Зірка радянського футболу пізньоперебудовної доби (або, якщо хочете, останніх років існування радянської імперії) Сергій Кир’яков (нині тренує команду з красномовною назвою «ленінградець», якій лише 6 років, себто назва – не відгомін комуністичного минулого, а відбиття російського сьогодення) колись-заколись давав пораду молодшим футболістам: мовляв, не варто розпочинати свій легіонерський шлях із суперклубів, слід попервах йти в скромніші команди, а згодом, призвичаївшись до життя на Заході, вже прямувати до амбітніших колективів. Сам він, до речі, починав зарубіжну одіссею в «Карлсруе» – може, не надто знаному, проте в 1990-ті куди амбітнішому клубі, ніж він є тепер. Звісно, радянські люди, для яких дивовижами були банкомат, вуличні кав’ярні, сама можливість не підлаштовувати себе під казармений побут совка, мали справді сперш опанувати себе у вільному світі. Власне, коли ти в суперклубі, то чекати на твоє адаптування охочих буде небагато (ну, якщо ти не мегазірка), натомість у тиші футбольної провінційності маєш часину, щоб збагнути, що до чого в капіталістичному бутті.
Та плин часу цивілізував (і капіталізував) наше буття на батьківщині (й «іллічівців»-«ленінградців» у нас, на відміну від заболоття, немає). До принад модерності тепер ми долучаємося майже водночас із розвиненим світом. Чи доцільним є шлях, запропонований Кир’яковим, для вітчизняних футболістів у сьогодення? Останнім часом надто вже багато трансферних чуток стосується саме наших легіонерів, які вже грають у найсильніших лігах Європи, хто у більш знаних командах, хто в історичних грандах, проте не надпотужних нині клубах, хто в менш амбітних, однак не позбавлених грошів’я проєктах. Чи варто змінювати, скажімо, умовні «Жирону», «Евертон» або «Борнмут» на так само умовні «Атлетико», «Манчестер Юнайтед» або «Тоттенхем»? Безсуперечно, кожен випадок індивідуальний, і універсальної відповіді тут немає. Проте, як на мене, напрочуд важливим тут є місце в основі та регулярна ігрова практика, а також твереза самооцінка. Сучасні гранди якраз і звертають увагу на українців через те, що в скромніших клубах вони згадане мають і часто-густо виокремлюються на тлі своїх партнерів. Незрідка чути вислів: «Переріс той чи інший клуб». Щодо всіх українських неолегіонерів (маю на увазі саме воєнну хвилю 2022–2023 рр.), як на мене, ще зарано твердити про переростання. Так, ми тішимося з того, що кращий гравець місяця в Ла Лізі й лідер найсильнішого дивізіону Іспанії за системою гол + пас має український паспорт. Так, нам приємно від того, що найстабільнішим гравцем борнмутських «вишень» є киянин. Безсумнівно, гріють уболівальницьку душу дедалі вищі оцінки черкащанина за перформанс у синій футболці. Й перелічені хлопці ніколи не приховували свого бажання і надалі прогресувати. Та й контракти в суперклубах, зазвичай, куди вигідніші, чого вже там.
Однак… Певно, чимало українських уболівальників у передчутті вирішальних намагань нашої національної команди потрапити на Euro-2024. Для успішного проходження прийдешнього сита плей-оф потрібна постійна ігрова практика та, як результат, чудова форма зокрема й наших легіонерів-збірників. Більшість із них має це в своїх клубах у чемпіонатах топ-п’ятірки. Шукати добра від добра? Чи буде такий самий ігровий тонус забезпечено в суперклубах? Та, й, як свідчить практика, декотрим українцям до снаги зробити вагомий внесок у перетворення малоамбітних провінціалів на законодавців футбольної моди в поважній європейській лізі. Он, як розпиналися про каталонський застум на початку української експансії у «Жирону»: мовляв, куди? Певно, що жоден із тих голосних ганьбителів (і публічних – у медіа, й непублічних – у затишку кухонного кавування) жиронського вибору українців жодного разу не був у тому місті, а от, бач, як воно. Цікаво, до речі, чи були в мене послідовники щодо зберігання в домашній колекції шалика «Жирони» до українізації цього клубу й чи є такі тепер? Ну, таке… Вибачте вже на словогрі.
Мені заперечують: зміна легіонерської прописки на престижнішу – це й фінансова поміч нашим клубам (ну, якщо відповідні умови прописані в укладених щодо першого легіонерства угодах), й імідж вітчизняного футболу, й зрештою, більші гроші для самих гравців, а знач, із високою часткою імовірності й більша допомога ЗСУ від них. Так, лихочас в Україні триває, і фінансове питання актуальності аж ніяк не втрачає, радше, загострюється. І всі наведені мені аргументи (а є й інші, не лише перелічені мною кількома реченнями вище) слушні, годі й казати. Й, певно, важливіші, ніж суто сама гра. Однак стабільна ігрова практика посланців українського футболу в провідних європейських чемпіонатах, а відтак і збільшені шанси на поїздку на фінальну частину Euro так само не позбавлені най і опосередкованого, та все ж таки впливу на геополітику. Адже для України участь у футбольному Euro, що відбудеться в найбільшій і чи не найвпливовішій країні Євросоюзу, це, серед іншого, й можливість на повен голос підняти питання про російські злочини й доконечну потребу в справедливому покаранні креаторів кривавої кремлівської диктатури. Хай які «позаполітичні» нісенітниці іноді верзуть очільники європейського футболу (хіба немає там бережких мисливців за російськими спонсорськими грошима?) та хай як карають за проголошення буцімто політичних гасел на трибунах (матися на бачності – фірмова ознака чиновництва!). Вимога зупинити агресію божевільних нащадків сталінських вертухаїв – це не про політику, а про саме право на життя, мирне існування й опікування улюбленими справами. Хіба це не є базовою потребою людства?!