60-річчя Геннадія Литовченка стало для блогера Sport.ua Олексія Рижкова приводом згадати найвидатніших представників Січеславщини в найтитулованішому українському клубі.
Стрімкий часоплин… Наче лише вчора, сидячи на трибунах найбільшого стадіону України, споглядав, як Геннадій Литовченко готувався до подачі кутового. Передчувалося щось небезпечне біля воріт суперників «Динамо». А під час розбігу якийсь чолов’яга з верхотури трибун закликав: «Гена, м’яко!». Й виходило в уродженця Дніпродзержинська (нині – Кам’янське) й справді «м’яко», а партнери по команді, що розумілися в грі на другому поверсі, діставали змогу загрожувати воротам опонентів. Не лише ювіляр, якому 11 вересня виповнюється 60, а й інші уродженці славного краю, здавна знаного постачанням керівних, наукових і спортивних кадрів, у різні часи доклали своїх зусиль до здобуття київським «Динамо» європейської слави. Згадаймо кращих із них, об’єднавши їх у символічну команду.
Воротар: Віталій Рева (народився в 1974 р.).
На початку поточного століття Віталій складав достойну конкуренцію Олександру Шовковському. Так, корінний динамівець і майбутній рекордсмен клубу грав більше, проте інколи уродженець Дніпропетровська (нині – Дніпро) й вихованець школи «Дніпро-75» так само мав змогу виявити свої чесноти. Надто мені запам’ятався матч кваліфікації Ліги чемпіонів у сезоні-2002/03 проти болгарського «Левські». Це була домашня для киян гра-відповідь. На виїзді «народну команду» Болгарії динамівці обіграли з рахунком 1:0. У Києві Флорін Чернат відкрив рахунок наприкінці 1-го тайму. А в 2-му гості щоснаги напосіли на динамівські ворота й створили чимало небезпечних моментів, та Віталій щоразу рятував, ставши достоту героєм матчу.
Зазначу, що, маючи без малого 50-річний вік, Віталій ще донедавна виходив на поле в складі професійної команди – «Лівий берег» із Києва. Спортивне довголіття, яке достойне шанування!
Захисники: Олександр Кирюхін (народився в 1974 р.), Анатолій Боговик (народився в 1947 р.), Анатолій Дем’яненко (народився в 1959 р.).
Складною справою виявилося сформувати захисну лінію, скажу я вам. Так історично склалося, що більшість вихідців із Січеславщини в київському «Динамо» не опікувалися руйнуванням, а виконували креативні функції. Відтак, аби побудувати дніпровський редут, доводиться ухвалювати неочевидні рішення.
Так, щоб закрити правий фланг оборони, використаю Олександра Кирюхіна. Він народився в Нікополі, в 24-річному віці потрапив у київське «Динамо» до Валерія Лобановського. Кількараз ставав чемпіоном України в складі киян, долучився до пам’ятної для «Динамо» Ліги чемпіонів-1998/99: виходив на поле зокрема й у чвертьфіналі проти «Реала», й у півфіналі проти «Баварії». Дебютував й у збірній України тоді ж, у 1999 р. Та надалі розвинути свою кар’єру в Олександра не вийшло. Він захищав кольори низки українських і російських клубів зі скромними допоминаннями, а до національної збірної більше не залучався.
Анатолій Боговик народився в Дніпродзержинську, а київським динамівцем став в епоху Віктора Маслова, в 1968 р. Безперечно, Боговик за своїм ігровим амплуа був вправним півзахисником, однак, зважаючи, на величезний обсяг роботи, який він щоразу виконував, надзвичайну мобільність, а також вміння читати гру, довірю йому центр оборони. У 1971 р. Боговик став чемпіоном СРСР у складі «Динамо». Однак найкращим для Анатолія Івановича в київському клубі, певно, є сезон-69, за підсумками якого він потрапив до списку 33-х кращих футболістів СРСР. Найпам’ятнішим моментом за участю Боговика з того сезону, ймовірно, є переможний гол у ворота «Торпедо» на 90-й хвилині. Воротар москвичів В’ячеслав Шехов послизнувся, а Боговик наче чатував на помилку опонента й використав ситуацію якнайефективніше.
Дем’яненко підкорив усіх своєю працездатністю на тренуваннях», – так пригадував перші кроки дніпропетровського новачка в Києві в 1979 р. Валерій Лобановський. Перед тренером постало завдання: як спрямувати цю енергію в корисні для команди береги. Для цього потрібно було створити оптимальний для Анатолія простір на полі. Такий було знайдено на лівому фланзі. Й упродовж усіх 1980-х рр. Дем’яненко сумлінно поборознив лівий фланг так, що завоював купу трофеїв із командою, в 1985 р. став найкращим футболістом СРСР, а в 1988 р. посів 13-те місце в опитуванні France Fotball, яке визначало володаря «Золотого м’яча».
Півзахисники: Володимир Гребер (1911–1965), Павло Яковенко (народився в 1964 р.), Іван Кузьменко (1912–1943), Геннадій Литовченко (народився в 1963 р.).
Володимир Гребер – відповідальний за правий фланг півзахисту. Він народився в Катеринославі, за батьковою лінією мав німецько-австрійські корені. Мав чимало ігрових чеснот: організаторські здібності, точний дальній пас, тактичну грамотність. Гребер був штатним пенальтистом у «Динамо» 1930-х. Зокрема, й у першому чемпіонаті СРСР, «срібному» для динамівців, неоднораз забивав з 11-метрової позначки, серед інших і московському ЦДКА у феєричному матчі, виграному киянами з рахунком 6:1! Долучився Гребер і до динамівської «бронзи» в чемпіонаті-1937. Брав участь у Другій світовій війні. Й ще прикметний факт: Володимир Мартинович був одним із перших головних тренерів житомирського «Полісся» на зорі існування клубу.
Нікополець Павло Яковенко ази футболу вивчав у школі «Дніпро-75», а надалі в харківському «Металісті». Із 1982 р. – в київському «Динамо». Яковенко був важливим гравцем в тактичній побудові Валерія Лобановського. В складі «Динамо» здобув Кубок кубків, 3 чемпіонські титули й 3 Кубка СРСР. «Воля, висока швидкісна витривалість і роботоздатність, що поєднується з пристойною технікою, вміння розбиратися в грі за найекстремальніших умов, жага бути краще та сильніше від суперників», – такий перелік ігрових чеснот Яковенка наводив у своїй книзі «Нескінченний матч» Валерій Васильович.
Іван Кузьменко народився в Катеринославі, а починав грати в футбол, коли рідне місто вже дістало назву Дніпропетровськ. Із 1935 р. грав за київське «Динамо», став у складі цієї команди срібним і бронзовим призером чемпіонату СРСР. Кузьменко незрідка забивав дальніми ударами, майстерно використовуючи неправильне розташування воротарів команд-суперниць. Так, у першому чемпіонаті СРСР навесні 1936 р. він вразив ворота московського «залізничника» Валентина Гранаткіна потужним ударом із 25-ти метрів. Кузьменко долучився і до найбільшої (і виїзної!) перемоги киян у «бронзовому» сезоні-1937 над ленінградською «Червоною зорею» – 6:2. На рахунку півзахисника киян – дубль у тій грі. А відкрив він рахунок на 9-й хвилині, ударом мало не з центра поля застукавши зненацька голкіпера господарів Леоніда Дорофєєва. Грав Кузьменко в футбол і в окупованому Києві в 1942 р. Був розстріляний окупантами 24 лютого 1943 р. швидше за все через те, що опинився в заручниках як арештант. Напередодні радянські підпільники спалили підприємство, де німці облаштували ремонтні майстерні для своїх потреб. У відповідь окупанти розстріляли 40 раніше арештованих осіб, серед яких опинилися й футболісти. Є й інші версії причин того розстрілу в Бабиному Ярі. Проте одна з них схожа на радянську казку (розстріл футболістів через їхню перемогу в матчі над німецькою командою), інша – за крадіжки хліба на хлібозаводі – так само не підкріплена достовірною інформацією. Однак так чи інак, а талановитий футболіст, улюбленець київських трибун загинув від рук окупантів.
«Не роздумує Геннадій Литовченко. Це – позитивна риса!» – на підставі цієї невдало сконструйованої медійником і не відкоригованої редактором фрази з телепередачі «Футбольний огляд» створили низку анекдотів, свого роду мемів домережної доби. Той, хто її виголошував в етері, мав на увазі швидкість ухвалення Литовченком рішень на полі, проте вийшло якось кострубато. Однак, хай там як, а було проголошено панівний принцип: щойно дістав можливість завдати удару здалеку – не нехтуй нею. І Геннадій Володимирович не нехтував! А інколи й ой як не нехтував! Пригадую кришталево-чемпіонський для «Динамо» сезон-1990. В травні динамівці здолали у фіналі Кубка СРСР московських залізничників із нищівним рахунком 6:1. Авторство 5-го голу киян у тому матчі належить Литовченку. Вишукана краса, недарма його тоді було визнано найкрасивішим голом травня!
А який карколомний сюжет був у домашнього матчу киян проти московських автозаводців! Кияни вигравали з рахунком 3:0, опісля дали змогу гостям зрівняти рахунок, а надалі забили переможний гол. Так ось поклав початок тій феєрії саме Литовченко, потужно й влучно пробивши злету в дебюті зустрічі. Півзахисник «Динамо» наче задав тон тому двобою! Дублем відзначився Литовченко в домашньому матчі того сезону проти «Металіста». Був близький того вечора й до хет-трику, проте в епілозі матчу не реалізував пенальті.
Пам’ятаю, як уперше прочитав у тижневику «Футбол-Хокей» у вересні 1982 р., що селекціонери київського «Динамо» звернули увагу на Литовченка й Протасова. Й Геннадію, й Олегу тоді ще не виповнилося й 19-ти! А авторство того матеріалу належало так само уродженцю Катеринослава, але воротарю московського «Спартака» в 1940-ві й спортивному оглядачу в 1980-ті Олексію Леонтьєву. До чемпіонства «Дніпра», в якому визначальну роль відіграли означені футболісти, залишався рік часу…
Якщо брати назагал, то в нинішнього ювіляра вийшло реалізувати себе як гравця. Чи вийшло реалізувати себе саме як півзахисника київського «Динамо»? Цікаве запитання. Чемпіоном СРСР у складі киян Литовченко став, сягнути чогось більшого за умов політичної нестабільності на межі 1980-х – 1990-х, коли радянська система мала вже істотне зіпсуття в собі, може, й не було змоги. Проте відкрилася дорога до зарубіжних клубів, якою Геннадій Володимирович і пішов.
Нині Литовченко входить до тренерського штабу Юрія Калитвинцева в житомирському «Поліссі». Амбітний футбольний проєкт створюють у космічному центрі України, й Геннадій Володимирович робить у цю шляхетну справу свій професійний внесок. Щастіння на цій путі!
Нападники: Олег Протасов (народився в 1964 р.), Петро Лайко (1910–1988), Вадим Євтушенко (народився в 1958 р.).
Якщо в команді є Литовченко, то має бути й Протасов – сприймаймо це, як аксіому. Разом і в «Дніпрі», разом й у Києві, разом й у Греції. Пам’ятаю, як Олег Протасов забив свій 100-й гол у вищій лізі. Це сталося навесні 1988 р. в домашньому матчі киян проти московських автозаводців. Тоді Олег відзначився дублем, причому голи забив із проміжком в одну хвилину: спершу з пенальті, призначеного за фол москвичів на Олександрі Заварові, а опісля в ході швидкої контратаки, використавши передачу того самого Заварова. Й ще маю яскравий спомин про його незвичний хет-трік у чемпіонському для киян сезоні-90 в матчі проти мінських одноклубників. Кияни тоді завдали відчутного хльосту гостям! Протасов однораз забив із гри, а двічі – з пенальті. Олег Валерійович – яскраво виражений бомбардир, який уміло завершував атакувальні зусилля команди, регулярно ставлячи знак оклику під час як контратак, так і позиційних атак.
Капітан «Динамо» передвоєнної доби кінця 1930-х – початку 1940-х рр. уродженець Катеринослава Петро Лайко мав чудову техніку та вирізнявся, за свідченнями очевидців його гри, якимсь особливим даром передбачити розвиток подій на полі, наче прорахувати ходи в шаховій партії. Завдяки цим умінням чимало забивав. Один із голів 1937 р. у ворота «Спартака» – ювелірне закидання м’яча за комірець голкіперу з 35-метрової відстані. Цей гол, забитий за лічені секунди до фінального свистка, став переможним для киян у виїзному матчі. Та й перемога над гордовитим червоно-білим опонентом була вольовою.
«Філігранна техніка давала йому змогу забивати запаморочливі голи!» – так Валерій Лобановський відгукувався про уродженця П’ятихаток Вадима Євтушенка. Пам’ятаю, як на початку 1980-х, коли Євтушенко робив перші кроки в «Динамо» та з’являвся здебільшого на заміну, молодь на трибунах Республіканського скандувала, закликаючи наставника киян зробити заміну: «Лобановський! Євтушенка!». Й у серпні 1980 р. під час домашнього матчу з «Кайратом» молодий нападник «Динамо» забив через хвилину після своєї появи на полі. Ну, а третій гол киян за авторством Євтушенка в ліонському фіналі Кубка кубків проти мадридського «Атлетіко» в 1986-му забути просто неможливо!
***
Були й інші помітні представники Січеславщини–Надпоріжжя в київському «Динамо»: Анатолій Садовський, Дмитро Топчієв, Артем Кравець тощо. Хтось допомагав «Динамо» в складні роки відновлення одразу після Другої світової війни, інший долучився до перших титулів київського клубу в незалежній Україні на початку 1990-х, той вибивав з єврокубка «Валенсію» – одне слово, кожен мірою свого таланту й талану намагався бути корисним столичній команді.
Коли нещодавно побачив у мережі актуальні фотографії стадіону «Метеор» у Дніпрі з високотрав’ям на тому легендарному полі, поринув у смуток, що й казати. Арена, де чимало фігурантів цієї символічної збірної свого часу дарувало насолоду вболівальницькому люду, потроху йде в непам’ять. Проте щиро сподіваюся, що після нашої перемоги на «Метеор» очікує ренесанс, і січеславська кузня футбольних кадрів продовжить свою трудову вахту.
Олексій РИЖКОВ