Колись капітан Динамо-2 Іван Трубочкін подавав великі надії – і справді, мав шанси проявити себе за кордоном і пограв у Прем’єр-лізі. А на початку вересня, після виступів за Минай, оголосив про завершення кар’єри у віці 30 років. Як так, чому та чим буде займатися – і при чому тут пошук талантів для збірних України?
В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Трубочкін розповів, чому настільки рано вирішив повісити бутси на цвях, пригадав становлення у Динамо поряд з Мілевським, Алієвим та іншими зірками, поділився, як після виступів за Динамо-2 його занесло в клуб третьої ліги Швеції, повідав деталі краху київського Арсеналу та Олімпіка, а також багато чого іншого.
«Після Минаю люди завершують з футболом? Ми з хлопцями також сміялися із цього»
– Іване, у цьому місяці ви оголосили про завершення професійної ігрової кар’єри. Чому вирішили прийняти таке рішення?
– У мене завершився контракт із Минаєм. Перемовини щодо продовження угоди зайшли у глухий кут. У нас з головним тренером Володимиром Шараном було трохи різне бачення моєї ролі в команді. Ми потисли один одному руки і розійшлися.
Я продовжував шукати варіанти, однак нічого в УПЛ мені знайти не вдалося. У Першій лізі усі команди, мабуть, окрім Карпат, були зацікавлені у моїх послугах.
– Ну, здавалося, не вперше вам грати в Першій лізі – тим більше, якби кликав хтось із лідерів. Чому відмовилися?
– Саме в цей час мені зателефонував асистент головного тренера національної збірної України Гліб Платов та запропонував роботу у своїй компанії PASS Consulting. Вона займається скаутингом, допомогою клубам в аудиті їх складів та взагалі усім, що пов’язане із футболом.
З Платовим ми познайомилися під час мого навчання на освітній платформі PASS. Він є засновником цього проєкту. Останній рік я навчався на цих курсах.
Зараз я також увійшов до системи молодіжних та юнацьких збірних України. У командах U-21, U-19, U-17 я виконую функції скаута-аналітика.
– Після завершення минулого сезону у складі Минаю кар’єру несподівано у 29 років вирішив завершити й Михайло Шишка (читайте його інтерв’ю на нашому сайті). Там якась аномалія в цьому клубі?
– Ми також сміялися із цього з хлопцями. У кожного свій шлях, і ніхто не знає, коли він завершиться. Моє завершення кар’єри можна назвати максимально легким, бо я не сидів без діла, а одразу приступив до роботи. Так, це інша роль, однак не було такого періоду, коли я не знав, чим мені займатися та куди далі йти.
– Як ви взагалі потрапили до Минаю?
– Після початку повномасштабного вторгнення я був у Києві та підтримував форму із Колосом. Вони розпочали тренування на початку травня минулого року.
У червні мені зателефонував мій агент та розповів про варіант із Минаєм. Я пройшов перегляд у команді та підписав контракт.
«В 11 класі до школи майже не ходив, бо мене взяли у дубль Динамо»
– А яким був старт вашої кар’єри? Ви ж не корінний динамівець, а розпочинали шлях у школі Зміна-Оболонь, вірно?
– Я займався у філіалі Зміни із першого класу. На той час практично у кожній школі на Оболоні була футбольна секція від Зміни, де працював тренер.
Одного разу був оголошений набір до секції. Прийшов на тренування, мені сподобалося, і я залишився. Так розпочався мій футбольний шлях.
Я навчався у 240 школі, наші заняття проходили на стадіоні «Єдність», що був неподалік. Займався у цій секції рік.
– Потім ви перейшли до школи Динамо?
– Так. Разом зі мною у шкільній секції займався один хлопець, який був на рік чи два молодшим. Його взимку батько відвів на перегляд у Динамо. Він же поговорив із моїми батьками, аби вони також мене відвели на перегляд.
Пам’ятаю, заняття тоді проходили у залі на Борщагівці ‒ дуже далеко від Оболоні. Мене залишили після перегляду. Тренерами тоді були Валерій Шабельников та Євген Рудаков.
– За усі ці довгі роки тренувань у системі Динамо чи не було у вас колись думок кинути футбол чи змінити вид діяльності?
– Ні. В мене взагалі ніколи не будо подібних думок до червня цього року. Навіть коли я зрозумів, що доведеться завершувати ігрову кар’єру, я не думав про те, аби покинути футбол. Я дуже люблю цю гру.
– Кажуть, що у ті часи, та навіть зараз, у Динамо й Шахтаря на дитячо-юнацькому рівні немає конкуренції, що погано позначається на розвитку молодих футболістів. Чи справді це так?
– У різних вікових категоріях ця ситуація відрізняється. У нас тоді була практика, що Динамо грало у чемпіонаті України та міста Києва. 1993 рік народження Динамо грав у чемпіонаті Києва серед дітей 1992 року народження. Тобто, ми змагалися із хлопцями, які були на рік старшими. У цьому віці це досить суттєва різниця. Так, Динамо завжди збирало у себе найкращих, однак було непросто.
– Ви встигали приділяти час освіті?
– Я завжди намагався хоч якось приділяти нас навчанню. Батьки про це завжди нагадували. Я потім вступив не лише до НУФВСУ, як усі, а й до КНЕУ на менеджмент, аби в мене була ще одна вища освіта.
У школі намагався робити домашні завдання. В 11 класі мене взяли у дубль Динамо за пів року до випуску з академії. Тренування починалися зранку, тому я до школи майже не ходив. Проте перед ЗНО я займався із репетиторами, що допомогло мені вступити на бюджет.
– Наскільки в Динамо у ті часи саме розвивали футболістів? Заведено вважати, що у цьому клубі все направлено виключно на результат, і дітей вже з малого віку готують командними гравцями.
– Був різний підхід у різних тренерів. Перші тренери Шабельников та Рудаков займалися більше загальними речами з десяти до 13 років. Не можу сказати, що вони сильно розвивали індивідуальність, проте й не вимагали результату.
Потім у мене був Павло Кікоть тренером. Він вже більше індивідуально працював із гравцями. Розвивав техніку та тактичні навички. Бувало, що ми тижнями ми відпрацьовували один елемент.
У випускному році нас тренував Юрій Єськін. Він ставив командну гру та взаємодії. Там вже в основі був результат.
«Зарплати в дублі Динамо були 500-700 доларів, і по 100 доларів премії»
– У часи ваших занять в академії хто найбільше виділявся із тих, з ким ви тренувалися разом?
– Важко сказати. Тоді якось усі ми були рівні. Не було надто домінуючих гравців, які б виділялися із загальної маси. Можливо, лише Владислав Калитвинцев трохи.
– Які зарплати та премії у ті часи були в дублі Динамо?
– В дублі премії за перемогу були по 100 доларів. Зарплати були різними. Коли ми тільки перейшли до дубля з академії, то нам перший час взагалі платили стипендію. Через рік почали вже платити зарплату 500-700 доларів.
– Наскільки тоді бурхливим було нічне життя молодих гравців дубля Динамо?
– Звісно, могли виходити кудись після гри. Однак не було надлишку цього, мені здається. Усім молодим хлопцям хотілося погуляти, але усі приходили на тренування. Якихось інцидентів у нас ніколи не було.
– Після трьох років виступів за дубль ви перейшли до Динамо-2, де встигли пограти під керівництвом Олександра Хацкевича, який згодом очолив першу команду киян. Як склалися ваші відносини?
– Він тренував мене ще в дублі. Завдяки йому я і залишився у Динамо. В дублі відбулася заміна Хацкевича на Володимира Мунтяна, який не хотів продовжувати зі мною контракт.
Мене Хацкевич взяв на збори із Динамо-2 та запропонував залишитися. Для нас це тоді був топтренер, якому ми довіряли.
– Як вважаєте, чому в нього не все вийшло в першій команді?
– Я не знаю внутрішньої кухні, що там було у роздягальні. Не заглиблювався у цю тему. Коли Хацкевич тренував Динамо, то я особливо із хлопцями не спілкувався.
«За Газзаєва гравців дубля Динамо не пускали навіть у тренажерний зал першої команди»
– Ви двічі потрапляли до заявки на матчі першої команди у сезоні 2011/12. Це були кубковий поєдинок проти Кременя (3:2) та гра чемпіонату проти Волині (1:0). Чи був у вас шанс вийти на поле?
– Можливо. Хоча обидва матчі складалися важко для нас. З Волинню була дуже важлива гра наприкінці чемпіонату. У тій грі ще Олександр Шовковський отримав важку травму, через яку пропустив Євро-2012. Не думаю, що там був якийсь шанс для мене вийти.
З Кременем також наша перевага була хиткою. Пам’ятаю, грали на синтетиці у Кременчуку. Думаю, мене тоді взяли більше для підстрахування на випадок форс-мажору.
– Ви часто залучалися до тренувань з основою. Хто найбільше враження справив на вас?
– Тоді за основу грав сам Андрій Шевченко. Думаю, що перевершити його було важко.
– Як у колективі ставилися до молодих українців?
– Нормально. Завжди допомагали, намагалися щось підказувати. Це що стосується українців. З легіонерами не було контакту взагалі. Вони дивилися на нас із гори. Бувало, в іграх дуже різко реагували на певні моменти, однак тренери їх заспокоювали.
– Сильно під час тренувань діставалося за якісь помилки?
– Шевченко міг прикрикнути. Артем Мілевський з Олександром Алієвим також не відставали у парі. Проте варто зазначити, що вони обидва були тими, хто ледве не найбільше допомагав молодим футболістам з адаптацією.
Артем, наприклад, завжди спілкувався із нападниками: як розташовуватися, як рухатися… Коли ти тренуєшся із такими класними футболістами, то помітно прогресуєш.
– Хто на яких машинах їздив у тому Динамо?
– Той же Мілевський любив круті машини. Тоді у нього наче Maserati була. Це топ. В Алієва та Олега Гусєва також завжди були авто преміумкласу. Та в усіх взагалі були, в принципі, якісні машини
(сміється, – прим. Д.В.)
.Однак Даніло Сілва приїздив на тренування на «екіпірувальній машині», як ми тоді її називали. Спонсором Динамо була Mitsubishi. Він міг їздити на цьому простому авто. Йому було однаково взагалі.
– У вас було якесь спілкування із тодішнім головним тренером Юрієм Сьоміним?
– Ні. Помічники спілкувалися. Питали: «Як справи?», і все.
У нас не було дуже тісного контакту із першою командою. Ми приїздили та переодягалися взагалі на іншій базі та йшли на тренування. У нас були свої роздягальня, поле та все інше. Ще раніше за Валерія Газзаєва нам навіть не можна було приходити на базу першої команди у тренажерний зал. Лише потім це дозволили.
– Хто у ті часи грав на вашій позиції справа у захисті у першій команді? Чи були шанси конкурувати із ними?
– Справа в обороні у різні роки грали Даніло Сілва, Бетао, іноді туди Домагоя Віду ставили. Тобто, можна сказати, що не було багато шансів закріпитися у першій команді
(сміється, – прим. Д.В.)
.– Чи брали ви щось на озброєння у своїх конкурентів?
– Звичайно, завжди спостерігав за ними на тренування та в іграх. Відмічав, що вони роблять із м’ячем та без м’яча. Не знаю, наскільки мені вдавалося перенести це у свою гру.
Сілва давав великий обсяг роботи, був більш атакувальним гравцем. Віда – це боєць, який вигризає усі м’ячі.
«Ребров хотів взяти мене на збори із першою командою Динамо, але Суркісу подзвонив Бетао»
– Після відходу Сьоміна з Динамо ви залишалися в клубі і під час каденції Блохіна, й під час каденції Реброва. Чому за жодного з них ви так і не отримали свій шанс в основі?
– За Блохіна у молодих гравців не було шансів взагалі. Тоді за трансферне вікно клуб витрачав по 50-70 мільйонів євро. Купляли футболістів із топчемпіонатів.
У мене був момент, коли я повинен був їхати на зимові збори із першою командою. Це було у перший сезон Сергія Станіславовича Реброва у Динамо. Наче все вже вирішили, але у той момент Бетао зателефонував Ігорю Михайловичу Суркісу та попросився повернутися в команду. Так вийшло, що я не поїхав. Тоді я був найближче до першої команди у кар’єрі, як мені здається.
Не знаю, правда, чи Ребров дійсно бачив мене у першій команді. Можливо, він просто хотів, аби молодий футболіст пройшов збори з основою.
– Чи не вважаєте ви, що пересиділи у Динамо?
– Я думав про це, однак зараз ні про що не шкодую. Все склалося так, як повинно було. Можливо, коли Хацкевич покинув Динамо-2 та пішов тренувати національну збірну Білорусі, мені також треба було йти з Динамо, або хоча б шукати собі якусь оренду.
Проблема була у пропозиціях. Я мав лише варіант піти в оренду в Говерлу. Туди звали багатьох молодих гравців Динамо. Однак там вже взагалі не платили гроші. Не хотілося поїхати туди та потім не знати, за що жити.
Можливо, якби я сам активніше шукав варіанти, то мені вдалося б знайти щось цікавіше. Я такою ціллю не задавався. На мене самостійно виходила лише Говерла.
– Як ви покидали Динамо?
– За пів року до завершення мого контракту стало відомо, що Динамо-2 розформовують. Усе якось збіглося. До того ж мені вже виповнювалося 23 роки, і я міг піти без компенсації.
У першій команді я перспектив не мав, тому клубу не було сенсу продовжувати зі мною контракт. Завершився сезон, ми із хлопцями потисли руки один одному та поїхали хто куди.
«Після Динамо-2 опинився у Третій лізі Швеції. Сиджу та думаю: «Що я тут роблю взагалі?»
– Першим вашим клубом після Динамо став Умео із третьої ліги шведської ліги. Досить несподівано вас було побачити там. Як ви взагалі опинилися на цьому рівні?
– Розпочну із того, що я не зіграв останній матч сезону за Динамо-2 через травму. На тренуванні перед грою невдало приземлився на п’ятку, і в мене стався сильний забій. Багато тижнів я не міг стати на ногу.
У мене тоді з’явилася можливість поїхати на перегляд до польської Арки, яка вийшла до вищої ліги. Я приїхав, але ще був не в формі. Травма давала про себе знати, тому тренувався не на 100 відсотків. Виглядав я не дуже, тому не пройшов перегляд.
Потім я повернувся додому, відновився та почав нормально тренуватися. У мене з’явився варіант поїхати до команди другого шведського дивізіону. Не пам’ятаю вже, що це була за команда. Приїхав на перегляд. Діяв добре, у товариській грі забив гол та здійснив асист. Однак тренер чомусь не захотів брати легіонера в команду.
Сиджу, не знаю що робити. Тут мені запропонували вже варіант з Умео. До завершення трансферного вікна залишалося два дні, а вони готові були мене одразу підписувати.
Пам’ятаю, сиджу після підписання контракту один та думаю: «Що я тут роблю взагалі? Я ж тільки вчора капітаном Динамо-2 був». Це життєвий досвід та урок для мене, що життя може бути й таким.
– Лише через пів сезону в Умео ви перейшли в білоруський клуб Вишейшей лігі ‒ Крумкачи. Не сподобалося у Швеції?
– Я підписав контракт на рік з Умео, однак у нас була домовленість, що я можу піти у будь-який час. У мене там стався рецидив травми п’ятки. Я пропустив останні дві гри перед паузою у Швеції. Не бачив сенсу залишатися та повернувся додому, аби відновитися.
Поки був у Києві, з’явився варіант поїхати до Білорусі. Вирішив поїхати та спробувати. До того ж, головним тренером там був український фахівець Володимир Пятенко.
Там я відіграв теж пів сезону. Не отримав жодної зарплатні, орендував квартиру та їздив до дому за власні кошти.
– Вас ніхто не попередив, що в клубі така ситуація?
– До цього там все нормально було. Крумкачи був єдиним приватним клубом у Білорусі. У його власника почалися якісь проблеми із фінансами – звичайна історія.
– А що Пятенко казав із приводу цього?
– Та нічого не казав. Відпрацював він у клубі два-три місяці, після чого поїхав до завершення першого кола чемпіонату.
«Литовченку за пів години до пресконференції повідомили, що головним тренером Арсеналу буде Раванеллі»
– Наступним вашим клубом став київський Арсенал. Як виник цей варіант?
– Я приїхав після Білорусі знову додому. Чемпіонат вже розпочався, але особливих пропозицій в мене не було. Мені спочатку запропонували просто потренуватися з Арсеналом у Щасливому. Я поїхав, вони захотіли, аби я залишився.
– Той сезон склався для вас вдало. Команда вийшла в УПЛ з Першої ліги, ви були важливим гравцем. Чому не залишилися?
– Тоді в Арсеналі змінився інвестор. Менеджмент начебто хотів якихось змін на краще, однак нічого із цього не вийшло.
Ми виграли Першу лігу та вийшли в УПЛ. Влітку почалися розмови про те, що головного тренера Сергія Литовченка звільнять, а замість нього призначать Фабріціо Раванеллі. Відповідно були чутки й про повну перебудову команди.
Потім начебто вирішили, що Литовченко залишиться головним тренером, а Раванеллі буде типу якимось куратором та допомагати йому. У підсумку напередодні сезону клубом була організована пресконференція, на якій Раванеллі представили новим головним тренером. Литовченку за пів години до заходу про це повідомили. Після цього дев’яти чи 10 гравцям зі стартових 11 сказали: «Дякуємо, до побачення».
– В УПЛ особисто ви все ж таки залишилися, бо наступний сезон провели у Чорноморці.
– Так, але в Чорноморець я їхав у Першу лігу. Одесити у минулій кампанії вилетіли, однак через відмову ФК Полтава брати участь в УПЛ, Чорноморець залишили. Тоді полтавцям не дозволили приймати домашні матчі на рідному стадіоні, і президент відмовився грати в УПЛ. Ця команда посіла друге місце слідом за Арсеналом у Першій лізі.
– Що стало причиною другого поспіль вильоту Чорноморця з УПЛ?
– Ми в першому колі програли дев’ять матчів поспіль. Це стало ключовим фактором, бо в підсумку нам не вистачило трьох залікових балів, аби уникнути перехідних матчів. Там ми програли Колосу (0:0, 0:2).
Ми були в ямі, і не знали, як з неї вибратися. Щоб ми не робили, нічого не виходило. Могли вдома вигравати із рахунком 1:0, а в підсумку програти 1:2 чи 1:3.
«Вісенте – це топтренер, хоча я майже не грав за нього в Олімпіку»
– Чому ви вирішили змінити Чорноморець на Олімпік?
– Хотілося залишитися в УПЛ, хоча керівництво хотіло зберегти увесь склад. Відчував, що можу ще пограти на цьому рівні.
– Якось у вас там з іноземними тренерами не пішло. За Жуліо Сезара та Вісенте Гомеса ви відіграли сумарно лише три матчі за пів року. У вас були якісь пошкодження?
– Ні, зі здоров’ям усе в порядку в мене було. Мене Сезар поставив в основний склад на перший матч сезону проти Дніпра-1, хоча начебто не повинен був, награвався інший футболіст. Ми програли 0:2, і я провів невдалий поєдинок. Після цього взагалі не отримував шансів. Думаю, що на той момент в команді були сильніші гравці.
– Що ви можете про Гомеса сказати, як тренера? Людина все ж таки зараз у штабі Сергія Реброва працює у національній збірній України.
– Дуже цікавий спеціаліст, завдяки якому я подивився на футбол іншим поглядом. Для мене це топтренер. Він вміє спілкуватися з гравцями та просувати власні ідеї. Футболісти вірять йому.
– Якість гри Олімпіка при ньому дійсно була непоганою, однак результату все ж таки не було.
– Думаю, йому не вистачило часу та ресурсу. Я маю на увазі трансфери, які б могли давати розвиток команді.
«Азаров у Динамо (Тбілісі) виділявся. Талановитий футболіст із високим ігровим інтелектом»
– Після Олімпіка у вашій кар’єрі відбувся справжній ривок, і ви потрапили до чемпіонського Динамо (Тбілісі). Що це був за досвід?
– Вийшло так, що після першої частини сезону УПЛ, яку я провів в Олімпіку, мені зателефонували з клубу та повідомили, що на мою позицію беруть іншого гравця. Тобто для мене місця не було, хоча я мав контракт на два роки.
Зимою виник варіант з Динамо. Приїхав на збори до команди в Туреччину і залишився. Тренером був Кахабер Чхетіані.
Там я ще попрацював під керівництвом Хіско Муньоса. Він після Тбілісі очолив Вотфорд у Чемпіоншипі, який вивів в АПЛ. Класний іспанський спеціаліст. Схожий на Гомеса за людськими та професійними якостями. Думаю, що в них це у крові.
– Ви за рік відіграли лише у семи матчах. Чи відчували себе частиною тієї чемпіонської команди?
– Так, звичайно. Треба сказати, що то був скорочений ковідний сезон. У вищій лізі Грузії зазвичай грали десять команд у чотири кола. Однак через пандемію чемпіонат розіграли лише у два кола. Тобто я відіграв трохи менше половини матчів.
Хіско створив класну атмосферу в команді, де кожен відчував себе причетним до успіху. Він усім футболістам приділяв увагу, навіть тим, хто не грав. Я під його керівництвом взагалі провів два матчі. Звичайно, хотілося зіграти більше. Точно можу сказати, що на тренуваннях віддавав себе повністю, робив усе залежне. Тож мені не соромно за той період.
Хіско тоді сам підійшов до мене та сказав, що буде ставити у склад більш перевірених виконавців, бо керівництво вимагало результату від нього. Я до цього поставився із розумінням.
– У тбіліському Динамо ви пограли разом із грузинським новачком Шахтаря захисником Іраклі Азаровим. Що можете розповісти про нього?
– Він вже виділявся на тлі своїх грузинських однолітків й навіть на фоні усієї команди. Талановитий цікавий футболіст. Тоді Азаров небагато отримував ігрової практики. Зараз я бачу, що він зміг ще додати у своїх якостях. Дуже технічний, нешаблонний, має футбольний інтелект високого рівня.
– Не було бажання на довше затриматися в Європі?
– Динамо тоді не захотіло мене залишати. я підписував контракт 1+1 з опцією продовження від клубу. Після ковідного року почали суттєво зменшувати бюджет та прощатися із багатьма легіонерами. Інших пропозицій у Європі, які б мене зацікавили, я не мав.
Я повернувся додому та два місяці просто сидів вдома. Варіантів взагалі не було ніяких. Здавалося б став чемпіоном Грузії місяць тому, а тут така ситуація.
«При мені в збірній України Яковенко кабель від телевізора не забирав»
– Потім транзитом через Діназ ви знову потрапили до Олімпіка. Повернулися до Литовченка?
– Так, повернувся до нього. Він для мене був тренером-трампліном для переходу в УПЛ.
Я в Діназ пішов більше для того, аби просто не сидіти вдома та отримувати ігрову практику. Однак на тренуванні зазнав важкої травми гомілковостопного суглоба. Лікувався три місяці. Литовченко мені дзвонив, я початку сказав, що хочу ще пошукати варіанти.
Все це затягнулося, почався чемпіонат. Я сам зателефонував йому та запитав, чи ще актуальною є його пропозиція. Ми про все домовилися, і я повернувся в Олімпік. Проте це вже була зовсім інша команда.
– Що собою являв Олімпік в останні пів року свого існування?
– Зі спільного з Олімпіком з УПЛ – лише автобус. По суті це був Рубікон, до якого додалося трішки гравців. Нічого не передвіщало біди. Зарплати були невеличкими, але виплачувалися вчасно. Навіть премії давали.
Вже після завершення першої частини чемпіонату почалися такі розмови. У мене, правда, контракт був лише на пів року.
– Наостанок хотілося б поговорити про ваші виступи за юнацькі та молодіжні збірні України. Хто був найбільшою зіркою вашого покоління?
– Зі збірної 1992 року народження зараз на рівні УПЛ вдало грають Руслан Бабенко, Олександр Караваєв, Пилип Будківський. Вони й тоді були в порядку. На той час успіхом було тренуватися із першою командою УПЛ. А вони отримували ігрову практику в основі та навіть відігравали важливу роль. В нас була хороша збірна.
– Ви вже тоді на Будківського як на вежу вантажили зі свого флангу?
– Та начебто не було такої примітивної тактики
(сміється, – прим Д.В.)
. Проте, звісно, Пилип використовував свої фізичні дані.– Ви із Караваєвим тоді конкурували за місце в основі?
– Ні, він же тоді у півзахисті діяв. Це він у Динамо на постійній основі став почав грати справа в обороні. Караваєв завжди був атакувальним гравцем, і зараз ним залишається. Просто розкрився у ще одному амплуа. Навіть не знаю, кому більше з нас пощастило, що ми тоді не були конкурентами.
– Ви в молодіжці пограли за Павла Яковенка. Про його суворий характер ходять легенди. Як у вас із ним відносини склалися?
– Я завжди чув про це. При мені до абсурду якогось не доходило. Говорили, що він раніше міг кабель від телевізора забрати з кімнати, аби гравці вночі перед матчем не дивилися. Звичайно, дисципліна була на високому рівні.
– Який матч вам найбільше запам’ятався?
– Запам’ятався товариський матч із Португалією. Це була наша остання гра за Яковенка і ми перемогли 1:0. Також хороший матч був проти Франції, 1:2 поступилися. Там тоді виступали такі зірки, як Рафаель Варан, Поль Погба, Люка Дінь…Люди коштують мільйони євро.
– Поміж ніг якійсь зірці м’яч прокинули?
– Та ні
(сміється, – прим Д.В.)
. Думаю, якби таке було, то я б запам’ятав.– Наостанок ‒ про ваші плани.
– Зараз у мене перехідний період. Буду допомагати у юнацьких та молодіжних збірних. Проводитиму скаутинг гравців. Це мій сектор відповідальності. Бачу себе поки тут. Як воно буде далі – життя покаже. На сьогодні мене все влаштовує, хочу розвиватися у даному напрямку.