Про смерть Олександра Федоровича стало відомо 18 травня – він відійшов на 79-му році життя. Упродовж кількох десятиліть, починаючи із 80-х, Чубаров залишався незмінним динамівцем. Спершу – як тренер, згодом – як адміністратор.
Розмова, яку публікуємо сьогодні, була записана 20 березня 2021 року. На ньому легенда Динамо вже прикований до ліжка, йому нелегко розмовляти, нелегко упорядкувати спогади... Але коли бесіда торкається теми поезії, обличчя Олександра Федоровича оживає і він натхненно декламує уривок із твору П’єра-Жана Беранже.
– Який твій найщасливіший день життя?
– Юність.
– Розкажи… Просто згадай найщасливіший день твого життя.
– Юність… Матусю згадав. Євдокія Тихонівна. Поїхав з матусею ковдру шити.
– Найкраща країна, в якій ти побував, яка тобі найбільше запам’яталася?
– Найкраща країна – Італія.
– А місто яке? Пам’ятаєш?
– Турин.
– Ви на зборах там були, чи на гру прилітали?
– Ні. Ми прилітали – Заварова привезли (трансфер зірки Динамо у Ювентус відбувся у 1988 році, – Футбол 24).
– Там красиво?
– Дуже.
– А якщо не футбол? Який ще твій улюблений вид спорту?
– За великим рахунком, іншого виду спорту у мене… О! Акробатика! Я ще у школі був. І вчитель фізкультури, Ігор Іванович, він захопив мене акробатикою.
– За ким ти сильно скучаєш?
– Сильно скучаю за мамою – Євдокією Тихонівною.
– Назви людину, яка зробила щось дуже важливе у твоєму житті, і ти їй за це дуже вдячний досі.
– Котельников (мова про Євгена Котельникова, легендарного дитячого тренера Динамо, – Футбол 24).
– Він влаштував тебе в Динамо?
– Так, влаштував мене в Динамо. Він, до речі, навчався зі мною в одній школі – 130-ій.
– Що найголовніше в житті?
– У моєму житті була одна людина на прізвище Губенко. Син Остапа Вишні, хірург. Він зі мною вів розмови хороші. Здавався мені одним із найрозумніших. Минав час, я зустрівся з Лобановським.
(Після паузи) Що найголовніше в житті? Чесність. Ось так я пройшов 70 років життя. У юнацькому віці було кілька моментів, я добився успіху…
– …і завжди залишався порядним та чесним?
– У дитинстві мене образив один тренер. Він мене вигнав з команди. Я йшов вулицею, я плакав… Ну, таке діло. У школі я любив вчительку – Таїсію Михайлівну. Вона була класною керівничкою. Завдяки їй я пізнав світ поезії. Я вивчив «Людину чорну» (поема Єсєніна, – Футбол 24). А ще був такий період, я у лікарні познайомився та вивчив Гьоте і Ніцше.
– Пригадаєш зараз кілька рядочків?
– Так, звичайно пригадаю.
– Спробуй…
– Снег валит. Тучами заволокло все небо.
Спешит народ из церкви по домам.
А там, на паперти, в лохмотьях, просит хлеба
Старушка у людей, глухих к ее мольбам.
Уж сколько лет сюда, едва переступая,
Одна, и в летний зной, и в холод зимних дней,
Плетется каждый день несчастная – слепая...
Подайте милостыню ей!
Кто мог бы в ней узнать, в униженной, согбенной,
В морщинах желтого, иссохшего лица,
Певицу, бывшую когда-то примадонной,
Владевшей тайною обворожать сердца.
– Браво!
***Спогади
– Я прийшов і плакав: «Матусю, не помирай». А мені наснилося… здалось… що мама померла, але все нормально. Ці великі моменти в житті пролетіли, дитинство моє.
– Ти щасливий, що стільки років був у Динамо?
– Так. Я хочу тобі сказати, що Динамо – це також цілий пласт такий. Завдяки Котельникову, який мене вмовив, я прийняв команду. З цією командою, у підсумку, я виграв чемпіонат Совєтського Союзу серед юнаків. Це була моя перша нагорода.
– …із тисячі наступних.
– Ну не зовсім із тисячі.
***Спогади
– У мене у футболі був друг. У тому році відійшов. Пустинський. Батько у нього був Давид Наумович, до мене дуже добре відносився. Але справа в тому, що у мене в дитинстві сталася ситуація, коли мене тренер ударив. Я плакав, йшов. Він мене вигнав з команди. Минуло багато часу, більше десяти років (тягнеться рукою до пачки цигарок, – Футбол 24). Я закурю, нічого? (Затягується) Недавно я з ним розмовляв. Слава Богу, він живий.
– Я був щасливий, коли моя донька поступила в університет.
– Було кілька собак. Кавказькі. У селі – такий манеж, у цьому манежі була доця моя, не внучка. А до нас у гості приїхав баламут Ваня…
– Він зі мною сидів у цьому манежі?
– Так.
– І ми їли бублики?
– Так.
– Я пам’ятаю. А розкажи, яка я за характером?
– Я з самого дитинства полюбив тебе, маленьку. Дуже добра. І улюблена. Зі спогадів дитинства – улюбленою моєю була Ілона.
– У неї, до речі, вчора був День народження.
– (Після паузи) Так.