – динамівці. Цього ми їм ніколи не забудемо.
Вони надали нашим хлопцям прихисток, допомагали з працевлаштуванням, досі чимало наших людей тренуються в одних залах з представниками найтоповіших динамівських угруповань. Часи настали такі, що трохи не до «огірків». Нині інші пріоритети.
Звісно, початок війни і фанатське перемир’я атмосферу в середовищі «навколофутболу» змінили. Що буде потім? Складно сказати. Чуваки, давайте спершу закінчимо війну, а потім подивимося – ворогувати чи дружити. Хоча я переконаний, що коли буде мир, з часом усе повернеться на довоєнні позиції. Прийде молодь, у неї будуть свої погляди. Свіжі люди дають свіжий поштовх, до чогось надихають. Молодь не дає тупцювати на місці. У нас у період 2012 року був певний період застою. Але потім з’явилися молоді хлопці, які за кілька років до того дивилися на нас із відкритими ротами. І закрутилося-завертілося. Навіть у вигнанні ці пацани є лідерами руху.
«Дякую мудаку Шарію, що засвітив і допоміг витягти з полону нашого хлопця»
- Нині на наших секторах є три банери, присвячених хлопцям, які загинули на цій війні за цілісність України – Растішка, Росписний і Козак, той самий хлопець з Харцизька, про якого я говорив вище.
Якщо ви мене запитаєте, скільки наших людей воюють чи воювали, точної відповіді не дам. Більшість людей цього не афішує. Дізнаємося, як правило, випадково. Бувало, що й після загибелі.
Є й інший банер, з надписом «Горлівка». Його історія цікава й трагічна водночас. Банер виготовив дорослий, дуже активний хлоп, родом із Горлівки. Ще до війни він переїхав жити в Бровари. То він власноручно створив великі пораранчево-чорні прапори, які були на наших секторах під час виїзних матчів. Разом зі своїм другом вони билися за ці стяги з «хохлами», фанатами «Динамо». Коли розпочалася війна, хлопець пішов «добриком», добровольцем, служив у 25-му окремому мотопіхотному батальйоні «Київська Русь». Під Рідкодубом був полонений. Група потрапила в засідку, в бою чоловік отримав важкі поранення рук, втратив пальці. Вперше розстріляти хлопаку сєпари збиралися відразу, потім повезли у якийсь підвал у Луганській області. Там помітили на тілі полоненого татуювання. «Ета кто?» – питають. «Це – горлівський шахтар Микола Зотов» – відповідає. «Так ти с Горловкі? У нас здєсь єсть одін горловскій, сєйчас прідьот тєбя расстрєлівать».
У підсумку того горлівського десь не було, хлопець залишився живий і невдовзі його перевезли в Донецьк. Там його в будинку СБУ допитували москалі, там він бачив того кренделя, котрий начебто перейшов з «Азову» на бік ворога. Катували струмом, але запитання були дурні, відповідей на які звичайний солдат знати не може. «Гдє стаят гради? Урагани? Смєрчі?»
Хтозна, чим би все завершилося. Як то не смішно, але нам допомогло відео мудака Шарія. На одному зі своїх роликів він нашого хлопця засвітив. Ми визначили не тільки те, в якій лікарні він знаходиться, а й за краєвидом за вікном вирахували приблизний номер палати. Відразу подали дані на обмін. Пощастило, бо обміняти вдалося з першої спроби. Після повернення додому хлопець знову почав працювати. Компанія Ахметова, знаючи, де її працівник, весь цей час зберігала за ним робоче місце. Більше того, пораненим на війні своїм працівникам компанія виплачує грошові премії. Доволі відчутні, в десятках тисяч гривень. Звісно, про Ахметова можна говорити різне, але ставлення компаній, в яких РеЛе є бенефеціаром, до бійців, котрі воювали за Україну, викликає повагу.
«Вірю в те, що з введенням миротворчих контингентів ситуація поліпшиться»
- Ще у 2014 році нарахував, що війна закінчиться не раніше 2020-2021 року. З часом почав робити трохи оптимістичніші прогнози, але нині все ж утвердився в думці, що раніше 2020 року москаль від нас не піде. Вважайте, зараз уже 2018-й. Мінімум рік піде на те, щоб на Донбасі з’явилися миротворці. Рік ми втратили, бо американці вибрали Трампа, а не Клінтон. З демократами домовленість уже була. Перед торішніми президентськими виборами у США про введення миротворчих контингентів на територію Донецької і Луганської областей говорили досить гучно. Але обрали іншого кандидата, і рік наші дипломати витратили на те, щоб тільки розмови про миротворців були відновлені повторно. Зараз переговорний процес триває, але поки узгодять питання статусу мине ще близько року, потім ще рік триватиме введення. А там уже 2020-й настане.
Я вірю в те, що з введенням миротворчих контингентів ситуація поліпшиться. То буде важливим стримуючим фактором для однієї зі сторін.
Переходь за посиланням та донать нашим захисникам!
