Еден Азар офіційно зав'язав з футболом, оголосивши про своє рішення привселюдно. Бельгієць подякував усім тим, кому мав, і кому вважав за потрібне. За словами екс-футболіста «Реала», «потрібно вміти зупинитися у правильний час».
Дозволю собі не погодитись із легендарним екс-капітаном збірної Бельгії. На мій суб'єктивний погляд, Еден зупинився у «неправильний» час. Не залишає відчуття, що йти треба було або раніше, або згодом. Вибачте, але від його відходу на ранню «пенсію» залишився різкий присмак недомовленості.
Я розумію заслужених ветеранів, які залишають футбол, бо зносилися і морально, і фізично. Таких сотні й сотні.
Я розумію і таких, яким просто «настійно рекомендували» піти на відпочинок. Як, наприклад, Франческо Тотті.
Я дуже розумію неприховане розчарування та сльози від надто раннього завершення кар'єри, насамперед через травми. Як у Себастьяна Дайслера, Матіаса Заммера чи Марко ван Бастена.
Я розумію навіть демарш Еріка Кантона, який на піку кинув «Манчестер Юнайтед», щоб присвятити себе акторській кар'єрі (хоча в цьому випадку ще було неприховане обурення екс-футболіста збірної Франції через те, що його відчепили від збірної напередодні домашнього Мундіалю).
Але такий непоказний, непомітний і непереконливий відхід футболіста, який ще в повному соку, без фанфар, кола пошани та прощального матчу, я зрозуміти не можу.
Не можу насамперед тому, що Еден заслуговував на іншу долю. Зовсім іншу. І з цією тезою навряд чи хтось посперечається, адже протягом понад десяти років цей футболіст вважався одним із найкращих у світі. Причому не лише на позиції півзахисника/вінгера/хибної дев'ятки, а просто одного з найкращих гравців свого покоління.
Він міг дозволити собі піти інакше. На більш оптимістичній ноті. Чи більш трагічній. Або взагалі не йти, адже хлопцю лише 32 роки: ще можна було б два-три сезони відіграти на хорошому рівні. Але Азар вибрав інший шлях для відходу. Якийсь непевний і манівцями.
Так, це його вибір, це вибір для його великої родини (у чоловіка є п'ятеро дітей). Ось тільки не треба казати, що на рішення зав'язати з футболом його спонукали винятково травми. Так, пошкодження в «Реалі» його справді переслідували, але й такої хвороби чи болячки, яка серйозно загрожувала б життю чи здоров'ю (як, приміром, у ситуації із Заммером) у бельгійця не було. Тут річ у іншому.
***
Ще Жозе Моурінью, який встиг потренувати Азара у свій останній прихід у «Челсі», неодноразово висловлював претензії Едену, на той час одному з найкращих футболістів не лише «аристократів», а й усієї англійської Прем'єр-ліги.
Головна претензія Особливого була в тому, що Азар не повністю відпрацьовує на тренуваннях, що він там волинить. Зате в офіційних матчах грає вище за усілякі похвали. Але цей парадокс лише в тому, що природа щедро нагородила бельгійця талантом. Не побоюсь цього слова - навіть геніальністю.
Жозе додавав при цьому, що яким би крутим футболістом став Азар, якби до свого вродженого футбольного дару він додав працю та старанність поза футбольним матчем.
В унісон Моурінью говорила й ще одна легендарна футбольна людина – ван Бастен. За словами «летючого голландця», після чемпіонату світу 2018 року, на якому збірна Бельгії стала бронзовою призеркою, Азар як футболіст закінчився. Він перестав не просто прогресувати, він перестав собою як футболістом займатися. Все було пущено на самоплив.
І влітку 2019-го до «Реалу» за рекордні для «вершкових» 115 мільйонів євро (за деякими даними, 100 мільйонів), на «Сантьяго Бернабеу» приходив уже інший Азар. Абсолютно не той, який раніше ставив на вуха АПЛ і збірну Бельгії. У «Реал» переходила тінь Едена Азара. А тіні у футбол грають так собі. Навіть якщо цій тіні лише 28 років.
«Вважаю, що зумів реалізувати свої мрії» - заявив у цьому ж прощальному посланні вболівальникам і нащадкам лідер «Мадрида», який не відбувся. Так, реалізував, якщо вважати, що його головною мрією був «Реал». І перемога у Лізі чемпіонів.
І те, і те він за фактом отримав. Хоча чемпіонську Лігу виграв у складі мадридців приблизно так, як і наш Андрій Лунін – як гравець глибокого запасу.
Він навіть зарплату в Мадриді отримав найвищу – близько 25 мільйонів євро на рік. І за цим показником був найоплачуванішим не лише у клубі, а й у Ла Лізі.
Тож скаржитися Еденові справді нема на що: він отримав у «Реалі» все те, про що можна було лише мріяти. Напевно, його мрія реалізувалася. Ось у цьому він має рацію.
Але якщо говорити про місце, яке він залишив в історії великого мадридського клубу, то місце це десь на задвірках. «Далі від начальства, ближче до кухні» - приблизно якось так. Хоча міг і мав бути якщо не на одному рівні зі своїм кумиром Зиданом, то десь поруч.
Протринькав, промотав, просидів він свій шанс у «Реалі». Так, багато в чому винна травма, отримана восени 2019 року у грі Ліги чемпіонів проти «Сен-Жермен». Далі була операція, згодом повторна операція. А далі – ковід.
А ще далі – його закиди стосовно клубних «ескулапів», його небажання тренуватися на повну силу, його конфлікти з Анчелотті.
Таке враження, що Еден робив усе можливе, щоб затьмарити, переплюнути навіть такого «збитого льотчика», як Бейл. Мабуть, затьмарив.
Тільки ось Гаррет залишив справді помітний слід в історії «Реала», а вже потім загруз по вуха у своєму гольфі.
Еден Азар в історію «Реала» якщо й увійшов, то однозначно із чорного входу. Він у цю історію вляпався.
Мав всі підстави вийти на ще більш високий рівень, підібратися до космічного рівня Мессі та Кріша, але вирішив зайве не горбатитися, віддавши кермувати долі та нагоді.
Вийти сухим із води за рахунок вродженого таланту цього разу не вдалося. На м'яких подушках у вічність не вдалося в'їхати. І чотири із відведених п'яти років у «Мадриді» Азар робив усе, що завгодно, тільки не грав.
Якщо міркувати нормально, логічно, він міг давно залишити «Реал» та спробувати знайти щастя в іншому місці. Або був варіант «зав'язати» ще кілька років тому – нічого б не змінилося (крім його суми на банківському рахунку).
Але Еден вирішив піти тоді, коли його вже забули. Несвоєчасність – вічна драма…