Перший в історії зимовий ЧС, який пройде на території багатого, але маловідомого нам Катару, обійдеться без представників України. Ні гравці, ні тренери, ні арбітри, ні інші офіційні особи з українськими паспортами на світовому форумі не будуть представлені.
Катар і Україна – ці дві країни взагалі не так багато об’єднує, як мінімум у футбольному плані. Шлях із наших країв на Близький схід налагоджений доволі давно, але саме в Катар стежку майже ніхто не тупцював.
Першопрохідцем став мало кому відомий Олександр Гайдук (грав у Вищій лізі за вінницьку Ниву). 1999 року він засвітився у складі катарського Аль-Райяну. Через півтора десятки років туди ж потрапив Марко Девіч (у короткострокову оренду з чемпіонату країни, яка зневажається цивілізованим світом). Зайшов непогано: 6 голів у 7 матчах, шкода, ненадовго. Допоміг клубу повернутися до елітного дивізіону.
Зазначимо: Аль-Райян одразу, 2016-го, взяв золото, але вже без участі сербоукраїнця. Взагалі клуб цей славний за місцевими мірками, чимало навигравав. І, звісно, небідний. Донедавна тут бігав Хамес Родрігес, а тепер – цілий чемпіон світу Нзонзі.
А наш мізерний історичний екскурс на цьому завершено.
Ще у травні були оголошені списки суддів (а також асистентів та арбітрів ВАР), які мають обслуговувати світовий форум. На жаль, надії (якщо вони в когось були) побачити у Катарі Монзуль не справдилися. На ЧС було заявлено одразу кілька жінок-арбітрів на чолі з Фраппаром, але не з України. Монзуль та Стрілецькій довелося задовольнитись фінальною стадією жіночого Євро-22.
Що ж, залишається шерстити заявкові списки 32-х збірних, даремно що вони постійно зазнають точкових змін – то Нкунку вилетить, то Муваллада дискваліфікують, Мане не відновиться.
Не тягтимемо інтригу: непрямий український слід у складі різних збірних нам знайти вдалося. Він мінімальний, але є. Деяким іменам, які випливуть нижче, ви напевно здивуєтеся.
Але спершу – трохи суму.
Легіонерське безриб’я
Вперше у новому столітті чемпіонат світу з футболу обійдеться без чинних представників українських клубів.
У 2018 році вони були Тайсон (Шахтар) і Піварич (Динамо). Чотирьма роками раніше – Бернард із Донецька та цілий інтернаціонал з Києва: Віда, Велозу, Ленс… а також волинянин Бабатунде. У ПАР їздили Юссуф та Нінкович. У Німеччину – повноцінна українська збірна (а також Срна, Левандовський, Дуляй з Вукічем, Гавранчич та Леко). У Японії з Кореєю були представлені “гірники” Окоронкво та Агахова.
З очевидної причини (не соромтеся її промовляти: військова агресія з боку держави-терориста російської федерації) у сучасному українському футболі категорично скоротилася кількість легіонерів. Особливо важко знайти легіонерів якісних – що вони тут забули, справді? Можна згадати Траоре, який затримався в Шахтарі, та ось загвоздка – команда Буркіна-Фасо в Катар не пробилася.
З усієї сучасної УПЛ найближчим до перельоту під супроводом винищувачів був Томаш Кенджера. Досвідчений правий захисник, який з 2018 року награв у складі Кадри 26 матчів, був основним у кваліфікації Євро-2020. Але потім здав позиції. Сам ЧЄ динамівець просидів у запасі. І протягом усього 2022 року, хоч і викликався, за збірну не зіграв жодної хвилини.
Кенджера потрапив до попереднього списку збірної Польщі з 47 гравців, оголошений 20 жовтня. Однак у фінальну заявку передбачувано не просочився – у найпотужнішій конкуренції виграли представники топ-чемпіонатів Кеш, Берешинськи та Гумни. Куди Міхневичу стільки на одну позицію?
А інших варіантів особливо не було. Бразильці Шахтаря, навіть якби залишилися, навряд чи серйозно претендували на виклик. Хіба що Нерес, але той, якщо що, не встиг зіграти за донецький клуб. Тейлор та Джурасек від своїх збірних далекі приблизно як Бесєдін від звання кращого бомбардира УПЛ.
Легіонери інших клубів? Яніс Амаш з Дніпра-1 викликається в команду Алжира, але от заковика – ця команда (досить зіркова взагалі-то, з Марезом і Беннасером) теж у прольоті повз Ворлд Капа. Інші латиноси Краснікова? Легіонери Ворскли? Інші тальєси-альваренги? Не смішіть.
Екс-гравці чемпіонату України… Є такі!
Ось і виходить, що шукати треба гравців, які пограли у нашому чемпіонаті раніше. І навіть із таким відбором улов не буде густий. Славна шахтарська династія у збірній Бразилії відіграла своє – що Фернандіньо з Вілліаном (два ЧС), що Бернард з Дугласом Костою. Лише Фред тягне лямку. Зате має хороші шанси провести турнір в основі. Здається, Тіте цілком довіряє центрхаву МЮ у жорстокій конкуренції з Фабіньо та Гімараєсом.
Є “свій хлопець” у ще одній топ-збірній. Алехандро “Папу” Гомес, незважаючи на вік (34) та жахливий перфоманс Севільї, сам по собі добрий. З вінгера він потихеньку перекваліфікується на плеймейкера-АПЗ; якщо хочете, можемо на нього навісити модне слівце “раумдойтер”.
У команді Скалоні екс-харків’янин на подив непогано себе знаходить (це при живому Мессі! та інших дібалах з ді маріями). Грає регулярно та на різних позиціях. У товарняках цієї осені двічі забивав. Залізним гравцем старту буде навряд, але свій час отримає.
Наша наступна зупинка – у Камеруні. Відомий Рігобер Сонг, учасник чотирьох ЧС як гравець, бере до Катару відразу двох колишніх гравців українських клубів! Причому одного амплуа.
Перший – Мартін Онгла. Цей опорник потрапив до Карпат навесні 2019-го на правах оренди з Гранади. І провів дуже плідне коло, практично без замін, навіть чогось забивав та роздавав. Це були ті самі, на всю голову безладні, але яскраві інтернаціональні Карпати, які тільки-но залишив Карраскаль (до речі, нинішній гравець збірної Колумбії; погано тільки, що він не погребував чемпіонатом країни-терориста, в якому грає з літа цього року).
Отже, у Онгли після Львова був досить тривалий період у Антверпені. І хлопець потихеньку доріс до Серії А. Другий сезон у Вероні. Напівосновний (шість виходів в основі у цьому чемпіонаті). І цілком непогано задіяний у збірній, де веде запеклу боротьбу за місце у парі із Замбо-Ангісса. З такими людьми, як Гуе, Нтчам… і Ондуа.
Гаель Онду. Чи не пригадуєте? А він, виявляється, з січня до літа 2018 року був у складі луганської Зорі. Проте за український клуб камерунець так ніде й не зіграв. Вже в березні із загадкових причин розірвав контракт. Влітку вирушив до Махачкали.
Починаючи з минулого сезону Ондуа представляє Ганновер (2.БЛ). Провів добрий минулий сезон. Нинішнього лише двічі з’явився на заміну – схоже, травми… Проте у фінальну заявку збірної на ЧС потрапив. Мабуть, їде туристом. Хоча, може, і вийде десь.
Мало того, міг бути ще один екс-представник української Прем’єр-ліги у складі Неприборканих Львів! А саме – Джойскім Дава, потужний і високий центральний захисник, пам’ятний за виступами за Маріуполь (два з половиною роки, восени 19-го був основним).
Після України у його кар’єрі були Латвія та Румунія. У ФКСБ він основний, навіть регулярно забиває. Але для збірної, очевидно, цього мало – там навіть більш відомий Нгаде-Нгаджуї (Гент) був відчеплений, конкуренція вогонь. Фінальним іспитом для Дава стали вересневі 1:2 із Кот-д’Івуаром. Виходить, “ніасіліл”.
Могли, але не зіграють
Не залишаємо африканський континент, просто кинемося на його північний захід. Там, у збірній Марокко, багато років грав-погравав наш старий знайомий Юнес Беланда. На жаль, плеймейкер уже у віці. Дарма що запалює в Туреччині (Адана Демірспор), у збірній він до ладу не грав років зо три. Новий тренер Львів Атласу, Валід Реграгі, спробував Юнеса разок – у ТМ із Парагваєм. І без жалю відчепив від заповітного списку.
Навіть свіжа травма Аріта не стала приводом до виклику ветерана. Адже з показником 59 матчів Беланда був би другим гвардійцем команди у цьому складі – після капітана Саїса.
До збірної Ірану останнім часом регулярно залучався молодий форвард Аллах’яр Саядманеш. Він кілька разів зіграв у відборі до ЧС, встиг за 9 хвилин забити Сирії. Новий сезон розпочав в основі Халл Сіті… Але отримав серйозну травму. Ще у серпні. Якби не вона, шанси на влучення в Катар у недавнього гравця Зорі вважалися цілком робітниками.
На відміну від його недавнього одноклубника – Шахаба Захеді. Куди досвідченіший форвард у нашому чемпіонаті пограв чимало, встиг забити за Олімпік та Зорю 19 разів. У березні цього року вирушив в оренду до Академії Пушкаша. Там почувається непогано, забиває. Але для збірної цього мало – як-не-як рівень Таремі та Азмуна. Шахаб лише раз був викликаний у стан Команди Меллі – у січні 2022 року. І навіть не вийшов на поле.
Епілог. Український антипод
Ось і все, друзі! Ну… майже все. Український слід – адже він різним буває. У тому числі й у походженні футболістів. Є такий австралійський форвард Микита Рукавиця, напевно, знаєте. Народився він у Миколаєві, починав в академії місцевого Торпедо, проте у 14 років із сім’єю перебрався до країни коал та кенгуру. Грав кілька років у Німеччині, у тому числі два сезони – у Першій Бундеслізі (Герта, Майнц). Із 2015 року бігає за ізраїльські клуби.
Важливим гравцем для Сокеруз Рукавиця ніколи не був. Провів з 2009 по 2021 роки (з неабиякими перервами) за збірну 20 матчів (лише два в основі), забив одного разу – Кореї 10 років тому. Востаннє викликався та грав у листопаді минулого року.
Навіть нинішній збірній Австралії, яка дуже слабенька і лише мріє про гравців рівня АПЛ, вікової незабивної Рукавиця не потрібна. Микиті вже 35, його нинішня доля – виходити на кілька хвилин за Маккабі з Хайфи (так було у свіжій ЛЧ). Атака команди Грема Арнольда представлена гравцями місцевої ліги. А також Дюком з другого японського дивізіону, Бойлом із Гіберніана та Мабілом із запасу Кадіса. Етнічний українець із Ізраїлю – зайвий навіть у цьому реєстрі.
Ось така мізерна добірка. ЧС у Катарі – сумнівне свято життя, але місця Україні на ньому не знайшлося. Насправді нам нині не до тріумфів. Відсвяткуємо потім, як слід, коли неминуча перемога настане. А поки що – просто стежимо (якщо є така можливість) за подіями головного футбольного заходу року. У яких, нехай ледь помітною пунктирною лінією, все ж таки буде проглядатися український слід.
Матч-відкриття чемпіонату світу довірили найкращому арбітру 2020 року