«Дійсно, Гімн тоді не співали. Хоча серед них була частина тих, кого можна назвати справжніми фанатами України. Сергій Ковалець, Віталік Косовський – це близькі для мене хлопці, яких пам’ятаю ще з виступів за хмельницьке Поділля. Також варто назвати Олега Лужного.
У той час спрацьовувала «модель спортсменів». У Росії мент – націоналіст, фанат – націоналіст, футболіст – націоналіст. А у нас все по-іншому. Серед ментів та СБУшників більше траплялися прихильники СССР. Серед футболістів їх було менше, але все ж вони вважали політику «поза межами», Гімн сприймали саме як «політику», а не як демонстрацію того, що ти – спортсмен-українець. Можливо, дехто би й хотів заспівати, але його чекав осуд від партнерів: «Ти що, для картинки працюєш?»
Згодом поодинокі збірники таки почали співати. Хтось клав руку на серце. Вирішальним, переломним моментом стала агресія Росії – починаючи із Помаранчевої революції. Але про що говорити, якщо у 1998-му серед уболівальників на Олімпійському була схожа ситуація. Хтось не співав, а хтось і не знав слів Гімну», – підсумував Мазур в інтерв'ю
«Для картинки працюєш?»: чому збірна України соромилася свого Гімну у 90-х
Ігор «Тополя» Мазур, очільник першого фан-руху збірної України, пригадав сумну картину під час виконання національного гімну на домашньому матчі проти Росії у вересні 1998 року.