З КНДР, Китаєм, Венесуелою та іншими все давно зрозуміло, але Еритрея - що це взагалі? Де це? Що поганого їй зробила Україна? Запитання, запитання…
А відповіді знайти не так і легко, адже ми маємо справу не лише з віддаленою, але й максимально закритою територією від сторонніх очей. Те, що відбувається в Еритреї, залишається в Еритреї - таке перше правило місцевого режиму. Його порушення загрожує розстрілом без суду, але щомісяця тисячі еритрейців все одно тікають до сусідніх країн.
І ще тут усі заздрять футболістам, але не через високі зарплати чи славу, а лише тому, що втекти з пекла їм простіше, ніж будь-кому ще.
Меваель Йосиф чекав шансу з самого дитинства.
29 вересня 2019-го збірна Еритреї U-20 розгромила однолітків із Занзібару (5:0) на турнірі в Уганді, і їх навіть привітав якийсь чиновник, але Йосиф та ще троє хлопців уже пакували речі.
«Всі святкували, обговорювали півфінал, і коли ми попросили охоронців готелю пропустити нас, вони нічого не запідозрили. Ми одразу пішли в офіс ООН за допомогою – там сказали, що нас відведуть у безпечне місце, і тепер ми чекаємо на рішення. Зволікати не можна – в Уганді дуже багато агентів», – розповідав футболіст The Guardian.
Разом із Ханібалом Текле, Хермоном Йоханнесом та Саймоном Асмелашем вони проторчали в якійсь дірі майже рік – через пандемію вивозити біженців на Захід стало проблематично.
Раніше все було простіше. Ще у 2006 році четверо гравців ФК «Ред Сі» розчинилися на вулицях Найробі; в 2007-му семеро хлопців не повернулися з турніру в Анголі; в 2009-му вся збірна, окрім тренера та прес-аташе, отримала статус політичних біженців у Кенії.
У 2010 році в Ботсвані десять еритрейців втекли з готелю, посварилися з консулом і врешті-решт опинилися в США. Ще 17 гравців та лікар команди відмовилися повертатися додому з Уганди у 2012-му - після деяких вагань усіх відправили на ПМП до Нідерландів.
Диктатура шаленіла від люті і в 2015 спробувала зупинити цей потік втікачів.
На виїзні матчі стали залучати еритрейців із числа емігрантів; всередині країни виїзні візи видавали лише «лояльним» - дітям чиновників і військових.
І що ж? Не допомогло! У 2019-му крім Йосифа та його друзів в Уганді «загубилися» ще семеро еритрейських футболістів з іншої вікової групи – Абель Окбай Кіло, Ейоба Гірмай, Йосиф Мебрахту, Філмон Серере, Робель Кідане, Абрахам та Ісмаїл Джахар.
Як і перша група, вони ховалися по селах в очікуванні дозволу на виїзд із країни; доки були в підпіллі, встигли познайомитись. У всіх одна проблема - відступати нікуди. Вдома чекав лише розстріл, та й що це за дім, де належиш не собі, а державі?
Після здобуття незалежності в 1993 році беззмінний правитель Еритреї Ісайяс Афеверкі запровадив у країні систему трудових таборів, куди дітей набирають із 16 років. Офіційно це називають «національною службою».
Спочатку «служба» тривала 5 років, потім 15, тепер вона довічна. Діти найвищих чиновників чи військової еліти проходять її в офісах столиці Асмери; вони мають шанс вступити до коледжу, щоб здобути вищу освіту.
Бідноті, а її в країні понад 90%, так не щастить - вона працює на копальнях і полях під прицілами автоматів. Зарплата на службі у всіх однакова – близько 30 доларів, яких ледве вистачає на їжу.
«Одного разу нас привезли на роботи до округу Ві’А, а там просто рівна земля. Навіть халуп не було – лише укриття з гілок. Поїсти давали тільки черствий хліб і юшку з сочевиці, в якій самої сочевиці не було. Після кількох днів у таких умовах ми спробували втекти, але нас оточили і поставили на коліна, почали стріляти над головами. Спали ми також під наглядом солдатів», - розповідає Самсон Арефейн.
Йому пощастило - він один із тих, хто у 2012 році потрапив у футбольну збірну і втік за першої ж нагоди в Уганді. Еритрейські табори він старається не згадувати.
Брат Самсона втік до Судану ще раніше - снайпери на кордоні його тільки поранили, і за допомогою бедуїнів він таки пробрався до Середземного моря.
Розцінки у перевізників гігантські - з Еритреї до Ефіопії довозять за 1,5-2 тисячі доларів; ще в 1,5 тисячі обходиться переїзд у Судан; стільки ж - з Хартума до Лівії; і, нарешті, 2-2,5 тисячі доларів беруть за місце на якійсь дірявій посудині часів битви під Ель-Аламейном, яка можливо довезе вас до Мальти або й Італії.
Раніше багато хто тікав ще й до Ізраїлю, але потім той добудував 230 км стіни на кордоні з Єгиптом, і залишилася лише Європа.
Самотнім жінкам у дорогу вирушати небезпечно - з великою ймовірністю, вони потраплять не до Італії, а в сексуальне рабство. Чоловіків часто беруть у полон в Сахарі, вимагаючи 30-40 тисяч викупу. Але вони все одно тікають.
Не дивно, що футболістів вважають щасливчиками - вони ж бо залишають Асмеру в літаках.
***
Прямо зараз населення Еритреї оцінюється в 5 млн осіб; ще 1 млн - переважно молоді - вдалося втекти.
Режим Ісаяса Афеверкі тримається на старшому поколінні, яке ще застало ефіопську окупацію. Диктатор підживлює їхні страхи троцькістським «ні миру, ні війни».
На Еритрею вже давно ніхто не нападає, але при цьому територіальна суперечка з Ефіопією залишається і дає привід іноді махати зброєю. З цієї ж опери 300 тисяч армії – часто-густо вона охороняє руїни та сараї чисто для створення ілюзії війни.
«Вибори стали б загрозою нашому суверенітету та безпеці. Потрібно чекати 30-40 років, перш ніж ми зможемо їх провести. Хто знає?» - переконано заявляв Афеверкі ще у 2008 році.
З варіантів для молоді у нього лише робота та смерть. Самсон Арефейн вдосталь надивився на них, перш ніж зумів втекти:
«Чимало народу намагалося покинути наш табір через річку. Солдати по них стріляли. Я бачив, як у багатьох підкошувалися ноги, вони тонули. Ті, хто добігав до протилежного берега, ховався в очереті. Наступного дня солдати збирали трупи та кидали їх нам під ноги. Багато було вже оглуданих гієнами».
Разом із братом він допомагає рідні, що залишилась в Еритреї, але їхній батько все одно підтримує правлячий режим, побоюючись, що ефіопи ось-ось повернуться і всіх поневолять. Два покоління – дві реальності.
***
Футбол? Після стількох втеч він навіть не в комі - це вже клінічна смерть.
Збірна Еритреї не грає з 2019 року і навіть не заявилася на відбір до КАН-2023. У рейтингу ФІФА вона тепер 204-та з 211.
Здається, в країні вже просто нема кому бити по м'ячу. Журналіст The New Yorker, який відвідав матч лідерів еритрейської першості «Ред Сі» - «Адуліс», був вражений - паси постійно летіли в аут, а гравці бігали хто куди.
Зустріч нудно котилася до 0:0, поки на 93-й хвилині арбітр не вигадав пенальті - ймовірно, за домовленістю з букмекерами. Охорона ледве вивела його зі стадіону під крики розлютованого натовпу.
«Я незадоволений ані грою, ані своєю командою. М'яч по полю рухався ніби сам собою, це не футбол», - журився один із фанатів «Ред Сі». Своє ім'я він попросив не називати; кореспондент навіть бровою не повів – він не вперше в країні і все розуміє.
Може, років через 30-40, коли Еритрея нарешті «дозріє» до виборів, ситуація й зміниться, а поки що – жодних імен, трудові табори, розстріли, тисячі біженців і, звісно, повна та беззаперечна підтримка владіміра путіна.
Зрештою хто ще зрозуміє військового злочинця, якщо не військовий злочинець?