Виконком УАФ ухвалив рішення УПЛ достроково завершити сезон 2021/22 у чемпіонаті України. Поставивши на ньому крапку, ми зіткнулися з невизначеністю щодо наступного сезону. Звідси питання: що далі? FanDay розбирає різні варіанти майбутнього - що буде, якщо війна затягнеться і футбол поступиться зброї? Ось які ризики у цій ситуації.
Футбол – одна з жертв війни
24 лютого 2022 року розпочалася війна, яку в Україні обов'язково назвуть Вітчизняною, Визвольною. Розділила життя на «до» та «після», залишила тисячі поламаних доль та зруйнованих будинків.
Війна стріляла по людях і всьому, що їм дорого, зокрема по футболу. Сезон 2021/22, який залишав медальну інтригу та боротьбу за чемпіонство, завершити не вдалося. Його підсумком став масовий від'їзд гравців із УПЛ та навіть нижчих українських ліг.
Легіонери поїхали майже всі, і якби не обмеження на виїзд здорових чоловіків призовного віку, наш чемпіонат спорожнів би і від українських гравців. Завершивши минулий чемпіонат, вітчизняні клуби завмерли, чекаючи — що буде далі?
Тут треба сказати, що з'явилося одразу кілька варіантів майбутнього вітчизняного футболу — від «формату зозулі» (тимчасово відрядити українські клуби до турнірів сусідніх країн) до більш реалістичного варіанта.
Але всі варіанти прораховуються для реальності з відносною безпекою, тобто у разі завершення війни (або заморозки її активної фази).
А що, якщо це не станеться найближчим часом?
Апокаліпсис сьогодні
Попередні великі війни (а українсько-російська входить до переліку найбільших, і не лише у ХХІ столітті) призводили до паузи у національних чемпіонатах. Наприклад, під час Першої світової в Англії та Італії чемпіонати не проводилися чотири роки, у Франції — п'ять, а в Греції — цілих десять. Під час Другої світової англійський футбол переривався на 1939-1946, французький - на 1939-1945, німецький - на останні сезони війни.
Чемпіонат Англії за часів Другої світової війни, фото: Getty Images
Але то були інші часи, перша половина ХХ сторіччя. Світ ще не був настільки глобалізований, а футбол настільки комерціалізований. Зараз футбольні чемпіонати та збірні, вбудовані в піраміду світового спорту, просто не мають можливості безболісно взяти паузу.
У сезоні 2021/22 в Українській Прем'єр-лізі зіграло 447 футболістів, у Першій лізі — 421, у Другій — 793, в Аматорській — 695. Це ми говоримо лише про дорослий загальнодержавний рівень футболу, не чіпаючи дитячо-юнацькі турніри та обслуговуючий персонал, зайнятий у цій сфері. Футбольна індустрія в Україні — це кілька тисяч людей та їхні сім'ї, тобто приблизно дорівнює досить великому містечку.
Зупинка футболу означає, що ці люди залишаться без заробітку та харчування. Хтось погодиться з цим, вступивши до ЗСУ чи почавши працювати на заводі чи у школі на уроках фізкультури. Але багато хто — ні. І ось тут почнеться жерсть.
Понаїхати хоч до Андорри, хоч на Фарери
«Репетиція» на те, що чекає український футбол у разі, якщо війна затягнеться і відкладе чемпіонат ще, трапилася з волі ФІФА. Керівництво світового футболу внесло спеціальні зміни до регламенту щодо статусу та трансферу футболістів, дозволивши гравцям УПЛ піти у короткострокові оренди до кінця сезону 2021/22. Тимчасове вирішення проблеми, якщо залишок українського чемпіонату зірвала несправедлива війна.
«Лазочку» оцінили гравці на всіх рівнях — але якщо УПЛ, здебільшого, залишали легіонери, то деякі команди нижчих ліг спорожніли практично повністю. Чому? Тому що клуби найвищого дивізіону повернулися додому із закордонних зборів, 25 лютого планувалося відновлення УПЛ. А ось у ПФЛ старт весняної частини пізніше, багато клубів на момент початку війни знаходилися в Туреччині, чим скористалося багато футболістів Першої та Другої ліг.
Футболісти Металіста продовжують тренування у Туреччині, фото: ФК Металіст
Прямо з зарубіжних готелів гравці «дременули» до закордонних клубів — куди завгодно. Нижчі ліги Польщі, Словаччини, Німеччини. Екзотичні чемпіонати рівня Ісландії та Фарерських островів. Футболісти, які пограли в Україні на непоганому рівні, погоджувалися побігати кілька місяців до кінця сезону навіть на принизливому рівні, серед аматорів за кількасот євро на місяць.
Завдання було не так спортивне, як життєве — давайте називати речі своїми іменами, молоді та здорові хлопці втекли від війни. Близько 200 футболістів залишили всі ліги чемпіонату України з футболу, починаючи з 24 лютого 2022 року. Тільки у Польщі зараз 155 українських легіонерів, а загалом за кордоном їх грає 785 людей.
Це — найбільше число з 2014 року, більше було хіба що в голодні 90-ті. І врахуйте, це при тому, що призовників практично не випускають за кордон і залишаються ще надії на проведення наступного сезону чемпіонату.
Моральне питання, поставлене грандами
Поки весь український футбол був у заціпенінні, першим «прокинулося» Динамо. Шикарна ідея із закордонним турне обіцяла ігрову практику футболістам (більшість з яких — збірники, яким готуватися до вирішальних матчів за вихід на ЧС), а країні — багатомільйонні надходження валюти та гуманітарної допомоги, яку активно збирав київський клуб. Слідом виступив Шахтар, чиє глобальне турне теж виявилося успішним як з точки зору іміджу українського футболу, так і щодо поповнення інвалютної допомоги.
І ось тут було моральне питання: а чому, власне, дозвіл відбути за кордон отримали лише Динамо та Шахтар? Чому не Зоря, чому не той самий ФК Маріуполь, який став відомим на весь світ через геноцид у рідному місті?
Проте Міністерство молоді та спорту України видало спецдозволи. І позитив, який отримала країна після виходу Шахтаря у футболках із назвами міст-мучеників, після голу 12-річного уродженця Маріуполя, після яскравої заруби Динамо з Боруссією, доводить, що цей прецедент знайде продовження.
Але закордонне турне це ненадовго. З'їздили зараз, поїдуть одразу після перемоги — а далі «будні», свій національний чемпіонат та кубок, участь у єврокубках… А якщо ні?
Цей день ми наближаємо, як можемо
Перемога життєво необхідна Україні — усьому народу, усім галузям народного господарства. Потрібна вона і футболу.
Але як це буде?
Проводити національний чемпіонат, поки триває війна, важко: прострілюється більшість території, а стадіон із фігурками, що рухаються, — чудова, приваблива мішень. Проводити чемпіонат за кордоном — затратно, та й доброта наших західних партнерів не така широка. Віддавати свої клуби до закордонних ліг — це взагалі зашквар! Свій національний чемпіонат — якщо завгодно, також один із негласних атрибутів державності. Хіба не цього добиваються наші вороги, щоб, умовно, клуби зі Львова грали у польській Екстраклясі, а з Ужгорода – в угорському чемпіонаті?
І ось тут тимчасові заходи можуть не допомогти.
І як тут бути українським футболістам та тренерам? Шукати собі нові клуби за кордоном? Чекати на поновлення вітчизняного чемпіонату? Адже більшість українських гравців, з урахуванням зимової перерви та дострокового обриву чемпіонату, не мали практики вже півроку! Якщо футболіст не знайде команди влітку, то буде вже рік без футболу. Адже, нагадаємо прописну істину, вік професії гравця у футбол короткий — так що величезна кількість із них залишиться без професії, а багато хто навіть змушений буде закінчити кар'єри.
А як бути далі? Ключове питання — чи українські футболісти зможуть виїхати за кордон. Поки військовий стан, «лазівок» у законі зовсім небагато — троє і більше дітей, усиновлена дитина, кволі батьки під опікою. Може, ще кілька навіть більш рідкісних пунктів.
Мінспорту видасть спецдозволи збірникам та учасникам єврокубків, та й то, напевно, саме на термін закордонного відрядження та під розписку про повернення. А як же решта футболістів? Збірників у нас щонайбільше під три десятки. Клубів-міжнародників – штук п'ять. Адже є й такий погляд на ситуацію: «Як це — ділити футболістів на першосортних та другосортних? Кому це вирішувати? Або всіх, або нікого не пускати за кордон! І спробуйте оскаржити навіть такий аргумент, адже на передовій є кухарі, будівельники, лікарі. І нікого не цікавить, строго кажучи, їхня класність і вислуга.
Є лише два варіанти – граємо чи ні, обидва складні, але перший дає надію.
Футбол потрібен як ознака мирного життя та віри в майбутнє
Після великих воєн ХХ століття у пресі рідко писали кількість глядачів на трибунах — йшлося про те, що вони завжди забиті. Ентузіазм повоєнного покоління був такий великий, а жага до життя настільки невгамовна, що, здавалося, футбол був релігією для дітлахів кінця 40-х і початку 50-х.
Щось подібне, але в мініатюрі (з огляду на різноманітність розваг у наше цифрове століття) трапиться, звичайно, і після перемоги України у визвольній війні. І до того часу наше завдання — зберегти футбол, свій власний національний чемпіонат, власні збірні всіх вікових категорій. Десятки юних українських гравців роз'їхалися по закордонних клубах — і тепер споконвічним завданням наших юнацьких та молодіжних збірних буде стежити за ними, як це роблять в інших країнах, що страждали від війни (згадайте, скільки вихованців закордонного футболу та навіть закордонних уродженців бувало у збірних Хорватії, Албанії , Косово, Македонії, Боснії).
Нова реальність принесла нам багато негативу, але не підірвала основоположних істин нашого українського оптимізму та господарської жилки. Не встигнуть ще охолонути спалені танки окупантів, як у нас почнуть відбудовувати будинки та стадіони, а там і футбольний м'яч застукає по українській землі замість «градів» і «ураганів». Потрібно лише зберегти вогник українського футболу, передати його у спадок майбутнім поколінням. Щоб не збирати потім мільйони уламків по всій планеті Земля, куди тільки не рознесло війною українців.