Колишній голкіпер Полтави, Геліоса, Олександрії, Металіста 1925 та інших клубів Руслан Зарубін якраз із таких. 39-річний харків'янин відвіз сім'ю до безпечного місця, а сам разом зі своїм багаторічним одноклубником Ігорем Чередниченком пішов воювати.
«Війна застала на зборах. Злякався за сім'ю, яка перебувала у Харкові»
- Руслан, ви зовсім недавно завершили кар'єру?
- Так, минулого літа. Тоді миколаївська Вікторія ще була аматорською командою. Тепер вона виступає у Другій лізі.
– Відчули, що вже награлися?
– За мене все вирішив випадок. На передостанньому тренуванні сезону порвав хрестоподібні зв'язки. Повісив бутси на цвях і відразу ж розпочав тренерську кар'єру. Працював із воротарями у тій самій Вікторії.
– Тобто 24 лютого ви займалися вже тренерською діяльністю?
- Так, війна застала на зборах.
- Далеко?
- Ні, ми готувалися до другої частини чемпіонату у себе на Сумщині.
- І ось почалося вторгнення російських окупантів. Якими були ваші події?
– злякався за свою сім'ю, яка перебувала у Харкові. Вже о десятій ранку був на місці. Після обіду висунулися у бік Закарпаття. Провели у дорозі 60 годин. Потім відправив дочку, сина, дружину, маму та тещу до Словаччини.
– Самі повернулися до Харкова?
- Не відразу. Спочатку не був готовий іти у військкомат, оскільки ще не до кінця відновився після грудневої операції на травмованому коліні. Якийсь час гостював у друга в Чернівцях, займався волонтерською діяльністю. Коли нога трохи загоїлася, і я перестав шкутильгати, повернувся до Харкова і пішов у військкомат.
«Коли бачиш, як воюють зовсім молоді хлопці або такі, як Вернидуб, не можеш залишатися осторонь»
- Усвідомлене бажання захищати свою країну зі зброєю у руках виникло із самого початку?
- Мені здається, мало хто має бажання воювати. Це швидше обов'язок. Для себе вирішив, що якщо можу чимось допомогти, то треба йти та допомагати. У будь-якому разі це було свідоме рішення, яке йшло зсередини.
Я ніколи не уявляв себе військовим, але коли бачиш, як воюють зовсім молоді хлопці чи такі, як Юрій Миколайович Вернидуб, не можеш залишатися осторонь.
- До війни у вас був якийсь бодай найменший армійський досвід?
- Ні. Я ніколи не служив. Більше того, навіть зброя ніколи в руках не тримала – не було такої тяги. У школі, звісно, були уроки ДПЮ, як у всіх. Але нічим серйозним ми там не робили. Хіба що навчилися надягати протигаз і кілька разів розібрали автомат. Але нічого - на війні швидко вчишся (сміється, - прим. FanDay).
- На який день ви прийшли до військкомату?
- 11 травня я вже був у частині. За два тижні пройшли курс молодого бійця, після чого поїхали на місця дислокації.
- Ви служите у ЗСУ чи теробороні?
- Нацгвардія.
– Туди навіть без досвіду можна потрапити?
- Ті, хто має бажання, можуть потрапити без проблем. Звісно, якщо є якісь серйозні проблеми із здоров'ям, то можуть не взяти, а в іншому…
- Як вас прийняв новий колектив?
- Коли люди об'єднані спільною метою, таких проблем не виникає. Ким би ти не був у звичайному житті, на війні всі рівні та живуть однією мрією.
- Військовий колектив схожий на футбольний?
- Я не сказав би, але без жартів і там, і там - нікуди. У чоловічому колективі без гумору тяжко. А так скрізь своя специфіка. У футболі веселіше.
«Разом із Чередниченком були у п'яти командах. Зараз у шостій – на війні»
– Бачив, що зараз ви збираєте гроші на машину для свого батальйону. Розкажіть про це докладніше.
- Який саме це буде автомобіль, зараз сказати не можу, тому що все залежить від суми, яку нам вдасться зібрати. На війні машина – не більше, ніж витратний матеріал. На фронті їх категорично не вистачає. Інші служать трохи більше трьох-чотирьох днів.
Щодо збору коштів, то ми з Ігорем Чередниченком скористалися тим, що колись були більш-менш публічними людьми, і в нас залишилося багато знайомих. Звернулися по допомогу через соціальні мережі. Думаю, потроху зберемо потрібну суму.
– Скільки машин уже вийшло з ладу за час вашого перебування на фронті?
- Дві – точно. Там, де є наш батальйон, м'яко кажучи, не дуже спокійно.
– Це Харківська область?
- Так. Не уточнюватиму напрям, але це Харківська область.
- Харків вдається відвідати?
- Така можливість є, але підвертається вона, на жаль, не часто. Як правило, приїжджаю у якихось справах.
- У Харкові пошкоджено або зруйновано понад три тисячі будинків. З вашим житлом все гаразд?
- Я живу у приватному секторі. Мій будинок цілий, хоч і знаходиться на околиці міста, яку досить регулярно обстрілюють. Мама живе ближче до центру, її будинок, на щастя, також не пошкоджений. Сподіваюсь так і буде.
- Ваш колишній одноклубник Ігор Чередниченко служить разом із вами?
- Ми в одній частині, але у різних підрозділах. Не завжди поруч, скажімо так, але перетинаємось. Ми давно домовлялися, що підемо у військкомат разом. Дружимо більше десяти років. Були разом у п'яти різних командах. На війні знову разом. Вже шоста команда виходить.
«Тренувального процесу немає, футболістів розпустили, контракти припинили»
- Як ви ставитеся до того, що новий футбольний сезон і в УПЛ, і у Другій лізі пройде в Україні?
- Не знаю. З одного боку, добре, що футбол поновиться. З іншого боку, я не зовсім розумію, хто візьме на себе відповідальність за безпеку. Якщо, не дай Боже, щось станеться під час матчу, хто за це відповідатиме? З нашим неадекватним сусідом у жодному з регіонів України не можна почуватися в абсолютній безпеці.
– Якщо брати вашу команду, що з нею зараз відбувається?
- Тренувального процесу немає. Футболістів розпустили, контракти припинили. Усі на зв'язку й чекають конкретного рішення від футбольних органів щодо нового сезону.
- Що каже керівництво Вікторії?
- Наскільки мені відомо, президент хоче зберегти команду та продовжити її розвивати. Це порядна людина з великими планами на майбутнє.
Правду кажучи, зараз футбол відійшов навіть не на другий, а на десятий план. Сподіваюся, все у нашій країні нормалізується, команда буде, а ми ще попрацюємо.
«У Криму залишився товариш, який нажив в Україні статки, а тепер робить вигляд, що нічого не відбувається»
- Ви колись грали у воронезькому Факелі. У вас залишилися якісь знайомі з того часу?
- Це було 2002 року, і я провів там лише чотири місяці. Тож жодних контактів не залишилося.
- А у Росії є люди, з якими ви підтримуєте зв'язок?
- У Росії немає, а у Криму були.
– Чому були?
- Перестав із ними спілкуватися. Коли в перші дні чекав від них якоїсь підтримки, вони промовчали і вдали, що нічого не сталося. Це дало їм найкращу оцінку. Нехай тепер живуть із цим далі.
- Чи можна сказати, що ви розірвали всі контакти з людьми по той бік конфлікту?
- Я їх давно розірвав, але у Криму в мене залишався товариш, з яким ми довго грали та добре спілкувалися. Не хочу називати його прізвище, щоб не робити реклами.
Дуже чекав від нього якоїсь реакції, бо він заробив увесь свій стан саме в Україні, жив тут і бачив, що тут немає жодних націоналістів та бандерівців.
- У вашій багатій на події кар'єрі був період, коли ви більше року провели у клубі з Торонто. З Канади з вами хтось зв'язувався після 24 лютого?
- Від хлопців, з якими я там грав, отримав стільки дзвінків та допомоги, що якийсь час був у приємному шоці. Словами не передати. Допомагали і морально, і фінансово. Пропонували перевезти до Канади мою сім'ю.
Іноді це було так зворушливо, що на очах з'являлися сльози. Дзвонили люди, з якими я не розмовляв два-три роки. Якимось чином знаходили мій телефон та питали, чим допомогти.
- Виходить, Канада, незважаючи на відстань, виявилася вам ближчою, ніж Крим?
- Канадці і ментально до нас ближче, хоч би що там говорили російські пропагандисти про «братський народ».
Розмовляв Артем ВОЙЦЕХОВСЬКИЙ
Ви можете допомогти батальйону НГУ Руслана Зарубіна та Ігоря Чередниченка придбати новий автомобіль для вирішення військових завдань, надіславши будь-яку суму на картку з номером 5375 4112 0178 3268.