Невиграшна серія столичного колективу досягла чотирьох матчів, відставання від «гірників» досягло восьми очок, і головний тренер команди Мірча Луческу подав у відставку. Ще раз: головний тренер «Динамо» Мірча Луческу подав у відставку.
Незважаючи на те, що переважна більшість уболівальників «біло-синіх» чекала і жадала саме такого повороту подій, чомусь мені здається, що майже всіх рішення Луческу застало зненацька.
Вибачте мене за надмірну жорсткість, але останнім часом наставник «Динамо» перетворився на аналог старого професора, який вчепився за свою кафедру залізною хваткою, всім своїм виглядом демонструючи, що місце роботи ніколи не залишить, а путівкою на вихід можуть стати лише фатальні обставини.
Так чи інакше, але Луческу настільки вріс у свою роль, у свою нинішню «шкуру», що його добровільний відхід правда здавався чимось фантастичним. Вже якщо він не пішов своєю волею після програного на корені минулого сезону, то що його змусить піти в ході нинішнього чемпіонату?
Як виявилося, і Луческу ніщо людське не чуже. Принаймні його прощальні слова бачаться не тільки дуже адекватними, а й навіть сентиментальними. Вперше за динамівський час Мірча так зрозуміло все розклав по поличках, взяв провину на себе за невдачі, розповів «на пальцях» про проблеми та переживання, попросив будь-що підтримувати динамівську молодь.
Вперше в динамівську «еру» особисто мені стало шкода Луческу. За маскою гордовитості, нігілізму й байдужості, яку він останнім часом майже ніколи не знімав при спілкуванні з пресою, чітко проглядалася втомлена людина. Дуже і дуже втомлена людина, яка йде з ярмарку, і яка втратила всілякий інтерес до того, що відбувається. Це навіть не осінь. Це однозначно зима Патріарха.
***
З перших днів роботи Мірчі Луческу в «Динамо» я з постійністю двірника, який шкребе асфальтні доріжки у будь-який час доби, стверджував, що прихід цього тренера до київської команди – абсурд та непорозуміння. І що «ікони мають висіти на стіні».
І з кожним днем, особливо після невдалого динамівського матчу, я міцнів у своєму твердженні. Особливо після четвертого місця «біло-синіх» минулого сезону, яке здавалося ще принизливішим, ніж аналогічне «досягнення» тренера Блохіна.
Я відчував, що Мірча, незважаючи на його величезний досвід і безумовний авторитет, сутнісно вже нічого не може дати своїй нинішній команді. І не тому, що не хоче. Швидше через те, що не може.
Нинішній Луческу як тренер безповоротно застарів. Його футбол – це не наука. Це стара хрестоматія, яку давно треба було здати до сховища футбольної бібліотеки. І відкриватиме лише з нагоди ювілейних дат. А ось так, мимоволі, відкривати не треба, адже нічого нікому вона навчити не може.
Але, чорт забирай, після слів Луческу про добровільну відставку мені стало якось не по собі. Він здавався вічним на динамівському електричному стільці. Принаймні до кінця нинішнього сезону – так точно. І тут такий демарш. Такий вчинок. Після якого – порожнеча.
Нез'ясовне, неймовірне відчуття того, що закінчилося щось значуще, величезне. На Луческу-тренері у нас у країні виросло ціле покоління вболівальників. Це покоління може обожнювати румунського тренера, а може й метати в його город навіть не каміння, а валуни, але те, що ця людина викликала справжні емоції, розбурхувала, не залишаючи нікого байдужим – факт.
Його тренерську «фігуру» в Україні можна порівняти лише з ще однією брилою – Валерієм Лобановським. На жаль, поряд із цими метрами немає нікого. І найближчим часом не передбачається.
І ось він йде зі своєї посади якось буденно. Без уболівальників, без квітів, без оплесків та кола пошани. Навіть якщо він справді був «атавізмом» у «Динамо» (у чому я впевнений), все одно він заслужив іншого фіналу у своїй тренерській кар'єрі, бо тимчасовим правителем він ніколи і не був (принаймні, в український період кар'єри).
Тому перша і, напевно, головна моя емоція після рішення Луческу зав'язати і з «Динамо», і загалом зі своєю тренерською роботою – сум. Він був настільки глобальним, настільки постійним, настільки зручною мішенню – і для критики, і для похвали, що з його відходом на давно заслужену пенсію виявиться пролом.
Немає жодного подібного ні за величиною, ні за звучністю прізвища. З відходом Луческу наш футбол стане справді більш пісним, ще менш видовищним. І не визнавати це просто безглуздо.
А у «Динамо» може скластися взагалі парадоксальна ситуація після цієї відставки, коли команда просяде ще глибше. Адже ми не знаємо глибинних процесів, що відбуваються всередині динамівського колективу. Може, там все трималося саме на авторитеті румуна, а тепер команда може впасти ще нижче. Такий сценарій я теж не виключав би.
Але на конкретних динамівських проблемах зараз навряд чи потрібно особливо акцентувати увагу. Для цього буде купа інших приводів.
Зараз потрібно просто постаратися «переварити» те, що сталося. І віддати належне людині, яка, хочемо ми того чи ні, але впродовж майже двох десятків років уособлювала клубний футбол нашої країни.
Не унікальною така людина не може бути за визначенням.