‒ Ви завжди мріяли стати саме коментатором чи це вже, так би мовити, похідне від великої мрії?
‒ В мене завжди не мрії, а цілі були. Звісно, я дуже хотів грати в футбол. Займався в ДЮСШ №4 у Юрія Васильовича Тенетка, дещо виходило. Навіть запрошували в футбольний спецклас – але мій тато виступив жорстко проти, сказавши: «Ти й навчатися не будеш, і футболістом не станеш». Це був тяжкий удар для мене, я сильно образився, навіть пішов з дому і якийсь час жив у бабусі. Але батько від свого не відступився і пізніше навіть сказав: «Ти ще мені за це пляшку виставиш».
І що ви думаєте? Я дійсно виставив пляшку.
Пізніше, вже вступивши на факультет журналістики Львівського університету, я продовжував грати в своє задоволення, але до навчальних питань не завжди ставився уважно. Наприклад, сказали пройти практику – я почув і забув. А коли в університеті жорстко про це нагадали, мій тато – відповідальний секретар відомої львівської газети «Високий замок» ‒ дав мені дуже серйозного наганяя: «баламут, розп*здяй, батяр! Іди, я знайшов тобі варіант, де відбути практику!». І зіграло в мені щось таке, що я зірвав перше-ліпше оголошення й пішов в газету «Суботня пошта». Навіть не знав, чи в них є спортивний відділ, але там працювали знайомі по навчанню, які відразу сказали: «О, ти ж граєш за університетську команду! То пиши про спорт!» Так я й пройшов практику.
‒ Яким футболістом був Віктор Вацко?
‒ Скажу так: футбол нічого не втратив від того, що я не став професіональним гравцем. Я був нападником, дещо виходило. В школі, в університеті завжди грав за всі збірні команди. На область побігав за «Карпати» (Кам’янка-Бузька) та «Рочин» (Соснівка). Був навіть реальний шанс стати профі – запрошував на перегляд «Гарай» із Жовкви, який пізніше прогримів у Другій лізі чемпіонату України. До слова, чудова була команда – Постранський у воротах, Беньо та Єзерський – в обороні, з ними я до цих пір дружу, футбол зводить людей на все життя.
На перегляді в «Гараї» мені здавалося, що я все роблю добре – трішки там м’ячів назабивав. Але у головного тренера команди Богдана Блавацького був інший погляд. Так я потрапив у когорту футболістів “ми тобі подзвонимо”:) Уже на Євро-2020 Богдан Ігорович у нас на ТК «Футбол» був експертом. Ми поговорили, пригадали ті часи. Він сказав, що насамперед тоді звернув увагу на мою скромну «фізику», тому й не взяв мене у команду. І зараз я йому подякував, що він тоді прийняв саме таке рішення. Це було на краще.
А пізніше я ще й зазнав травми коліна. Тоді можливості нашої медицини були скромними. Різні лікарі ставили різні діагнози, один навіть уже дав скерування на операцію на меніску Тоді, в середині 90-х, люди з пошкодженнями меніска закінчували, а я ще й не починав… От все це в комплексі і наклалося. Я зосередився вже на журналістиці, тим більше, дещо виходило. Років в 19, паралельно навчаючись в університеті, я став заввідділом спорту в газеті «Експрес» ‒ найбільшому друкованому виданні Західної України на той час.