Були часи, коли вболівальники Дніпра ледь не на руках його носили. Зірковий час Олега Венглинського збігся із ратними подвигами Дніпра у чемпіонаті України та Кубку УЄФА. Упродовж своєї понад 10-річної кар’єри він забив порівняно небагато – у символічних клубах Сергія Реброва чи хоча б Тімерлана Гусейнова не засвітився. Та як забути його голи у ворота Гамбурга, Динамо Загреб, Брюгге? Вони увійшли в історію.
Найкращий футболіст України 2003 року розпочинав у Динамо епохи Лобановського, розквітнув у Дніпрі Кучеревського, скуштував легіонерського щастя у грецькому АЕКу, одягав футболку національної збірної. Встиг усе, хоча його кар’єра нагадувала політ метеора – швидко і дуже яскраво. Зрештою, навіть манера гри Венглинського була такою ж – отримав пас, на швидкості відірвався від опонентів і реалізував футбольний буліт. Запам’ятався саме таким.
У вересні 2009-го мені вдалося записати з Олегом величезне інтерв’ю, хоча розпочалося наше спілкування доволі епічно. Венглинський відповів на дзвінок, поспішаючи у пологовий будинок, де дружина Юлія народжувала йому доньку Віолетту. Розмову довелося перенести на наступний день.
Лобановський
Венглинський – киянин. Головними зірками для юного Олега були, звісно ж, гравці основного складу Динамо 1986 року. Їх, хлопчаків динамівської школи, розставляли під час матчів по всьому периметру поля, щоб вони подавали м’ячі. «Я стояв, дивився на гру цих іменитих динамівців, і мріяв, що можливо колись… Але навіть не підозрював, що у майбутньому ці мрії здійсняться, – зізнається Венглинський. – Дуже яскраво мені запам’ятався прощальний матч Олега Блохіна на Республіканському (1989 рік, – Футбол 24). Як зараз бачу всі моменти останньої гри цього великого футболіста».
У 1997-му молодий форвард одягнув футболку Динамо-2. За кілька років наколотив понад шість десятків м’ячів у Першій лізі, проте Лобановський не поспішав робити на нього ставку. В атаці першої команди запалювали Шевченко і Ребров, згодом – Шацьких і Деметрадзе.
«На жаль, не вистачило мені тоді характеру, оскільки був дуже молодим, – дійшов до висновку Венглинський. – Був би трішечки нахабнішим, все могло б скластися інакше. Розуміння цього прийшло до мене надто пізно. (…) Але я не шкодую, що все склалося саме так. Завдяки невдачам у Динамо я опинився у Дніпрі».
«Після закінчення кожного сезону Лобановський збирав усіх футболістів, які належали Динамо, і спілкувався з ними щодо їхнього майбутнього в команді, – продовжує мій співрозмовник. – Мені він казав: «Потерпи ще трішки. Скоро піде Шевченко, піде Ребров, – будемо тебе потихеньку підпускати до основного складу». Цій людині неможливо було не вірити, і я щоразу залишався. Але коли у травні 2002-го Валерія Васильовича не стало, а на тренерський місток Динамо прийшов Михайличенко, я одразу зрозумів, що він на мене не розраховує і потрібно шукати собі нову команду. Тут же отримав пропозицію від Дніпра».
Кучеревський
«Перед трагічною загибеллю Кучеревському було у Дніпрі несолодко, але він жодним рухом не дав зрозуміти, що у нього щось болить, що йому погано, – пригадує Венглинський. – Я бачив, що Мефодійович працює, так би мовити, «на износ». Але, знову ж таки, він не впадав у відчай, багато жартував і підбадьорював гравців».
Олег бере драматичну паузу, збираючи докупи всі найдрібніші деталі, а тоді розповідає просто розкішну історію.
«Мою кімнату на базі він жартома називав «палатою», – усміхається форвард. – Любив так собі перед грою зайти до мене, а мешкав я тоді із Сашею Радченком, і запитати: «Ну що, як наш пацієнт у палаті почувається?». Так сталося, що у матчі чемпіонату я отримав травму, і напередодні чергового поєдинку не те щоб не хотів грати, але дещо вагався – боявся поглибити пошкодження. Заходить Кучеревський: «Ну що, боїшся грати?» – «Та не боюсь, – відповідаю я. – Але не дай Боже ускладню травму і вилечу на тривалий період. Що тоді?». Мефодійович: «Та не звертай ти на неї увагу, як я свого часу не звертав!»
І тут же розповів історію зі своєї воротарської біографії: «Граємо матч і після першого тайму у мене ламається ключиця, ти уявляєш? Взагалі не можу підняти руку. Мене перебинтували, і я вийшов на другий тайм. У підсумку ми перемогли, а я відстояв другу 45-хвилинку «на нуль». Я заперечив: «Мефодійович, щось у таке важко повірити. Вам б’ють по воротах так, що м’яч летить у площину. Щоб відбити, потрібно впасти. А як ви це зробите, якщо у вас зламана ключиця?» Він усміхнувся: «Я і не падав. Всі удари відбивав ногами. Просто читав гру і наперед прораховував, у яку точку мені битимуть». Ми посміялися. Всі сумніви щодо участі у матчі в мене відпали, і я пішов готуватися».
«Де вас наздогнала звістка про загибель Кучеревського?»
– цікавлюся в Олега. «На тренуванні одеського Чорноморця до мене підійшов адміністратор команди і повідомив трагічну новину. Я спочатку не повірив, бо навіть не припускав, що з цим вольовим чоловіком може таке статися. Наші відносини були далеко не ідеальними, але все ж я відчув глибоку спустошеність. Це був професіонал з великої літери…»Гамбург, Рикун, збірна України
Наприкінці вересня 2003-го Дніпро полетів у Гамбург на матч 1/64 фіналу Кубка УЄФА. Шанси на успіх були мізерними (у кращому випадку). Однак четверта за силою команда Німеччини несподівано для всіх пропустила вже на 10-ій хвилині (Венглинський!), а дотиснути гостей зуміла лише в останню 10-хвилинку – 2:1. Через два тижні Дніпро шокував ефектним камбеком – 3:0. І знову Венглинський, який після голів Михайленка і Рикуна довів рахунок до розгромного.
«Звісно, зацікавленість моєю персоною від європейських клубів тоді існувала чимала, – зізнається він. – Але всі пропозиції надходили у клуб, оскільки персональним агентом я похвалитися не міг. Чесно кажучи, змінювати «прописку» я не хотів, адже у мене тільки-но почало виходити у Дніпрі. Хто хотів мене підписати? За прикладами далеко ходити не потрібно. Той же Гамбург планував мною підсилитися».
У Дніпрі нападник затримався ще на два роки. Зі смаком описує найяскравіші голи, забиті у футболці з написом «Біола».
«Найкращі голи – це ті, які ти забиваєш не спонтанно, а усвідомлено, відправивши м’яч туди, куди хочеш, – переконаний Венглинський. – На моїй пам’яті таких голів цілих два. Перший забив Гамбургу на Метеорі. Отримавши м’яч під гострим кутом до воріт, побачив, що можу забити лише одним способом – надіславши «смугастого» голкіперу «повз вуха» у єдину вільну щілинку воріт. Вдалося! Інший гол провів у ворота Брюгге. Він пам’ятний тим, що забитий практично з «нульового» кута і був переможним. До слова, перед цією яскравою подією я не реалізував кілька хороших гольових моментів».
Своєю результативністю Олег завдячує одному дуже особливому футболісту.
«Коли я грав у Дніпрі, то просто «курив», як полюбляв казати Мефодійович, оскільки Саша Рикун віддавав мені такі паси, що навіть ви забили б гол. На жаль, згодом, у Чорноморці, не виявилось свого Рикуна, Назаренка чи Ротаня».
Незважаючи на те, що за підсумками 2003-го Венглинського визнали найкращим футболістом України, тренерський штаб національної збірної лише лічені рази довіряв йому місце у складі. Чи не затаїв, бува, Олег гірку образу?
«Намагаюся взагалі ні на кого не ображатися, – запевняє форвард. – Таке життя. Кожен тренер відповідає за результат, тому робить так, як вважає за потрібне. Зі збірною пов’язані всі мої неприємності у клубі. Як тільки поїду у націоналку, одразу то травма, то серце, то ще щось. Прямо-таки фатум якийсь!»
«Траянос, спокійніше, твоя команда не їде на Мундіаль»
У червні 2005 року Венглинський підписав контракт з афінським АЕКом – на той момент 11-разовим чемпіоном Греції. За нову команду зіграв 21 матч в усіх турнірах, забив 3 голи. Статистика результативності надто однозначна, щоб заперечувати той факт, що Олегу не вдалося повноцінно розкритись на полях Еллади.
«Грецький етап кар’єри став гарним уроком для мене, – не приховує Венглинський. – Я побачив іншу країну зсередини, зрозумів, що не все так страшно, як про це розповідають. Та все ж тоді я був не готовим опинитися з багатьма проблемами тет-а-тет. Переїхав туди з дружиною і однорічною дитиною, але одразу наштовхнувся на мовний бар’єр. Це зараз у нашій країні цяцькаються з легіонерами: яку соску будеш – таку чи ось таку?
А в Греції мене одразу поставили в жорсткі рамки: ось тобі база, ось машина, добирайся, як хочеш. Запізнився на тренування – штраф, щось не те зробив – штраф і так далі. Спочатку я ще тримався на плаву. Але ось наша збірна гарантувала собі путівку на Мундіаль, і я в цій масовій ейфорії запізнився на літак у Грецію.
Прилітаю наступного дня, а греки накидаються на мене зі шквалом претензій. Напевно, зганяли злість за те, що їхня збірна пролетіла повз Кубок світу. Мене оштрафували і вивели зі складу. Я зрозумів, що це кінець. Як казав Остап Бендер: «Це не Ріо-де-Жанейро».
Якою запам’яталася йому Греція?
«О, тоді ця країна переживала футбольний бум! – захоплено вигукує Венглинський. – Перемога збірної Греції на чемпіонаті Європи-2004 підштовхнула місцеві клуби до покращення своєї інфраструктури. Почали з’являтися цікаві футболісти. Дуже велике враження на мене справила гра Рівалдо. Я був вражений його технікою і вмінням самотужки вирішувати долю матчів. Пам’ятаю, грали ми з Олімпіакосом на Кубок Греції, то Рівалдо «вліпив» нам два голи-шедеври».
І це при тому, що склад АЕКа також виблискував зірками. Олег не розгубився, а завдяки фірмовому почуттю гумору на рівних обмінювався словесними панчами із титулованими еллінами.
«Зі мною грали шість чемпіонів Європи, серед яких виділявся Траянос Деллас – типовий грек під два метри зростом, – усміхається Венглинський. – Ця компанія любила мене підтравлювати. Про Україну вони, звісно, чули, але тільки завдяки Андрієві Шевченку, Протасову, Блохіну, Литовченку. Коли я тільки прийшов у команду, ці греки мене довгенько з подивом розглядали, наче я з іншої планети прилетів. Але почалося тренування, а я не поступаюся їм ні в чому.
Той же Деллас дуже гордовито поводився – очевидно, цьому сприяла медаль чемпіонату Європи. Я йому казав: «Траянос, спокійніше, твоя команда не їде на Мундіаль!», а він парирував: «Та яка різниця? Ми – чемпіони Європи. От коли ви переможете на Євро, тоді й будете розповідати». «Дивись, почнеться чемпіонат світу, – не здавався я. – Ти надягнеш свою медаль, дістанеш із холодильника баночку пива, сядеш перед телевізором і будеш дивитися, як грає збірна України».
Іншого разу він запитує: «У вас, в Україні, хоча б вода і банани є?» «Ні, – відповідаю я. – У нас нічого немає. Ми тільки горілку п’ємо. От приїжджай до нас у Київ, виходь на Хрещатик і ти швидко зрозумієш, що твої Афіни – це маленьке село».
«Тренування, а він телефоном обговорює черговий трансфер»
Останнім клубом у кар’єрі Венглинського став одеський Чорноморець, куди він перейшов на запрошення Семена Альтмана у 2006 році. Спершу все було супер – новачок грав стабільно, а «моряки» набирали очки.
«Але потім Йосипович прихворів, довго лікувався і, зрештою, пішов із клубу, – констатує мій співрозмовник. – Пішов, і дав зелене світло «диво-тренеру» Віталію Шевченку. Я надивився на різних тренерів, але навіть собі уявити не міг, що такі, як Шевченко, можуть тренувати футболістів. Унікальний чоловік! Щоб за два роки не запам’ятати імена помічників або не поспілкуватися з футболістом – це потрібно вміти. Його любов до латиноамериканських гравців просто вражала. Триває тренування, а він телефоном обговорює черговий трансфер південноамериканця в команду».
«Були чутки, що цей російський тренер дуже некрасиво вчинив з Андрієм Кирликом, Валентином Полтавцем»,
– підкидаю хмизу. «Та Шевченко взагалі не церемонився з ветеранами! – спалахує Венглинський. – На очах всієї команди він жорстоко прогнав Кирлика з тренування за те, що той усміхався. Так навіть зі школярем не можна чинити, не те що з людиною, яка настільки багато зробила для Чорноморця. Ще прикріше, що ніхто із керівництва клубу не захистив ветерана».Роблю висновок, що Дніпро для Венглинського так і залишився головною командою у біографії.
«Звичайно! Навіщо лукавити? – підтверджує мої здогадки Олег. – У цій команді я розкрив свій потенціал і вперше отримав виклик у збірну. Найголовніше – Дніпро грав у хороший футбол під керівництвом неймовірного тренера, який подобався уболівальникам. Досі перед очима той осінній вечір, коли ми приймали Гамбург. Виходячи на поле, я побачив, що стадіон набитий битком. Вже тоді я не сумнівався у нашій перемозі».
Олег Бабій