«Я не хотів, щоб син грав у «Шахтарі»: тренер із глибинки – про недовіру Маркевича, інтерес «Монако» і проблеми наших ДЮСШ

Динамо Київ 16 Січня, 12:45
Інтерв'ю із Валерієм Блізніченком – дитячим тренером і батьком екс-хавбека «Дніпра», якого називали «новим Коноплянкою». Підростає у нього ще один син – надія київського «Динамо».

Валерій Блізніченко - тренер ДЮСШ у Новограді-Волинському. Обидва сини Блізніченка – професіональні футболісти. Старший –

Андрій

– свого часу грав за Дніпро, Карабюкспор, юнацькі та молодіжні збірні України. Молодший –

Віктор

– у системі Динамо. Крім того, через пана Валерія пройшов не один футболіст, який зараз виступає у професіональних клубах. Для периферії, для скромних умов – це просто фантастичний результат. Таких людей потрібно носити на руках.

– Ваші сини – професіональні футболісти. Як вони розпочинали?

– Мій старший син, Андрій, народився у 1994 році. Пам'ятаю, спонсори придбали цілу сітку м’ячів. Коли Андрій їх побачив, відразу зацікавився – розкладав по квартирі, намагався по них бити. Я зрозумів, що зі сина буде футболіст. Перші 5 років займався у мене. Потім поїхав у школу Металурга (Запоріжжя) – з цього міста моя дружина. Я ж розумів, що у провінції багато йому дати не зможу – зважилися на переїзд.

З першої спроби Андрій пройшов перегляд у тренера Роздобудька. Звичайно, нам усім було нелегко. Але я синові завжди казав: якщо хочеш стати професіональним футболістом, потрібно терпіти і працювати. Приїжджали до нього раз у місяць.

Андрій відразу зарекомендував себе у Металурзі з позитивного боку. Поїдуть на турнір – він найкращий гравець або найкращий бомбардир. Почали цікавитися інші клуби. Тричі кликав Спартак, але потрібно було змінювати громадянство. Проявляв інтерес навіть Монако. Син активно грав за свою збірну 1994 року народження, був там на провідних ролях.

Молодший, Віктор, спершу взагалі не подавав ніяких перспектив. Був швидким, але не технічним. Коли Андрій підписав контракт із Дніпром і вже міг орендувати собі квартиру, то Вітя поїхав до нього. Спочатку не потрапляв до складу. Але згодом почав додавати і отримав пропозицію від Динамо, де зараз грає у команді U-19.

Андрій і Віктор Блізніченки

Ще з Дніпром він ставав призером ДЮФЛ, двічі вигравав свою вікову категорію із Динамо. Визнавався найкращим гравцем Зимового кубка на початку 2017 року і найкращим форвардом Зимового кубка-2018.

Спеціалісти мене переконують, що потенціал у нього навіть вищий, ніж в Андрія, але я поки що цього не бачу. Наразі Ігор Костюк йому не особливо довіряє. При тому, що є інтерес від тренера «дубля» Юрія Мороза. Характер у меншого сина доволі жорсткий, він ніколи не буде жалітися, тримає все в собі. Душа мене болить, бо син не так багато грає. У такому віці потрібно мати ігрову практику, щоб сподіватися на прогрес.

– Ваші враження від Хуанде Рамоса, який підтягнув Андрія у першу команду Дніпра?

– Європейське бачення футболу, європейське ставлення до футболістів. Довіра, спілкування, індивідуальна робота, зовсім інша ментальність. Навіть у моменти, коли не все виходить, завжди є підтримка. Відчувається з лави запасних, що це – Тренер. Вітчизняним спеціалістам потрібно повчитися – особливо в плані роботи з молоддю.

– У якийсь момент Андрія Блізніченка називали новим Коноплянкою. Що потім пішло не так?

– Думаю, що в першу чергу – недовіра від Мирона Маркевича. Легко працювати із вже сформованими, досвідченими гравцями, а от виховувати, плекати – не так просто.

Коли не було довіри від Мирона Богдановича, в Андрія опустилися руки. Ще й припинили викликати у молодіжну збірну України. Скільки я не підтримував сина, нічого не вийшло.

– Коли першу команду прийняв Михайленко, Андрій також грав небагато...

– Важко було прийти до тями. Почав помилятися на полі, тому сів на лавку. Думаю, що тут він десь винен сам.

– Якими були ваші емоції, коли син дійшов до фіналу Ліги Європи?

– Було дуже приємно, що він досягнув такого рівня. Приємно, як дитячому тренеру, що цей гравець починав у мене. Приємно, як батьку за сина. Такі емоції важко передати словами.

– Яким чином молодший син опинився у Динамо?

– Його побачив керівник академії Динамо Олександр Іщенко та представник «гірників» Василь Попов. Я ніколи не хотів, щоб син грав за Шахтар. Перспектив для молодих гравців там небагато. Син сам захотів перейти у Динамо. Там у нього були друзі. Я запитував, чи не хоче залишитися у Дніпрі, адже в Києві буде велика конкуренція. Син відповів, що йде, аби стати лідером команди.

– Яка у нього позиція на полі?

– Лівий півзахисник.

– Які труднощі у роботі тренера ДЮСШ, особливо з невеликого міста? Які у вас умови роботи?

– УАФ повинна зрозуміти, що хороші футболісти народжуються у селах. Діти, які приїжджають до мене із сіл, виглядають краще. У них здоровіше харчування, екологія. На жаль, у селах пропадає дуже багато талановитої молоді. Потрібно боротися за цих дітей всіма можливостями.

Футбол – це не лише вид спорту, а й обличчя країни. Асоціація футболу повинна допомагати. Розуміти, чим живуть у провінції. Що потрібно робити, аби не впасти у прірву. Зараз навіть тренери один одного обманюють, заявляючи на турніри старших гравців. Потрібно дивитися не тільки на юнацькі, молодіжні збірні чи національну команду, але й приділяти увагу периферії.

Якщо раніше діти жили футболом, то зараз важко набрати групу, щоб там були бодай 2-3 талановитих гравці. Ця проблема стає все більш нагальною. Розвиваються бокс, карате, інші силові види спорту, які забирають у нас хлопців. При тому, що футбольні тренери отримують дуже мало. Не кожен працюватиме за таку зарплату.

– Наскільки свідомим може бути бажання батьків зробити сина футболістом, розуміючи, що ця професія добре оплачується?

– Таке можливе у великих містах, коли батьки свідомо віддають дітей у секції. Десь працюють індивідуально. У глибинках із цим важче. Доводиться пояснювати, що карате – до 10-11 класу. А футбол – це на все життя. Можливо, комусь вдасться займатись футболом професійно. Гарантій тут, звичайно, нікому не даси. Але зате дитина буде здоровою і вестиме активний спосіб життя.

– В Україні клімат такий, що майже 6 місяців випадають. Як у таких умовах готувати гравців?

– Багато залежить від влади на місцях: чи зацікавлена вона у розвитку спорту взагалі і футболу зокрема. У нас з'явився штучний майданчик ще років 8 тому. Два роки тому змінили покриття. Розмір – 20 на 40. У таких умовах доводиться працювати. Якщо дуже холодно, йдемо у зал. Він ще менший. Важко так працювати, якщо ти готуєш гравців для дорослого футболу.

– Мені відомо, що ваш син Андрій допомагав вам з інфраструктурою та амуніцією...

– У нас немає робітників стадіону. Купував м’ячі, допомагав грошима, щоб доглядали за футбольним полем – підсів трави, косіння і тому подібне. Багато років дивився за полем. Зараз більше не хоче. Якщо у нас є якісь результати, ніхто на це не звертає уваги...