А обговорювати й було, й тепер є що! Столичний клуб упродовж усього історичного шляху очолювали неординарні особистості. Й серед них були справжні футбольні винахідники-раціоналізатори.
Отже, розпочнемо. У дужках після прізвищ тренерів зазначимо роки їх роботи в «Динамо».
1. Валерій Лобановський (1973–1982, 1984–1990, 1997–2002) – Олег Базилевич (1974–1976)
Тандем київських наставників у половині 1970-х відкрив нові грані гри, а очолюване ними «Динамо» достоту налилося живими соками! У книзі «Методологічні основи розробки моделей тренувальних занять» авторства Валерія Лобановського та Анатолія Зеленцова сказано: «Перше, що ми тримаємо в голові, – це прагнення до нових шляхів гри, які не дадуть змоги нашим суперникам адаптуватися до нашого стилю гри. Якщо опонент призвичаївся до нашого стилю гри та знайшов контргру, нам слід знайти нову стратегію. Це – діалектика гри». Діалектику гри київські новатори осягнули, як ніхто інший на шостій частині світової суші! Звісно, в цьому дуеті Лобановський посідає провідне місце. Так, найсильнішу клубну команду Старого Світу-75 вони створювали вдвох, але Валерій Васильович надалі ще двічі повертався в «Динамо» й за короткий термін – лише пару років – щоразу виводив команду до європейської еліти. Мало не половина всіх чемпіонських титулів «Динамо» – творчий доробок Васильовича!
Зазначу, що й критики, надто з московських кабінетів лилося безмір, аж у вухах лящало! Й пройти крізь, як багато хто писав, нерозуміння (насправді, думаю, то були здебільша ревнощі менш вправних конкурентів), залишившись відданим своїм принципам – означає мати незламний дух. А те, що, як казав Валерій Васильович, «Лобановський-гравець не грав би в команді Лобановського-тренера», свідчить про саморозвиток, еволюціонування футбольних ідей. Справді, принципи не змінюють, їх удосконалюють!
2. Віктор Маслов (1964–1970)
Три поспіль чемпіонства в другій половині 1960-х, пара радянських кубків і новаторська ідея зменшення простору для суперника, себто вдалого застосування пресингу – внесок в історію київського «Динамо» Віктора Олександровича Маслова. Москвич зміг сповна реалізувати себе на широчіні українських футбольних ланів. Ба більше: в часи, коли грали з двома нападниками, Маслов передбачив: прийде час, і форвард буде лише один – центральний. Цей прогноз він пояснив, порівнявши футбол із літаком: «Зі збільшенням швидкості збільшується опір повітря, відтак ви маєте робити голову більш обтічною». «Дєд», як позаочі звали Маслова, виявився правий! На думку провідного радянського футбольного аналітика 1960-х–1970-х років Льва Філатова, «за шість масловських років київське «Динамо» зазнало перетворення, з команди приємної, якої вона була завжди, але «не конкурентної», виріс суперклуб з європейським розголосом, відтепер не згодний на жодні проміжні, заохочувальні цілі. Перемоги стали життєвою нормою. У цьому сутність перевороту… «Динамо» – це вже крейсер, броньований, багатогарматний». Диву гідне перетворення, погодьтеся!
3. Юрій Сьомін (2008–2009, 2010–2012)
Ще один москвич на чолі київського «Динамо» сповідував, може, й не найхарактерніший для наших палестин футбол (захисник «Динамо» сьомінських часів Андрій Несмачний визначав його, як «п’ять в атаці – п’ять в обороні», а Йожеф Сабо твердив: «У надто обережний футбол грає Юрій Павлович»), однак у свою першу каденцію зміг дати результат: чемпіонство було завойовано з величезною очковим дистанціюванням від основного конкурента («млинці з червоною ікрою», як точно визначив своє футбольне «куховаріння» в Україні Сьомін), й в Європі кияни сягнули «чемпіонського раунду» в Кубку УЄФА – грали на півфінальній стадії. Щоправда, програш там, в Європі саме основному внутрішньому конкуренту (євродвобій із «Шахтарем» Палич назвав «дуеллю рівних суперників») був болісно сприйнятий біло-синьою вболівальницькою спільнотою. Менше з тим, у Києві, за власним зізнанням, росіянин, «як тренер був щасливим». А євроскальпи які знані зняв – «Манчестер Сіті», ПСЖ, «Валенсія»!
«Коли вимагаєш більше, ніж людина може, це краще, ніж вимагати менше», – стверджував Юрій Павлович в одному з інтерв’ю. Чим не творче кредо знаного наставника!
4. В’ячеслав Соловйов (1959–1962)
І четверте місце в нашому хіт-параді – за росіянином. Уродженець Московської губернії В’ячеслав Соловйов привів київське «Динамо» до першого союзного чемпіонства, зламавши московський чемпіонський замок. Соловйовське «Динамо» брало своє завдяки міцним підвалинам фізичної готовності. Крім того, нестандартні підходи до використання ігрових ознак гравців (переведення Лобановського з центру нападу на фланг, зростання ролі опорника, або «хвилеріза», яку виконував у тодішньому «Динамо» Василь Турянчик) й достоту батьківське ставлення до своїх хлопців («Я – тренер-батько» – визнавав Соловйов в інтерв’ю) дало винятковий результат. Тоді в космічний рік у футбольному Києві збіглися всі складові для створення класної команди – творчий тренерський підхід, обдарована молодь, пильна увага «батьків клубу» до свого дитинча, фантастична популярність «Динамо» в рідному місті. Однак поза межами Золотоверхого В’ячеслав Дмитрович чемпіонських вершин не сягнув.
5. Сергій Ребров (2014–2017)
Знаний у недалекому минулому форвард – єдиний тренер «Динамо» у 2010-х роках, який успішно вів на внутрішній арені конкуренцію із «Шахтарем». За кілька років свого перебування на тренерському містку киян Сергій Станіславович збагатив звитяжну колекцію «Динамо» двома чемпіонськими титулами, парою національних Кубків і Суперкубком України. Команда Реброва мала снагу й вийти з групи в Лізі чемпіонів. Футбол Реброва, попри те, що він був класним нападником, не можна назвати атакувальним. Кілька тактичних схем на озброєнні, але з домінацією іспанізованих, або, якщо хочете, каталонізованих підходів. Тікі-така? Не в чистому вигляді, але її елементи в ребровському футболі наявні. Щоправда, така схема потребує неабиякої вправності виконавців. Втім, Сергій Станіславович своєю тренерською кар’єрою доводить: добротну команду можна створити й не маючи під рукою зірок, а наполегливо «лупаючи сю скалу».
6. Олег Ошенков (1951–1956, 1959)
Уродженець Санкт-Петербурга Олег Олександрович Ошенков зміг пом’якшити удар, який завдало футбольним амбіціям київського «Динамо» воєнне лихоліття. Дещо зменшивши кількість нападників (здавалося би, безглуздя, але лише на перший погляд романтика), натомість універсалізуючи гравців, розширюючи фронт їх дії, Ошенков зміг підняти «Динамо» на новий щабель футбольного розвитку. Й певні результати прийшли: срібло союзного чемпіонату-52, Кубок СРСР-54 (до слова, перший трофей київського «Динамо» в союзному футболі). Новаторство Ошенкова полягало в розумінні ним визначальної ролі півзахисту як для атаки, так і для оборони. У 1960-ті роки Олег Олександрович стояв на чолі «Шахтаря», і двома поспіль виграними союзними Кубками навічно приклеїв до гірників визначення «кубкової команди» й увів шахтарський клуб до радянської футбольної еліти.
7. Олександр Севідов (1971–1973)
Ані капелини позитиву в останньому масловському сезоні в київському «Динамо» не було. Відтак і добрі настрої уболівальників пішли кудись у далечінь. Проте прихід у 1971 році ще одного москвича Олександра Севідова вдихнув нове життя в колектив. Севідов називав Маслова своїм учителем, однак його футбол радикально різнився із «вчительським». Персональний, а не зонний (як у Віктора Олександровича) захист, жодних навісів, натомість інтенсифікація атакувальних дій, але без пресингу – ігрова аритмія у чистому вигляді. Згодом футбол «Динамо» Севідова назвуть «міжноваторським», маючи на увазі, що час його каденції припав на період після Маслова й до Лобановського. Результат команда давала – чемпіонство й два віце-чемпіонства, однак амбіції кураторів клуба й уболівальників уже тоді були куди вищими, і їх реалізовувати був покликаний дует Лобановського та Базилевича.
8. Олексій Михайличенко (2002–2004, 2019–2020)
Олексій Олександрович прийшов до керма «Динамо» після смерті Валерія Лобановського. Й та його каденція, на початку поточного століття була вельми вдалою. Він продовжив справу попередника, метра тренерського цеху, сповідуючи атлетичний футбол й маючи вдосталь гравців, здатних його втілити в життя. Два поспіль чемпіонства, кубкові й суперкубкові звитяги, привабливий малюнок гри (як забути лігочемпіонську феєрію останніх хвилин з «інтером», коли жодну з команд не влаштовували одиниці, що світилися на табло НСК «Олімпійський»!) – чим не досягнення. Проте звільнення Михайличенка (Ігор Суркіс опісля неоднораз визнавав, що погарячкував із цим рішенням) після локальної невдачі з «Трабзонспором» певною мірою зупинило як побудову тієї команди, так і назагал тренерську кар’єру Олексія Олександровича. Друга каденція Михайличенка в «Динамо» після тривалого тренерського неробства виявилася невдалою.
9. Анатолій Дем’яненко (2005–2007)
Багаторічний капітан «Динамо», перейшовши на тренерський місток, вдало конкурував із «Шахтерем» Мірчі Луческу, а в 2007 році взагалі виграв і чемпіонство, й Кубок України, й Суперкубок України. Атлетичний силовий футбол Дем’яненка (фізична готовність гравців була на високому рівні), може, й не був тактично гнучким, але давав змогу успішно конкурувати з «гірниками». Проте європейські кампанії того «Динамо» не можна назвати вдалими. Менше з тим, своє місце в десятці Анатолій Васильович посідає з цілковитою підставою.
10. Михайло Товаровський (1936–1937)
Замикає десятку людина, яка стояла на чолі «Динамо» на зорі існування клубного футболу в колишньому СРСР. Під орудою Михайла Товаровського динамівці стали срібними призерами найпершого чемпіонату СРСР у 1936 році й бронзовими у 1937 році, а внесок Товаровського в теорію популярної гри полягає у розробці ним концепції «тотального футболу». Михайло Давидович, автор численних книжок із футбольної теорії, слушно визначив тенденції розвитку гри. А його напрацювання використали в своїй роботі послідовники, розвинувши та вдосконаливши ідеї Товаровського. Водночас піонерство Давидовича на цьому шляху сумнівів не викликає. Щоправда, нині про нього згадують нечасто.
***
Ті, хто здійнявся вгору в нашому ранжуванні, були справжніми новаторами гри, чиї ідеї знайшли відбиток у творчості провідних європейських тренерів більш пізньої доби. Були в історії динамівського клубу й такі наставники, які цвиндрили без міри й без ліку зароблене попередниками, були ті, хто копіткою працею – цеглина за цеглиною – зводили мур динамівського гарту, але не дізнали радості великих звитяг, були такі собі швидкоплини-метеори, творчого нуртування яких у «Динамо» вистачило лише на рік, не більше. Хто не потрапив до десятки, але претендував на це? Назву, насамперед, Михайла Фоменка. «Золотий дубль» Михайла Івановича в 1993 році, може, й не належить до визначних досягнень, однак припав на буремні часи реформування клубу та й усього нашого життя-буття. Фоменківське «Динамо» достойно грало проти «Барселони», а дисциплінований захисний футбол у матчах із грандами не викликав роздратування футбольних естетів. Надалі свої тренерські підходи Фоменко доволі успішно застосував під час роботи зі збірною України.
Йожеф Сабо? Його не можна назвати яскравим тактиком чи якимось футбольним винахідником, Сабо-тренер, насамперед, мотиватор. І пам’ятний камбек зі «Спартаком» у 1994 році (3:2 після програного з рахунком 0:2 першого тайму) – це неабияка його заслуга.
Яким буде місце нинішнього наставника біло-синіх Мірчі Луческу в історичному тренерському динамівському хіт-параді? Звісно, нині це питання відкрите. Важити тренерською репутацією в поважному віці (даруйте за словогру) – річ і непроста, й неочевидна. Відтак і спостерігати за роботою румунського фахівця в новому для себе середовищі вельми цікаво. Нині ще не час навіть для проміжних підсумків, однак певний фінансовий зиск клубу від участі в груповому етапі Ліги чемпіонів уже є. І в цьому, хай там що, визначальна заслуга саме Луческу. Далі буде?