– Ви застали початок повномасштабного вторгнення у Маріуполі. Розкажіть, як це було?
– Я грав тоді у Маріуполі U-19 і 23 лютого був на базі. На наступний день ми повинні були їхати на гру з Чорноморцем до Одеси. О 4 ранку мені подзвонила сестра і сказала, щоб я терміново приїжджав до неї, почалась війна. Я не міг зрозуміти, що коїться. Вийшов на вулицю, все було спокійно, ніяких машин та вибухів не було чутно.
Першим дзвіночком стало те, що я довго не міг викликати таксі, але все ж таки мені це вдалося і я приїхав до сестри. Ми вирішили, що не будемо нікуди їхати і залишимось в Маріуполі. Думали, що війна швидко закінчиться і бойові дії будуть проходити десь у полях і міста не зачепить. Як же ми помилялися!
Десь о 9 ранку ми почули перші вибухи. У квартирі почали труситись вікна. Але ми все одно вирішили залишитись, бо виїжджати вже було страшно. Ми не розуміли, куди їхати, і боялись потрапити під обстріл.
– Коли зникли комунікації?
– Десь через 6-7 днів вимкнулося світло, потім зникло опалення, газ. Вдома стало холодно. Синові сестри, моєму племіннику, було всього чотири роки і ми за нього дуже переживали, намагались одягнути його якомога тепліше. Почала закінчуватися їжа.
– У вас були запаси продуктів?
– У сестри були запаси м’яса. У перші дні ми закупили молоко, яке можна довго тримати, крупи, яйця. Їжі нам вистачило десь на два тижні. Потім з нами почали ділитися сусіди, щось ми їм давали. Коротше, допомагали один одному.
– Де ви брали воду?
– Воду ми набирали із джерел, а для побутових потреб могли топити сніг. Похід за водою був моторошним і займав близько 40 хвилин в одну сторону. Над головою пролітали російські винищувачі і було незрозуміло, куди вони можуть скинути бомби, а паралельно працював Град. Ти йдеш з баклагами води і бачиш густий чорний дим. Це страшно.
– Ви перетиналися у Маріуполі з військовими росіянами?
– Росіян я вперше побачив, коли ми виїжджали з Маріуполя. До цього перетинався з нашими військовими та поліцейськими, які допомагали їжею та водою. Поліцейські розповідали нам, що коїться в місті, і казали, що краще знаходитись у Маріуполі, бо росіяни можуть розстріляти машини при виїзді.
– Який найстрашніший момент ви можете згадати у Маріуполі?
– Їх було два. Перший, це коли ти спиш і о 3-4 ранку починають пролітати літаки, працювати артилерія. З кожним днем ти розумієш, що бойові дії все ближче і ближче до твого дому.
Другий момент трапився на першому російському блокпосту, коли ми виїжджали із сестрою і племінником із Маріуполя. Окупанти почали мене питати, чому немає техпаспорта на машину. Я сказав, що загубив документи, бо автомобіль був не наш, його нам дав сусід, а техпаспорт залишити забув.
Росіяни стали довкола мене і змусили роздягнутися до трусів, шукали татуювання. Потім почали лазити по сумках, перевіряти телефон та психологічно тиснули на мене: «Зараз відберемо машину і підете пішки». Але я вже змирився і був готовий до всього, – цитує Плаксу портал Український футбол
Плакса чудово розуміє всі жахи війни в Україні. Його рідне місто Вугледар ще з 2014 року страждає від росіян, а на початку повномасштабного вторгнення Родіону довелося місяць виживати в окупованому Маріуполі. На щастя, молодий гравець зміг оговтатися і продовжити кар'єру на високому рівні.