– Андрія Шевченка вже майже можна привітати з тим, що він прийде на зміну Андрію Павелку й очолить УАФ. Альтернативи поки немає. Чи вплине це на твою роботу, адже твої недоброзичливці кажуть, що Гливинський залежав від Павелка?
– По-перше, ти ніколи не знаєш, як зміниться твоя робота після зміни керівництва організації і до цього варто ставитися по-філософськи.
Щодо звинувачення у залежності, то воно смішне, адже я працював у збірній, коли український футбол очолювали і Григорій Суркіс, і Анатолій Коньков. Андрій Павелко також був керівником УАФ і поважав мене і як журналіста, і як речника збірної. Моя робота в УАФ пов’язана суто з національною командою України, а не піаром функціонерів.
З Павелком ми знайомі давно, ще до його обрання президентом УАФ, він добре знає мій критичний погляд на керівників, як таких, і тому ми часто дискутували з різних питань, але між нами завжди існувала й існує повага один до одного.
Якщо ж звинувачення пов’язані з тією пресконференцією Андрія Павелка, на якій я був модератором, то я вже давав коментарі колегам й повторюся зараз. Я не відстоював тоді інтереси Павелка, а намагався, щоб це спілкування не перейшло в балаган, оскільки, як модератор, відповідав за ведення дискусії. Деякі колеги почали кидати звинувачення та ставити питання за питанням, не дослухавши попередньої відповіді. Це вже почало нагадувати якийсь допит.
Тому, визнаю, в емоційній манері, оскільки «градус дискусії» на той час вже піднявся, я закликав присутніх поважати один одного й дотримуватися журналістської етики. Журналістика повинна бути об’єктивною, а це, зокрема, передбачає дати можливість співрозмовнику висловити свою думку повністю. Після цього ти скільки завгодно разів можеш ставити уточнювальні запитання, заперечувати відповіді своїми аргументами, не погоджуватися, але давати можливість опоненту висловити свою думку.
І хочу наголосити, що згадана дискусія тривала до останнього запитання: поки не закінчилися запитання у присутніх медіа, зустріч не завершилася. Це і є журналістика і саме тому пресслужба УАФ акредитувала на цю зустріч журналістів.
І там не було Андріюка, який вже давно не є журналістом, не робить аналітичних статей чи статей-розслідувань, а розміщує у телеграм-каналі, названому його іменем, але який, за його ж твердженням, не належить йому, образливі й категоричні заяви. Він не переймається аргументацією: просто викладає якесь своє твердження і подає його як факт.
Після тієї зустрічі він таке полюбляє робити й на мою адресу, кидаючи у мій бік смішні звинувачення, не підкріплені жодними аргументами. А для чого йому аргументи, якщо він не журналіст? Та й телеграм-канал – це не мас-медіа. Має своїх читачів, тож хай собі тішиться.
Щодо Павелка – я його не захищав і не захищаю. Якщо він справді винен, то має понести кримінальну відповідальність за ті злочини, в яких його звинувачують. Але в мене питання: чому він стільки часу перебуває у львівському СІЗО і чому саме там, а не в Києві, де розглядали його справу?
І ще, якщо він справді винен, то чому досі не відбувся судовий розгляд і його не засудили, а його апеляції постійно відхиляють? Усе це наштовхує на думку, що на справу є вплив невідомих нам авторитетних осіб, які переслідують якісь свої цілі, які нам також невідомі. А до суду ніхто не має підстав називати людину злочинцем.
І це також основні принципи і демократії, і журналістики. І саме те, що деякі колишні журналісти, забуваючи про згадані принципи об’єктивного висвітлення, перетворюються на популістів, які на хайпі збирають велику аудиторію, завдає великої шкоди і суспільству, і журналістиці як такій.
Бо саме журналістика має показувати суспільству, що слід зважувати різні аргументи у прагненні знайти істину. А не кидатися, наче кізяком, сформованим кимось звинуваченням, яке подається як істина, – сказав Гливинський.