«Я не боявся померти під бомбами. Можливо тому, що я працював допізна, але на той момент я був певен, що поїду додому. Мені було шкода бачити футболістів з інших країн, я думав про бразильців, про їхніх дружин та маленьких дітей, які опинилися в біді. Мені було шкода бачити тренерів у біді. Але на той момент ми думали лише про те, щоб допомогти бразильцям. А вже потім ми мали поїхати додому.
Чому я не втік? Я чекав на призупинення чемпіонату України, тоді б я поїхав додому. Але все сталося дуже швидко. Напередодні нас заспокоїли, сказавши, що це просто залякування, випробування на міцність, але потім справді посипалися бомби. Ми бігли вночі. То був довгий і сумний шлях. Найголовніше – це драма, через яку проходить зараз український народ, який переживає все це. Однак для мене це була травма, бо я їхав до України із бажанням сформувати дуже сильну команду. Дуже важко бачити як вона розпадається, це важко прийняти.
Ніхто з асистентів мене не зрадив, кожен вільний робити свій вибір. Звісно, штат моїх помічників скоротився на декількох людей – це трапляється з усіма. Наше життя теж принесене у жертву, хтось хоче бути тренером самостійно, хтось хоче грати у футбол по-іншому. Кожен вільний робити те, що хоче. Усі ми важко пережили війну», – цитує Де Дзербі
Alfredopedulla.com
.