Перший лонгрід у новому році дуже хотілося присвятити реаліям і перспективам вітчизняного чемпіонату, однак тижні минали, а в голову нічого об’ємного не лізло. У пошуках причини творчого ступору я поставив запитання: а чи можна взагалі написати про нього щось концептуальне у 2020 році? Аналізуючи ситуацію, довелося зробити дуже суб’єктивний висновок – український чемпіонат вмер. Давно.
Принаймні, як великий та гідний всебічної уваги проект. У ньому нічого дивитися, нічому дивуватися і немає про що говорити. Українська футбольна першість і в найкращі часи була потрібна доволі вузькому прошарку спільноти, а зараз вона цікава лише людям з відповідної професії та кільком відданим фанатам. Чому так сталося? Зараз спробуємо пояснити.
В Україні зник великий футбол
У сезоні 2013/2014 УПЛ могла похизуватися топ-п’ятіркою, складеною із пікових Шахтаря, Динамо, Дніпра, Металіста та Чорноморця – клубів з міст-мільйонників, з чемпіонськими традиціями, великими стадіонами, максимальними очікуваннями та фанатською базою, що охоплювала цілі регіони. Середнячки та аутсайдери також виглядали привабливо – в Криму існувало аж два представники еліти, ще залишався живим запорізький Металург, а його тезка доволі успішно бився за аудиторію в Донецьку. Загалом, у кожного клубу була якась родзинка та амбіції.
Нині від цього різноманіття у чемпіонаті не залишилось і сліду. Шахтар і Зоря грають у чужих містах за порожніх трибун, замість Металіста тепер середняк Першої ліги, замість Дніпра – клон у інших кольорах із сумнівною репутацією. Легендарний Чорноморець деградував до рівня ПФЛ, Карпати з Ворсклою ризикують зникнути ще до кінця поточного сезону, а самобутні колективи на кшталт Сталі чи Говерли давно знищені. Вочевидь, будуть і нові жертви. Середня відвідуваність, тим часом, впала до 3-4 тисяч вболівальників, хоча реальна цифра ще менша – клуби займаються нещадними приписками.
Натомість, нинішня УПЛ виставляє на вітрину Олександрію, Десну, Маріуполь, Колос, тощо. У світі гігантів вони мали свій провінційний шарм, але костюмчик лідера на них аж ніяк не сидить – і справа зовсім не у прописці, адже та ж Аталанта грає у не такому вже й великому Бергамо, а Хоффенхайм з Вільяреалом взагалі представляють села та передмістя. Просто один з лідерів чемпіонату, що входить у топ-10 ліг УЄФА, не може виступати на напівпорожньому семитисячнику, закривати центральну трибуну, проводити єврокубки за 1000 км від рідного міста та формувати склад з орендованих чи вільних агентів. З таким розкладом навіть місцевому вболівальнику рідний клуб нецікавий – статистика відвідуваності першого після зими туру слугує яскравим підтвердженням.
Відсутність клубів з традиціями, з унікальними особливостями, з відповідною інфраструктурою, ресурсами та фанатською базою призвела до страшного обвалу інтересу масового споживача. Проблема навіть не у відвідуваності, а в тому, що ні на роботі, ні в університеті, ні в селі зараз не знайти людину, з якою можна предметно обговорити останній тур УПЛ. Великий футбол в Україні вмер, а замість нього маємо гібрид молодіжної першості з чемпіонатом району.
Українським клубам не потрібен вболівальник
Звісно, падіння великого футболу в Україні спричинено об’єктивними факторами, але списувати спад популярності УПЛ виключно на війну, долар чи змову золотого мільярда також не варто. Все набагато простіше – керівникам вітчизняних клубів просто не потрібен вболівальник. Достатньо лише послухати їхні заяви у ЗМІ.
Ось, наприклад, заява генерального директора бронзового призера УПЛ 2016/17.
“Никто болельщикам ничего не должен – ни футболисты, ни президент. Если бы бюджет клуба хотя бы на 20 процентов формировался с продаж билетов, тогда можно о чем-то говорить. А так – какое качество футбола вы можете требовать? Футболистам главное – не болельщикам понравиться, а президенту. Потому что он им платит деньги”
А так звертався до вболівальників Карпат колишній віце-президент клубу:
“Змінюйте президентів, віце-президентів, генеральних директорів і тренерів, але ви завжди будете вівцями, допоки не станете вмирати за вашу віру в зелено-біле серце”.
Рафаїлова та Смалійчука можна зрозуміти, але ж це не змінює того факту, що вони разом з колегами вкрай неефективно займаються підвищенням інтересу публіки до свого бренду. Різноманіття мерчу в магазинах не вражає, цікавих позафутбольних івентів майже не проводять, роботу з селебріті ігнорують, Youtube-канали відверто нудні, а реакція на меми й тренди взагалі відсутня. Вітчизняний футбол живе в інформаційному вакуумі, лише зрідка реагуючи на політоту.
А знаєте, що таке сучасна робота з аудиторією? Це, наприклад, колаборація офіційного Youtube Бундесліги з каналом 442oons, який робить веселі мультики про футбол. Результатом співпраці стали кліп про повернення ґладбаської Борусії в топ, мультик про підготовку РБ Лейпциг до матчу проти Шальке, реп-батл між Вернером і Лєвандовскі, тощо. Крім того, на ютуб-каналі Бундесліги можна переглянути тактичний розбір команд і футболістів, відео перформансів, підбірки голів та асистів та багато інших цікавинок.
Нижче – Youtube-канал познанського Леха. Красива графіка, контент кожного дня, записи прес-конференцій, якісна зйомка, презентація Бутка на стадіоні, великі інтерв’ю… За підходом до роботи з контентом він практично не відрізняється від звичайних розважальних каналів. Його цікаво дивитися, навіть особливо не розбираючись у футболі.
Тим часом, на
Якби тільки в цьому була проблема... Головним мінусом і Динамо, і Шахтаря є паталогічна відсутність бажання йти на компроміси заради порятунку футболу. Ба більше: керівництво обох грандів займається поділом сфер впливу – у кожного з президентів є свої люди в структурах УПЛ та УАФ, власні союзники, покровителі та широка сітка ЗМІ – наслідком цього є відсутність єдиного пулу, реєстрація Дніпра-1 в ПФЛ в обхід регламенту, блокування проходу Десни в еліту та голосування за Верес, який потім перефарбувався у Львів.
Туди ж можна записати і наявність ручних агентів, фарм-клубів, кіпрських власників, сірих зарплат, мутної історії з Мораєсом та Люксембургом, тощо – спроба вирішення бодай однієї з цих проблем тоне у страшному політичному скандалі, зірваних голосуваннях, блокуваннях та взаємних образах. Обидва гранди небезпідставно звинувачують УАФ у руйнівній діяльності, однак вони ж у ній беруть найактивнішу участь.
В українському чемпіонаті мало персонажів
Достатньо просто зайти на будь-який український футбольний відеоблог чи паблік, щоб зрозуміти, наскільки все нудно. Одні й ті ж обличчя, одні й ті ж байки, одні й ті ж ідеї – Кополовця хвалять за простоту й тролять про церкву, Мілевському пригадують буремну молодість і халат, Суркіса питають про штрафи в Динамо, а з Коноплянки та Зінченка намагаються витягнути якийсь дурний жарт, бо вони ж смішні. Все це ми бачили.
Проблему пошуку цікавого контенту в нинішньому українському футболі демонструє популярність текстових матеріалів та відео з описом недавнього яскравого минулого. Кожен поважаючий себе автор написав бодай одну статтю, присвячену футболу 2010-х, на FootballHub виходить серіал про відомих легіонерів тих часів, ТаТоТаке майже годину розпитує Блохіна про роботу в Динамо, тощо. А про що ще говорити?
В українському футболі немає нових яскравих персонажів. Найголовніші теми ЗМІ останніх тижнів, присвячених конкретному футболісту – це пости Тайсона в інстаграмі, де він роками скиглить про бажання покинути клуб, та допінг-скандал з Бєсєдіним. Також виникають саги про невдалий продаж чергової “зірки”, в яких, по факту, нічого цікавого не відбувається – чутки були, сторони не дійшли згоди, працюємо далі із повагою до всіх. А тепер згадайте, як продавали Ярмоленка.
Подивіться на український футбол з точки зору вболівальника, який просто вмикає футбол по вихідних, а не рахує ТТД Русина на зборах і не знається на тонкощах підрахунків
Instat
та Opta. Що ви побачите? Два клуби, 5-10 цікавих гравців і табуни безликої молоді без цікавої історії та спортивних перспектив – і хоча про кожного пишуть, що в нього магічна ліва, хороша школа та рекорди на молодіжному рівні, для більшості фанатів Ігнатенки з Бухалами залишаться ноунеймами, які бігають по одних і тих же клубах, не демонструючи чогось крутого. Краще переглянути якусь Ередивізі, ніж витрачати час на це.Навіть дотепних інтерв’ю ніхто не дає, хоча 10 років тому футболісти випалювали перли ледь не кожного туру. “Я не футболист” від Ярмоленка, “Цьомікі” Коноплянки, “Хачериди – дятел” від Алієва, “церква” від Кополовця та інші легендарні фразочки лунали прямо в мікст-зонах після гри – зараз же ми маємо півторагодинну сповідь Сидорчука у Вацко Light, в якій капітану Динамо взагалі нічого розказати. Не дивно, що Рафаїлов і Смалійчук зі своїми хейтерськими та частково навіть хамськими постами у Фейсбук створюють шалений резонанс.
Висновок
Український чемпіонат – сірий, нудний, відсталий від життя й далекий від бізнесу мотлох. Тут прийнято скаржитись на те, що ми все втратили через Майдан, Порошенка, Путіна, Ахметова, Суркіса, Коломойського, масонів та курс долара, але насправді його керівники навіть у ситі роки нічого не створили, щоб було що втрачати. Комерційна діяльність, робота з вболівальниками, ЗМІ, соцмережами, з іншими клубами, з медициною – все це залишилось на тому ж рівні, що і в 2013-му році. Більше того – нинішні керівники цілеспрямовано блокують будь-які спроби покращення стану справ.
Великий футбол в Україні вмер. Чи можна його воскресити? В теорії – так. Існує дуже багато людей, які готові прямо зараз налагодити якісну роботу спортивного проекту за зовсім невеликі гроші, але все впирається у відсутність мотивації у керівництва та тотальний застій. Про який прогрес можна говорити, коли на всі твої ідеї постає одна й та ж відповідь: “ну кому це треба?”.
Про який прогрес можна говорити при банкрутствах клубів? Який порятунок футболу при затримках зарплатні та шалених навантаженнях? Талановитих людей або не сприймають, або виштовхують, а потім вони знаходять собі роботу в сусідніх країнах. Так сталося з багатьма, хто випробував свої сили у владних структурах – так все проходить і у вітчизняному ногом'ячі.
Втім, історія циклічна, тож можна прогнозувати воскресіння великого футболу в Україні. Вірогідно, він постане під час чергового золотого дощу, накупить десяток топ-легіонерів, збудує кілька стадіонів на окраїні міста, візьме єврокубок – і розвалиться років через вісім, так і не освоївши правил сучасного спортивного менеджменту. Такий у нас особливий шлях.