Не секрет, що за Радянського Союзу та з настанням незалежності «Динамо» добилося неймовірних успіхів. Не один десяток трофеїв створив навколо команди відповідний ореол - у якій би формі не перебували «біло-сині», від них завжди чекають щось особливе. Зауважте, як навіть у цьому сезоні суспільство реагує на гру киян - болісно, зловтішно, з нотками надії або зневаги. Насправді не важливо, який це спектр емоцій - негативний чи позитивний - головне, аби не байдужість. От тоді дійсно треба непокоїтись.
Що точно люблять фанати «Динамо», то це порівнювати та копатися у минулому. Валерій Васильович Лобановський - глиба, зрощені ним покоління - культові, досягнення не підлягають сумнівам. Все так, з цим не посперечаєшся, але й у геніїв стаються помилки. Як от у 1984-му - тоді Лобановський фінішував на десятому місці Вищої ліги та зафіксував рекордно низький особистий результат. Як так трапилося та які були зроблені висновки?
***
Початок кризи був запущений не Лобановським, а Юрієм Морозовим, його близьким товаришем та ідеологічним послідовником. Принаймні, так вважалося - як стверджував Олег Базилевич у книзі «Система або роздуми про футбол», «наш соратник зберіг загальний напрямок у роботі». Тісне знайомство, яке підтримувалося з 70-х років, дало Морозову шанс - оскільки в 1982-му Валерій Васильович вдруге прийняв збірну СРСР, у «Динамо» зʼявився новий керманич.
За підсумками розіграшу 1983-го «біло-сині» обмежилися сьомою сходинкою - поки у Дніпрі святкували чемпіонство, столиця республіки була охоплена безладом. Причина спаду пояснюється дуже легко - роздягальня не прийняла Юрія Васильовича, відчула свободу у порівнянні з режимом Лобановського та дозволила собі заплющити очі на ті аспекти, які проповідувалися раніше. Однак треба усвідомити масштаби проблеми - по-перше, московська преса хоч і уїдливо, але не дарма назвала сезон для «динамівців» пропитим (гравці насолоджувалися життям наповну), по-друге, сам Морозов виявився не таким вже й однодумцем ВВЛ.
Це влучно охарактеризував Віктор Чанов:
«Наприкінці 1983-го, коли тренував Юрій Морозов, не побоялися з хлопцями прийти до голови товариства «Динамо» та висунути ультиматум: або він, або ми. Це був жах. Безглузді вправи, безглузді установки. На тлі Васильовича - небо та земля.
Це зовсім різні люди і в житті, і в роботі. Я не уявляв, що класну команду можна розвалити так швидко. Тренування перетворилися на каторгу. От завдання - влучити м'ячем у два інші. Ми слухаємо і думаємо: «Ти травиш? Футбол із більярдом переплутав?». Це київське «Динамо», а не піонерський загін! Все складалося з дрібниць.
Ми звикли з Васильовичем до пресингу, а тут тупа персоналка. Правий хав пішов ліворуч - ти за ним. В обороні гра розладналася, нам постійно забивали. Якоїсь миті зрозуміли: ще трохи - і встанемо на виліт. Тоді після настанов збиралися окремо: «Забули все, що він сказав. Граємо так і так…». У перерві Морозов влітав у роздягальню: «Хіба я це казав?!». А на нього вже не звертають уваги.
Ми були на межі. Морозов налаштував проти себе всю команду. З нього вже просто знущалися. Кричить: «Була б моя воля, взяв би пістолет і розстріляв вас!». Добре. Вранці приходить на теорію, а на столі - іграшковий пістолет».
Схожої думки притримувалися майже всі - Блохін не розумів, як можна не допрацьовувати епізод, а Демʼяненко наголосив, що Морозов здивував низькою інтенсивністю тренувань. Водночас і Анатолій Васильович, і Василь Рац додають: тренер був добрим та мʼяким, що також коштувало йому карʼєри в Києві. Молодь радо зустріла послаблення, ветерани ж сприйняли підозріло та вороже - як підсумок, монолітний колектив розбився на групки, які відстоювали власні інтереси. Ясна річ, про ніякі прийнятні показники не йшлося.
Ганебна поразка «Гамбургу» 0:3 в Кубку європейських чемпіонів, невдалий старт та провалені червень-липень - було очевидно, що пора прощатися. Після того, як чиновницький апарат видав невтішну характеристику та рекомендував «відмовитися від послуг», Морозов розплакався. «Дякую за урок, який ви мені дали».
***
Чи зробив Юрій Васильович щось хороше? Так, незважаючи на шалену критику. Віктор Чанов дивувався, як «можна розвалити команду», але чомусь не уточнив, що ця ж команда морально застаріла й вимагала оновлення. Анатолій Коньков, Віктор Колотов та Володимир Веремєєв завершили карʼєру, пішли Олександр Бойко та Олександр Хапсаліс - натомість Морозов запросив або підпустив до основи талановиту молодь.
Так зʼявилися Олександр Заваров, Василь Євсєєв, Павло Яковенко, Олег Кузнєцов - тобто та основа, яку в подальшому максимально використав Лобановський. Враховуючи, що й ВВЛ привів новачків - Ігоря Бєланова, Івана Яремчука та інших - то в 1984-му «Динамо» виглядало невпізнаваним. Проте метру довелося помучитися, перш ніж все запрацювало як слід.
Підкреслимо, що й Валерій Васильович перебував під прицілом - повернення до Києва сталося після того, як СРСР не кваліфікувався на французький ЧЄ-1984. Перед виїздом до Лісабону збірна випереджала Португалію, могла обмежитися нічиєю, але програла 0:1 - долю путівки вирішив спірний пенальті. Лобановський аргументував причини провалу, однак функціонерів, лояльно налаштованих до нього, було дуже мало - а от охочих потоптатися на легендарному імені в рази більше. Популістичні лозунги некомпетентних чиновників, газети, де на шпальтах «полоскали» тренерський штаб - під таку атмосферу Полковник вдруге прийняв «Динамо».
Побутує думка, що Лобановський махнув рукою на кампанію 1984-го і саме тому звалився на десятий рядок. Це абсолютно невірне твердження. Київ зустрів Валерія Васильовича напрочуд прохолодно - мовляв, ти пішов у збірну, залишив нас на Морозова, якого ж сам пропонував, тож тепер виправляйся. Найголовніше, що окрім своєї мотивації наставник міг покладатися на гравців - у інтервʼю він дозволяв собі посилатися на недосвідченість підопічних, але не сумнівався у їхньому бажанні. Сьогодні не відчувається, що «динамівці» бʼються за кольори (ба більше, вони реагують на поразку цілком нормально), а от у 80-х про таке не йшлося й близько - усім не подобалося, що коїться, й усі прагнули поліпшити становище.
На що точно скаржився Лобановський, то це на велику кількість травмованих:
«Так вже вийшло, що в сезоні, особливо у другому колі, у нас на поле виходило ледь не півкоманди молоді. ЇЇ огріхи під час гри закономірні, вони - через недосвідченість, боязнь допустити помилку, зіпсувати гру. Але немає лиха без добра. Неприємна для нас ситуація в 1984-му стала прологом для того, що вдалося зробити через рік або два.
Більшість гравців старшого покоління або взагалі надовго вийшли із ладу, або втратили звичні риси і тому не зуміли повести молодь за собою. Безсонов був хворий 64 дні, Журавльов - 61, Заваров - 50, Буряк - 43, а молодий Яковенко, який тільки набрав силу - 94. Деякі ж гравці, яких травми оминули - Лозинський та Хлус - просто знизили свій рівень».
Чи сприймалася подібна риторика як слабкість? Ні, бо ВВЛ говорив відверто - він поставив «біло-синіх» на рейки колективізму, навчив їх знову тотально домінувати, але через нестабільність обойми не міг покластися на неї у тривалій перспективі. До того ж йому не вистачало яскравих індивідуалістів, що доводили б атаки до логічного кінця - прикметно, що впродовж розіграшу 1984 «Динамо» зафіксувало аж тринадцять нічиїх.
Й тут цікавий момент - з кінця 70-х у чемпіонаті СРСР існував ліміт на нічиї. Логіка абсурдна (себто їх відсутність унеможливлювала договірні матчі), але нововведення безпосередньо впливало на турнірну таблицю. Після десяти нічиїх очки не нараховувалися - відповідно «Динамо» претендувало на сьоме місце, але внаслідок чудернацького рішення залишилося ні з чим і закрило собою десятку.
Це не відміняє того, що кияни виглядали нерівномірно і по ділу опинилися нижче будь-яких очікувань. Непоганий початок, з обіграшем «Нефтчі» (5:0), та тбіліського «Динамо» (3:0), був зіпсований серією нічиїх та ключовими поразками, допущеними проти «Зеніта» (0:2), одеського «Чорноморця» (1:2) та московського «Спартака» (0:3).
На фініші сезону Лобановського викликали на килим. Володимир Щербицький був затятим українофобом, розправлявся з дисидентським рухом, але футбол щиро обожнював. Але навіть він всерйоз обговорював відсторонення Валерія Васильовича; у підсумку тренер втримався, але партія вимагала жертву, того самого цапа-відбувайла, на якого мали повісити усі невдачі. Ним став Михайло Фоменко - майбутній очільник збірної України був відправлений до чернігівської «Десни».
Окремий епізод - розмова з футболістами, яка мала визначити їхню готовність для подальшої боротьби. Якби все пішло не так, як гадав Лобановський, його перебування на посту головного могло б припинитися - в кабінетах натякали на кандидатуру Анатолія Пузача.
Валерій Васильович описав власні емоції:
«Зовнішньо це було непомітно. Я давно, ще за молодості, привчив себе до того, щоб не показувати свій душевний стан, але був готовий до будь-якого вердикту розмови. Пристрасті підігрівалися й тими обставинами, що навколо команди виникло чимало чуток, що сіяли сумніви щодо єдності наших помислів та цілей, таких, що дискредитували тренерів та ряд гравців. У дні невдач ті, хто вважає себе найпалкішими прихильниками команди, роблять вигляд, що не помічають нічого з нас.
Нехай. Але ж за кулісами вони розвивають антикомандну діяльність - та найдивніше - радіють, коли команда програє і з тріумфальним виглядом прогнозують їй провали. Якщо ж пророцтво не збувається, то вони знову поруч. Втім, я знаю ціну таким людям».
На зборах Лобановський був лаконічним, розклав ситуацію по поличках - якщо хочете, то я піду. Роздягальня швидко зняла це питання з обговорення та підтримала метра. Через рік «Динамо» здобуло чемпіонські медалі, а через два привезло до Києва Кубок володарів кубків.