«Шкода, що мало хто з футболістів цим займається і не їздить на передову, щоб побачити, як живуть люди та військові. Нам треба ще більше об'єднатися та ще більше допомагати, щоб нашим хлопцям було легше. Якщо ми не воюємо, то маємо допомагати». Це навіть не обговорюється, бо на їхньому місці можемо бути й ми.
Коли я грав за Інгулець, мені до фронту було 400 км. У мене був бус, а військові давали свої джипи. Після матчів у свої два вихідні я не відпочивав, не пив кави чи гуляв, а шукав, забирав та розвозив допомогу. Це дуже копітка робота.
В Інгульці мені ніхто не помагав. Керівництво та хлопці питали, що там і як – їм було цікаво почути все з перших вуст. Але до зборів долучалися 1-2 рази кілька хлопців. Скинули по 500-1000 гривень одноразово та й усе. Можливості є, а ніхто не хоче навіть 100 гривень кинути. Але це на їхньому совісті.
У Вересі керівництво допомагає різним підрозділам. Я сам купив машину, а ремонт коштував 600-700 доларів і хлопці допомогли мені на 90% покрити його вартість. Я їм вдячний, що вони перейнялися цим. На жаль, не всі долучаються. Не знаю, чому так – втомилися чи думають, що війна далеко.
Знаю, що допомагає Тарас Михалик. Він не все афішує, але багато робить. Ми з ним проводили дитячі турніри у прифронтових містах, привозили подарунки та плануємо продовжувати працювати у цьому напрямку. Роман Зозуля взагалі молодець. Йому дуже велику повагу. Якось листувався з ним з одного питання. Він робить набагато більше, ніж я. І навіть більше, ніж ми всі разом узяті у світі футболу. Я знаю, який він патріот і як йому болить серце за все, що діється в Україні.
Багато допомагають Богдан Когут та Віталій Дахновський. Може ще хтось допомагає, але нас, футболістів, дуже багато, і максимум 20%-25% зі 100% перейнялися цим», – поділився Кучеренко в інтерв'ю Tribuna
Шевченко пояснив неоднозначну позицію ФІФА щодо війни в Україні