Ігор «Тополя» Мазур
– постать, можна сказати, легендарна. Уродженець Хмельниччини пройшов «гарячі точки» в Абхазії та Чечні, воював на Донбасі, брав участь в акції «Україна без Кучми», Помаранчевій революції та Революції Гідності.А ще Мазур належить до давніх уболівальників київського Динамо і саме він – один із тих, хто стояв біля витоків українського руху ультрас. В інтерв’ю
«Переважав «синій» двіж – кожен виїзд ставав пиятикою»
– Ігоре, переважній більшості ви відомі завдяки діяльності в УНА-УНСО і участі у кількох військових кампаніях. А яким чином прийшли у футбол?
– У футбол я прийшов ще маленьким. Батькам потрібно було працювати, тож аби малюк їм не перешкоджав, мене обкладали подушками і вмикали по телевізору щось спортивне – футбол або хокей. Символом хокейного Кубка газети Известия був сніговик – я його дуже боявся (Усміхається). У футболі ж ніяких сніговиків не було.
Перші матчі, які запам’яталися, – це чемпіонат світу-1982. Десь з тих часів я став фанатом київського Динамо. А як хмельничанин, був і залишаюся прихильником Поділля. З 1992-го року додалася ще й третя команда – національна збірна України. На жаль, ми тоді не потрапили на чемпіонат Європи і не змогли поборотися за путівку на чемпіонат світу-1994. Іноді дружина мені докоряє: «Ти більше переживаєш за свій футбол, ніж за дітей» (Усміхається).
Коли переїхав у Київ, після повернення з Абхазької війни, почав регулярно ходити на матчі Динамо і збірної. Сформувалося коло друзів серед уболівальників. Коли ж до нас у групу потрапила збірна Росії, хотілося показати, що Україна також має організовану фанатську спільноту.
– Слушна ідея!
– Спершу ми вийшли на фанатів Дніпра і Карпат, які були друзями Динамо. Зустрічалися на матчах і проговорювали, що потрібно гарно зустріти москалів. Заснували громадську організацію Фан-клуб збірної України з футболу «Національні бригади». У 90-х слово «бригади» підходило ідеально, та й звучало непогано – НБ. «Бригада» має не стільки фактор бандитський, як мілітарний.
– До того моменту збірна України не могла похвалитися фанатським рухом?
– Саме так. І на секторах не збиралися. Не випускалося ані журналів, ані буклетів перед матчами збірної. Перший журнал – «Fan-легіон» – я підготував на матч проти Росії. Йому передував спаринг зі збірною Грузії, перемога – 4:0. На цей товариський поєдинок ми пошили перший великий прапор – 3,5 на 6 метрів. Коли розпочався дощ, під прапор почали збігатися інші вболівальники. Ось таким був дебютний фан-сектор збірної України (Усміхається).
– Що було далі?
– Я розсилав анкети по різних фан-клубах усієї України із закликом долучатися до «Національних бригад». Таким чином до нас приєднався навіть одеський Чорноморець, хоча їхній табір, як відомо, поділявся на проукраїнський та проросійський. Перед Грузією у хлопців виник конфлікт із фанатами Чорноморця, довелося його згладжувати. Кияни ж воюють з одеситами. Але позаяк у нас був спільний інтерес – підтримка збірної, то знайшли спільну мову.
Пригадую наш олдскул: Володя Орден ще й зараз воює на маріупольському напрямку, «Вінні» уже немає з нами, на жаль, він також воював. Ми тоді виступили третейськими суддями між «динамівцями» і «жидами». Обійшлося без бійок, уклали мирову.
– Який він – хуліганський рух 90-х? Наскільки чисельними були виїзди на матчі в інші міста? Чи дбали хулігани про свою фізичну форму, пітніючи у тренажерних залах?
– Якщо брати київський фанатський рух, то він починався ще з хокейного Сокола і регулярних поїздок у Росію. Наприкінці 80-х стадіон був тим місцем, де з’являлися жовто-блакитні прапори і звучали певні правильні речівки. Щодо теми протистояння Києва з Москвою, то це тягнеться із 60-х, коли Динамо брало перші чемпіонства. Перемоги над московськими командами, запалені газети над головою, 100-тисячний Олімпійський – це був духовний тріумф України над Росією. Розумілося, що «ми» і «вони» – різні, ламався формат «советского человека». Цьому процесу навіть дещо підіграв Щербицький, який перехоплював найкращих футболістів, щоб Динамо виграло чемпіонат.
Тож фанатський рух не з’явився з нуля у часи Незалежності. Але оскільки виїздів на Москву не стало, він спершу занепав – зник фактор ворога. Залишилися лише виїзди на матчі чемпіонату України. Вони були нечисельними – по 10, 30, 50 осіб. У глядача інтерес до футболу повернули єврокубки. А в чемпіонаті виникла боротьба за 2-3 місце. Сформувалися фан-клуби у тих команд, які грали у «вишці».
Після матчу Динамо зі Спартаком у 1994-му я почав регулярно ходити на футбол. Був певний період, коли переважав «синій» двіж. Тобто кожен виїзд ставав великою пиятикою. На «собаках» (електричках), залізаючи через вікна плацкартних туалетів, забиваючись на треті полиці… Іноді менти ловили і висаджували у чистому полі. Доводилося добиратись своїм ходом посеред ночі. Ну але це – романтика (Усміхається). Без неї не було б такої активної кількості молоді, цікавих історій і яскравих постатей.
Якщо у 80-х був Парамон і ще дехто зі старої гвардії, то тепер з’явилися Орден, Вінні, Буратіно, Міша Ангел… Вони стали прикладом фанатського лідера, справжнього ультраса. З часом «синій» двіж перейшов у спорт. Молодше покоління, перейнявши естафету, намагалося показати, що воно у чомусь краще. І я згідний: здоровий рух без алкоголю, або принаймні без алкоголю, який «мінусує», – це правильно. Хоча не відмовляюся від того, що зібравшись зі старими друзями на матчах збірної чи єврокубків, ми можемо гарно посидіти. Це не перешкоджає і навіть зближує. Головне, аби алкоголь не переходив у «формат бидла».
«Ми окупуємо Київ. Господа вернулись»
– Отож, Україна – Росія, вересень 1998-го. Російські хулігани пообіцяли, що фонтани у Києві стануть їхніми туалетами. А що ще вони патякали? Як нагніталася атмосфера до матчу?
– У них розпочалася мобілізація. Різні фанатські угрупування закопували свої сокири війни і об’єднувалися під гаслом: «Покажемо хохлам їхнє місце». Зрозуміло, що виїзд запланували не на сам матч, а заздалегідь. Тим паче, днем раніше грали молодіжні збірні. «Ми окупуємо Київ», – казали вони. Мовляв, місто дається переможцям на три дні – для розграбування. «Господа вернулись».
Ці меседжі випливали у пресі. Плюс – ми входили в часи, коли можна було відслідковувати переписки. А ще у нас були друзі серед фанатів Зеніта – Пітер завжди протистояв Москві. Спілкувалися ми і з ростовськими. Вони дали інформацію, які сили будуть їхати до Києва, хто і коли повинен прибувати.
Паралельно ми проводили переговори по лінії «Національних бригад» – хто і скільки «штиків» зможе виставити. Інтернету, як такого, не було, тож контакт тримали телефонами, пейджерами. Я домовився, щоб освятити у Володимирському соборі прапор України. Ми пошили вже більше полотно – 6 на 10 метрів.
Анатолій Лупиніс, один із патріархів УНСО (зараз вже покійний, але його сини воюють на фронті), політв’язень, який відсидів 25 років, зайнявся нашим захистом від правоохоронців. Зустрівся з міліцією та СБУ і дав їм зрозуміти, що їхня робота – північні гості. А ми відповідали за те, щоб не було ножів, кастетів, зброї. Словом, щоб без «гівна». Лише кулаки і те, що під руку потрапить – у найкращих традиціях ультрас. Забиватися 50 на 50, 100 на 100 у чистому полі. Хоч це не завжди поле, як ви знаєте.
Що «коні» (ЦСКА), що «м’ясо» (Спартак) – були основою ворожого табору. Вони, зрозуміло ж, намагалися приховати, коли приїдуть і де дислокуватимуться. З ними зідзвонювалися, «забивалися» – і під Києвом, і навіть у Харківській області.
– І все ж основні сутички відбулися у Києві?
– Першочергово домовлялися, що махачі будуть узгодженими. «Да-да, приїдемо – зідзвонимось». Насправді ж вийшло по-іншому. Ще до матчу молодіжних збірних вони блукали Києвом і виникали перші бійки. Наші теж з’їхалися заздалегідь: дніпряни, львів’яни, одесити, харків’яни і навіть донецькі – там також існувала проукраїнська частина фанатів. Зрозуміло, що в кожному місті були українські патріоти, які хотіли поставити москалів на місце.
Тож сутички спалахували спонтанно. Якщо їх було 10, а наших 30, ніхто не чекав на ще 20-х. Кафешки, залізничний вокзал… Поки менти були на відстані, ми їх «загупали» і знімали «рози», армійські «бляхи». Могли навіть черевики зняти, якщо гарні військові берці – тоді це було великим дефіцитом.
«Пішла заруба, полетіли пляшки…»
– Як розвивалися події 4 вересня – на матчі молодіжних збірних?
– Їх завели на стадіон Динамо раніше – у відокремлений сектор. Ще до матчу дехто з них вигріб, бо менти не всіх змогли організовано заводити. Вони поховали свої «рози» і блукали містом, думаючи, що їх ніхто не вичислить. Проте ультрасівську публіку видно здалека.
Після футболу ми пішли на Майдан Незалежності, щоб відсвяткувати перемогу – Україна виграла 1:0. Якою є свята тема для українського фаната? Майдан! Це потім підтвердилося і під час революцій – Майдан залишився для багатьох наших ультрас точкою святої боротьби.
Ми сподівалися при цьому вихопити якісь ворожі групки. Виявилося, що їх організовано вивезли автобусами в район Бессарабки або Олімпійського, вже не пригадую точно. Наш молодняк це помітив і повернувся з новинами: «Валять москалі». – «Скільки?» – «Більше тисячі». Приблизно стільки ж було на матчі, тому стало зрозуміло – валять усі. Ворог сунув на Майдан із бажанням «помочитися» у фонтан, розписати балонами стіни і продемонструвати, що вони – господарі ситуації. Згодом виявилося, що їх було ледь не вдвічі менше.
– Ваші дії?
– Окрім нас на Майдані святкували і звичайні вболівальники. Під ялинками валялося безліч пляшок з-під пива і чогось міцнішого. Ми зібрали ці пляшки і збилися докупи. «Москалі йдуть сцяти у фонтан і опустити Київ». Приєдналися деякі рядові фани – у сумі нас було близько 70 осіб, 30-40 із них мали досвід серйозних заруб. «Розочок» із пляшок ми не робили. Це так звана «зброя пролетаріату». Хотіли закидати ними суперника. Ментів майже не було.
Від будинку Київської міської адміністрації вони вже побігли. Коли опинилися біля Поштамту, пішла заруба. Полетіли пляшки – у них вони також були. Зійшлися стінка на стінку. Наших бійців було набагато менше, зате пляшок ми мали більше – кілька сотень. Ті, хто перебували за першими лініями, перекидалися склотарою.
Бійка тривала до 5 хвилин. З досвіду скажу, що 3-4 хвилини можна тримати оборону, хоча іноді «забивають» вже й за хвилину. У цій ситуації ми трималися, і досить непогано. Зіграло на руку й те, що москалі побігли в атаку неорганізовано. Змішалися люди і «коні». «Коні» – в прямому розумінні (Усміхається). Ми не відступали і не здали ані метра території Майдану.
Потім під’їхали автозаки з «беркутом». У російських ультрас ставлення до ментів – схоже, тому дехто із них перемкнувся на бійку із новими учасниками події. Але хвилин через 10-15 вся ця публіка, по 1-2, стояла вздовж стіни від Майдану до Прорізної. «Мусорів» було кілька сотень, потім під’їхало підкріплення.
– Ви не постраждали?
– Коли менти почали пакувати й наших, ми, кількадесят осіб, відступили і спостерігали збоку. У мене був із собою 10-метровий прапор, я побоювався, що його можуть відібрати. Віддав полотно нашим дівчатам, залишивши їх із кількома бійцями, і підійшов ближче до епіцентру подій. Нарахував під стінами понад 500 осіб. Не всі з них були бійцями – вистачало й алкашні, банальних «кузьмічів», які йшли не Майдан із явно недобрими намірами. Потім їх повезли у райвідділи. Були й смішні ситуації.
– Наприклад?
– Опинившись у відділку, дехто з москалів почав «рішать вопроси» – щоб їм принесли їсти, пити. Зрозуміло, якщо ментам заплатиш, вони можуть і принести. Зневажливо називали наших «салоєдами» і вимагали сало. Позаяк у коридорах було темно, то перш ніж дати те сало москалям за гроші, менти чистили собі ним черевики. Голодні москалі потім гризлися за нього в камері: «Рєбята, по куску». Ось так попоїли сальця із ваксою.
А бувало й таке, що менти з патріотичних мотивів закидали когось із найбільш борзих «коней» чи «м’ясних» у камеру, де сиділи наші. У туалет не виводили і таке інше. Це вже певні ментівські безпрєдєльні теми, але все ж гонор москалям збили. Ті вимагали консула чи посла, але були послані у правильному напрямку.
«Поки підтягнувся «беркут», ми свій час використали сповна»
– Як минув день матчу основних збірних?
– Наступного дня, о десятій ранку, ми були у Володимирському соборі. Зібралося близько 500 осіб. Позаяк це недалеко від вокзалу, підтягувалися нові ворожі сили. А ті, які вигребли звечора, прагнули реваншу. Вони зайшли на територію Ботанічного саду і там очікували закінчення служби у храмі. Трохи нижче від храму розташувалися менти. Вони також розуміли, що у них буде робота.
Найбільш нетерплячі москалі проникали у собор, крутилися навколо нас, зиркали спідлоба, бикували і заохочували скоріше виходити на вулицю: «Што ви тут стоїтє? Пускай бабушкі молятся». Або ж заряджали, мовляв Володимирський собор – це їхній храм, бо стоїть із часів імперії: «Коли заберемо собі Україну – він знову буде нашим». Словом, провокація за провокацією. Але не будемо ж ми в храмі битися, правильно?
Коли отець Борис, настоятель, окропив нас і наш прапор, ми вийшли із собору і вже прямісінько зі сходів хлопці понеслися. Цих «мальчіков-балабольчіков» одразу поклали у дворі Володимирського собору. Невелику групу бидла, яке намагалося втекти у Ботанічний сад, де базувалися основні сили, прибили вже на дорозі.
Осіб 30 валялися, «загупані». А підмога була заблокованою у Ботанічному саду – ніхто з них не наважувався перелазити металеву огорожу з гострими штирями. Поки підтягнувся «беркут», ми свої 5-7 хвилин використали сповна.
Бійки відбувалися упродовж цілого дня. Десь вони вигрібали, десь і нашим перепадало. На Троєщині, на Петрівці – всюди. Адже вулицями ходили не тільки бійці, а й «кузьмічі», які приїхали із цілої України. У переможених, за законами жанру, відбиралися «рози». Серед нас найбільше цінувалися шарфи «коней», бо фірма ЦСКА вважається найсильнішою. Хоча й серед «м’яса» були хороші бійці. Загалом фан-рух у них був більш розвинутий. Вони частіше їздили за кордон і користувалися лояльністю спецслужб. Що в ФСБ, що серед ультрас – усі вважають себе патріотами Росії. Це тільки в нас працівник СБУ може не бути патріотом України.
Увечері менти стягнули достатню кількість сил – навіть із сусідніх областей. На Майдані ще спалахували сутички, але дуже короткі – буквально «бам-бам» і розбіглися. Ніхто не хотів потрапити у відділок, кожен прагнув не тільки переглянути футбол, а й після матчу по-серйозному зійтися стінка на стінку.
– Легендарні кадри: звучить «Ще не вмерла», стоять наші футболісти, але ніхто не співає. Чи були у ті часи спроби від лідерів фан-руху пояснити збірникам, що співати Гімн – важливо?
– Дійсно, Гімн тоді не співали. Хоча серед них була частина тих, кого можна назвати справжніми фанатами України. Сергій Ковалець, Віталік Косовський – це близькі для мене хлопці, яких пам’ятаю ще з виступів за хмельницьке Поділля. Також варто назвати Олега Лужного.
У той час спрацьовувала «модель спортсменів». У Росії, як я вже казав, мент – націоналіст, фанат – націоналіст, футболіст – націоналіст. А у нас все по-іншому. Серед ментів та СБУшників більше траплялися прихильники СССР. Серед футболістів їх було менше, але все ж вони вважали політику «поза межами», Гімн сприймали саме як «політику», а не як демонстрацію того, що ти – спортсмен-українець. Можливо, дехто би й хотів заспівати, але його чекав осуд від партнерів: «Ти що, для картинки працюєш?»
Згодом поодинокі збірники таки почали співати. Хтось клав руку на серце. Вирішальним, переломним моментом стала агресія Росії – починаючи із Помаранчевої революції. Але про що говорити, якщо у 1998-му серед уболівальників на Олімпійському була схожа ситуація. Хтось не співав, а хтось і не знав слів Гімну.
Ми розгорнули наш 10-метровий прапор. Одразу нас оточила ця ментовська срань. Хотіли відібрати полотнище, бо воно, бачте, заважає комусь дивитися футбол. «Це наш сектор, – відповіли їм. – Ми викупили квитки. Тут немає тих, кому б це заважало». Серед нас був Анатолій Лупиніс і кілька політиків – ситуація вирішилася. Потім знайшли на прапорі десяток дірок – хтось із ментів або інших секторів кидав на нього «бички». На щастя, є велика різниця між 1998-м і 2020-м.
– Після матчу таки знайшлися сили на «третій тайм»?
– Після перемоги ми знову символічно вирушили із прапором на Майдан. До нас підбігали, фотографувалися, обіймалися, наливали, цілували. Думаю, деякі хлопці могли й з дівчатами домовитися – «за перемогу» (Усміхається). Не знаю, скільки у цей вечір відбулося радісних сексуальних подій, але гадаю, що не тільки ті, хто ніс прапор, але й ті, хто приїхав додому, ощасливили своїх коханих дружин і дівчат. Це був справжній вибух енергії і сили українського духу.
На Майдані – море людей. Братання різних міст – Чернігів, П’ятихатки, Ізмаїл, Тернопіль. Світлини на пам’ять – фотоапарати тоді були ще плівковими, але ніхто не шкодував кадрів. Якийсь дядько із діаспори товк у барабан. Народ не розходився – частина чекала ранкових поїздів.
Ми пішли бульваром Шевченка до площі Перемоги, а далі – до Політеху. Метро, зрозуміло, вже не працювало. Сутичок у нас не було. Ті, хто хотіли помахатись, відлучилися від нашого гурту і, думаю, таки знайшли опонентів. А ті москалі, які після матчу одразу вирушили додому, отримали своє на вокзалі.
Тієї ночі я заночував у своїх друзів у гуртожитку. Політех також гудів на повну котушку – пиятика на всіх поверхах (Усміхається). Зранку свято продовжилося. Я обдзвонив наших ультрас – чи все з ними гаразд. Виявилося, що всі живі-здорові, ще й з трофеями. У мене також завалялася «роза». Щоправда, мені не пощастило – це була «роза» всього лише Локомотива. Приємно згадувати ці дуже насичені два дні.
У другій частині інтерв'ю Ігор Мазур розповість про події на «Лужниках» у 1999-му, переслідування російських спецслужб і знайомство із Шамілем Басаєвим, борцем за незалежність Чеченської Республіки Ічкерія.