Тоді на «Парк де Пренс», зараз на сучасному «Стад де Франс». Ці великі клуби зіграли між собою не так вже й багато офіційних ігор. Вісім. Показово, що усі вони були лише у головному клубному турнірі Європи, або просто головному клубному. Такі монстри не розмінювалися на менш значущі змагання, хоча брали в них участь і вигравали ті другорядні титули. Нинішній фінал буде для них третім. Попередній усі добре пам’ятають, та ще й він проходив у Києві. Останній досить якісний сезон Гарета Бейла футболіста.
А от першим був фінал Кубку Європейських Чемпіонів сезону 1980/1981. Якщо говорити чесно, то нізащо не хочеться побачити повторення того матчу за змістом. Навіть незалежно від того хто переможе. Фінал 1981 був дуже нудним видовищем, матчем старанності, а не майстерності, хоча гравців важко звинуватити у браку останньої. Особливо представників «Ліверпуля». Той склад «червоних» був надзвичайно сильним, адже найкращий «Ліверпуль» в історії (оцінюємо за результатами і впливом на світовий футбол) сягнув свого золотого часу. Легендарний шотландець Білл Шенклі збудував базис і привів до великих успіхів, а його асистент Боб Пейслі вивів проект на рівень європейського домінування. До парижського фіналу «червоні» вже двічі перемагали у Кубку Чемпіонів, брали так званого «Вухастого», як звали трофей за величезні вигнуті ручки самого кубку. Чимало гравців тієї команди стверджували, що національний чемпіонат для них мав вищий пріоритет, ніж Кубок Чемпіонів. Насправді ж це не зовсім так у глобальному розумінні і того точно не було в сезоні 1080/1981, адже саме тоді національну першість підопічні Боба Пейслі провалили і ні на що серйозне не розраховували задовго до фінішу. Тому європейська ціль була дуже жаданою.
«Реал» тих часів переживав період посередніх здобутків. Після часів Ді Стефано і Хенто не було континентальних тріумфів, а це з середини 60-х. Амбіції ж у Мадриду лишилися такими ж високими, як і у славну епоху.
Цікаво, що той паризький фінал мав епідеміологічне забарвлення, як і нинішній. Зараз не часто згадують про коронавірсу, хоча обмеження пов’язані з ним лишаються. Так от, 1981-го теж була епідемія. Вона спалахнула в Іспанії. Атипова пневмонія. Чим не близька родичка нинішнього COVID-19?
Фінал 1981-го варто назвати фіналом крайніх захисників. Обидві команди діяли обережно, проте мадридці тоді були протагоністами такої невеселої гри. Нині б це назвали паркуванням автобуса, а Жозе Моуріньо хижо посміхнувся б. Тодішній тренер «вершкових» Вуядін Бошков пояснював аскетичну гру своєї команди об’єктивними причинами - нападник Каннігем (перший темношкірий футболіст в англійських збірних, він грав за молодіжку) пропустив майже п’ять місяців через лікування, чемпіон Європи Штіліке був готовий лише на 40% через надрив звязки, котрий трапився з ним за кілька днів до матчу, скаржився на болі й нападник Хуаніто. Альтернативи ж їм не було. Проте, як це часто буває, югославський наставник дає лише частину правди. Обережність мадридців також диктував статус «Ліверпуля» як фаворита і те, що у тодішнього «Реалу» просто не було гравців масштабу Грема Сунесса і Кеннета Далгліша.
У в’язкій грі перший класний шанс забити мав лівий захисник іспанців Камачо. Після пасу Гарсії Навахаса він вийшов сам на сам з воротарем Клеменсом і пробив вище воріт.
На 82-й хвилині ж настав момент істини. Здавалося гра остаточно зав’язла. На лівому фланзі гравці «Ліверпуля» кілька разів поспіль вкидали м’яч з аута. Усі виглядали втомленими. Рей Кеннеді теж виконав цю процедуру, але спрямував м’яч не на гравця, а у вільну зону. Туди увірвався його однофамілець Алан, лівий бек «червоних». За словами останнього, він опустив голову і пробив з усіх сил, попри гострий кут, постріл виявився результативним. Частку провини можна покласти на воротаря Аугустіна, там він сам пояснював, що не чекав помилки правого захисника Рафаеля Гарсії Кортеса. Той був ближче до м’яча за Алана Кеннеді, але просто махнув ногою повз і надав шанс англійцеві. Промах визначив долю гравця у королівському клубі, він ще відіграє рік за «Реал», візьме Кубок Короля Іспанії у 1982-му і піде, адже як гравець навічно носитиме тавро тієї похибки в Парижі. Найголовніше ж, що промах Рафаеля Гарсії Кортеса навіть автор голу пояснював незвичною для гравця позицією – той найчастіше діяв на протилежному фланзі, або в центрі. Доречі, Рафаель був частиною «Реалу Гарсій», кілька сезонів в команді було відразу п’ятеро футболістів з цим прізвищем, але не родичів.
Доля Алана Кеннеді в червоних кольорах склалася ідеально – за вісім років в команді він пять разів був чемпіоном Англії. Кубок ж чемпіонів виграв ще раз у 1984-му і знову став героєм матчу. У післяматчевій серії одинадцятиметрових проти «Роми» він реалізував вирішальний удар англійців. А от у трагічному брюссельському фіналі на «Ейзелі» він участі не брав, хоча й залишався в команді.
Напередодні нинішнього фіналу Алан Кеннеді дуже обережно говорить про шанси команд. Хоча й оцінює роботу Юргена Клоппа не менш значущою, ніж вікопомних Шенклі та Пейслі.