Минулого вікенду українець Андрій Лунін у складі «Реала» став чемпіоном Іспанії. Став суто формально, адже цього сезону наш голкіпер поки що не провів за «вершкових» жодного поєдинку. Проте, українець все одно отримає свій комплект іспанського футбольного «золота». І, так чи інакше, ми маємо непогану підставу порадіти за кандидата в національну збірну України.
А ще є чудова нагода згадати поіменно інших вітчизняних гравців, які перемагали у чемпіонатах топ-п'ятірки.
Олексій МИХАЙЛИЧЕНКО,
«Сампдорія» (Італія)
Найкращий український (і радянський) футболіст кінця вісімдесятих років минулого століття переходив до клубу з Генуї як капітан київського «Динамо» та збірної СРСР. А ще – у статусі віце-чемпіона Європи та чемпіона Олімпіади. На нього претендували більш зіркові клуби. Зокрема, «Барселона» та «Ювентус», проте Михайличенко обрав «Сампу». І, за його ж визнанням, зрештою пошкодував.
«Сампдорія» не стала тим клубом, який дозволив би Олексію вийти на новий, ще вищий рівень. Адаптація до нових умов була тривалою. Завадили кар'єрі на новому місці й травми. Але ще більше завадили натягнуті (м'яко кажучи) стосунки з тодішніми лідерами «Сампи» – Манчіні та Віаллі, які дуже ревно сприйняли прихід у команду зіркового українця. Проте Олексію відразу вдалося влитися в стартовий склад команди і завоювати скудето. Те «золото» 1991 року стало для «Сампдорії» останнім у її історії: у підсумку команду залишили провідні гравці. Залишив її і Михайличенко, який знайшов спокій і впевненість у «Глазго Рейнджерс».
Олег ЛУЖНИЙ,
«Арсенал» (Англія)
Коли: 2001/2002
Один із найкращих захисників у незалежній історії «Динамо» та збірної України виїхав за кордон занадто пізно – у 31 рік. Раніше якось не складалося, хоча на Лужного ще в середині 90-х років претендували клуби з Італії та Англії. Але тоді скуштувати легіонерського хліба не вдалося. Вдалося лише 1999 року. Гра Олега за «Динамо» у двох матчах групового етапу чемпіонської Ліги проти «Арсеналу» настільки переконала тодішнього наставника «канонірів» Венгера, що мсьє Арсен після того євросезону наполіг, щоб динамівський капітан опинився в його команді.
Напевно, все-таки слід зазначити, що в «Арсеналі» Лужний не грав такої помітної ролі, як у «Динамо» чи збірній України. Проте і партнерам по команді, і вболівальникам він подобався. Насамперед – за бійцівські якості, за справжній характер. За три сезони в «Арсеналі» Олег провів 75 поєдинків. Сезон 2001/2002 став для нього найуспішнішим за «канонірів»: перемога і у чемпіонаті, і у Кубку Англії.
Віктор СКРИПНИК,
«Вердер» (Німеччина)
Коли: 2003/2004
Головні досягнення Скрипника-футболіста якраз припали на його останній сезон у кар'єрі. За кордон Віктор потрапив досить рано (як на той час) – у 27 років. Колишній наставник «Дніпра» німець Штанге порекомендував колегам із «Вердера» придивитися до лівофлангового захисника «дніпрян» та збірної України Скрипника. Ті не лише придивилися, а й досить оперативно запропонували українцеві контракт.
У результаті «Вердер» на довгі роки став для Віктора рідним клубом. Довго серед його досягнень значився лише Кубок Німеччини, виграний 1999 року. Але у 2004 році здійснилася ще одна мрія Скрипника: він у складі «музикантів» став чемпіоном Німеччини. І виграв ще один національний Кубок. Після цього сезону 34-річний Скрипник вирішив повісити бутси на цвях.
Андрій ШЕВЧЕНКО,
«Мілан» (Італія)
Коли: 2003/2004
Парадоксально, але найкращий футболіст України часів Незалежності та один із найкращих футболістів Європи кінця минулого століття/початку нинішнього чемпіонат Італії виграв лише один раз. Але цей парадокс пояснюється досить просто: на той час серія А була беззастережно найсильнішою першістю світу. Отже, середовище було дуже конкурентним. До того, як вибороти єдине у своїй кар'єрі скудето, Шевченко виграв із «Міланом» Кубок Італії та Лігу чемпіонів. Ну і для себе особисто – титул найкращого бомбардира чемпіонату Італії. 2004 рік можна сміливо вважати вінцем «італійської» кар'єри Андрія: окрім чемпіонату Італії, він виграв Суперкубок країни, а наприкінці року став володарем «Золотого м'яча».
Анатолій ТИМОЩУК,
«Баварія» (Німеччина)
Коли: 2009/2010, 2012/2013
Ми можемо тільки здогадуватися, чи був Тимощук тоді, на початку «десятих», таким самим гівнюком, як і зараз. Напевно, так, адже подібне юдство не може виникнути на порожньому місці. Тим не менш, тоді один із провідних гравців збірної України після перемоги його «Зеніту» у фіналі Кубка УЄФА був вбраний у синьо-жовтий прапор. Наступного року він перейшов до «Баварії». І хоча з тодішнім наставником мюнхенців ван Галом у нього склалися непрості стосунки, Анатолій у першому своєму баварському сезоні отримував досить ігрової практики. Щоправда, не завжди на рідній позиції – опорника, а найчастіше у центрі захисту. У сезоні 2009/2010 Тимощук став чемпіоном Німеччини.
Наступної «Салатниці» довелося чекати три роки. За цей час Тимощук встиг втратити статус гравця основи і знову його повернути. І знову втратити. Вже з новим тренером – Хайнкесом, який повернув гравця до центру півзахисту. Однак із приходом у команду іспанця Хаві Мартінеса Тимощук знову перемістився на лаву для запасних. Однак він може похвалитися «треблом» у 2013-му: перемога в чемпіонаті, Кубку та Лізі чемпіонів.
Дмитро ЧИГРИНСЬКИЙ,
«Барселона» (Іспанія)
Останній матч за «Шахтар» напередодні переходу в беззастережно найкращий на той час клуб світу – «Барселону» – майбутній захисник «блауграни» провів саме проти «Барси». У грі за Суперкубок Європи. Восени 2009-го Чигринський за дуже непогані 25 мільйонів євро перейшов із донецького клубу до команди Гвардіоли. Саме Пеп був ініціатором запрошення українця. Тренер каталонців дуже хотів «розбавити» дует центрбеків «Барселони» – Піке – Пуйоль. Тренер довіряв Чигринському, проте на новому місці у Дмитра відверто не склалося. Він припускався занадто багато помилок, причому помилок результативних. Наприкінці сезону український захисник перестав потрапляти навіть у ротацію. Але титул чемпіона Іспанії все одно завоював. Проте наступного літа відбув назад до «Шахтаря».
Олександр ЗІНЧЕНКО,
«Манчестер Сіті» (Англія)
Коли: 2017/2018, 2018/2019, 2020/2021
Вже зараз 25-річного захисника/хавбека «Сіті» можна вважати найтитулованішим українським легіонером. Зінченко зі своїм клубом ставав триразовим чемпіоном Англії (і дуже близький до четвертого титулу), володарем Кубка Англії та чотири рази перемагав у Кубку Ліги. Проте шлях до визнання «Зіни» дуже складно назвати простим. До «городян» він потрапив улітку 2016 року, проте одразу ж був відправлений в оренду до ПСВ. Там не склалося. Восени 2017-го його потихеньку почали підпускати до основи «Сіті». Але не на рідній йому позиції півзахисника, а на місці лівого оборонця.
2018-го Сашко завоював свій перший комплект англійського «золота». Сезон 2018/2019 – поки що найкращий у його манчестерській кар'єрі: він став гравцем основного складу, не раз відзначався результативними передачами. Влітку 2019-го він продовжив контракт із «Сіті» до 2024 року. Був на помітних ролях у команді й минулого сезону, в якому завоював своє третє чемпіонство. Була у нього можливість виграти і Лігу чемпіонів, але у фіналі його «Сіті», за який Зінченко вийшов зі стартових хвилин, поступився «Челсі». Цього сезону Олександр нечасто потрапляє до складу «МанСіті».