- Для мене повернення в Україну завжди було на порядку денному, тому що мені там подобалося. Я люблю тамтешнє життя, людей, чемпіонат. Я був впевнений, що одного дня повернуся, але не думав, що війна все ще триватиме. Проте я сконцентрований виключно на футболі і дуже сподіваюся, що зможу продовжити те, на чому зупинився у цій країні, коли ще виступав за «Ворсклу».
- Чи потрібні вам були гарантії безпеки, перш ніж ви погодилися перейти в ЛНЗ?
- У мене все ще є багато друзів в країні, і я наводив довідки. І після того, як я повернувся з Туреччини, ми їхали 12 годин автобусом з аеропорту Кишинева - я зрозумів, що мені сказали правду. Черкаси дуже тихе місто.
Насправді, це виглядає так, ніби тут немає війни. Все просто: ти її не бачиш. Можливо, поліції та військових більше, ніж раніше, але все нормально. Сьогодні вранці я був у спортзалі, і там було повно люду. Єдине, що все закривається о 10 вечора, і це, думаю, пов'язано з війною.
- Ваша родина не хвилюється?
- Це мій вибір. Я їм все пояснив. Вони знають, через що я пройшов у Туреччині. Розуміють, що це було нелегко. Визнаю, що моя мама не дуже задоволена моїм рішенням, але вона повинна прийняти його, тому що я в достатній безпеці. У будь-якому випадку, моя дружина і діти будуть жити у Люксембурзі.
- Дивно, але після всіх цих розмов про те, що ви щойно «пережили в Туреччині», складається враження, що ви щасливіші в країні, яка воює, ніж у турецькому другому дивізіоні.
- А, Туреччина... Все почалося з «Еюпспора». Дуже швидко мені перестали платити зарплату. Я звернувся до ФІФА, яка змусила клуб її виплатити, але мене одразу ж прибрали зі складу. Тож мені заявили: або ти залишаєшся тут ще на рік, не граючи, або йдеш до «Шанлиурфаспору». Мені не дали вибору.
Оскільки моєю метою було грати, я вирішив приєднатися до іншого клубу за набагато менші гроші, ніж я заробляв в «Еюпспорі». Спочатку все йшло добре, але як тільки ми почали програвати, не розумію чому - всі заговорили, що це моя вина. Навіть президент «Шанлиурфаспору» прийшов і сказав мені: «Ти той, хто повинен зробити так, щоб команда вигравала!».
Коротше кажучи, мені запропонували піти взимку, але це коштувало б 80 тисяч євро. Тож я вирішив почекати до літа. Проте президент підійшов до мене якраз перед перервою на матчі збірних. Він сказав: «Якщо ти гратимеш добре, то матимеш право піти. Якщо ні, я заблокую твій трансфер». Я грав добре. Навіть забив «Манісаспору» (1:1, 25 грудня). А потім... він вирішив не виконувати свою обіцянку і залишити мене.
Але у мене знову були проблеми із виплатою зарплати. До того ж мене деякий час освистував увесь стадіон, коли я володів м’ячем, тому що, мабуть, уболівальники також вважали, що наші погані результати – виключно моя вина.
Це ставало надто складним, навіть для моєї родини. Я заявив, що більше не хочу грати для таких уболівальників. Але потрібно було заплатити 40 тисяч євро, щоб я міг піти. ЛНЗ подбав про це.
- Здається, ви вийшли з двох пекельних років у Туреччині?
- Я почав втрачати інтерес до футболу. Навіть думав про те, щоб повернутися до Люксембургу, аби повернути собі свободу. Зрештою, мені лише 27, і в мене ще є час. Я хотів втекти від цього постійного стресу. А потім почало надходити багато пропозицій з України.
- І ви краще повернетеся в країну, яка воює, ніж залишитеся на березі Босфору...
- Саме так я і сказав президенту «Шанлиурфаспору»! Я заявив йому: «Це сумно, тому що мені залишилося всього три місяці бути у вашому клубі, але після всього, що ви зробили зі мною, я все одно краще поїду в країну, яка воює. Там я буду щасливішою людиною».
Він відповів: «Але ми все одно тебе любимо». Я більше не міг цього терпіти. Турки платять, коли їм заманеться. Коли ти виграєш, все добре, але якщо результати не на твою користь... Ми, європейці, до цього не звикли. Вони кажуть: «Це Туреччина, тут так прийнято». Вони думають, що можуть робити, що хочуть, і роблять, що хочуть. Мені це не подобається.
- Ви приїжджаєте в колектив, який складається виключно з українців. Вони, напевно, радіють поверненню іноземців...
- Так, радіють! Це змусило мене трохи замислитися: бути єдиним іноземцем, навіть якщо я розмовляю російською... Ти почуваєшся краще, коли навколо тебе є інші іноземці.
- Українці не надто охоче розмовляють російською, відколи почалася війна...
- Я розмовляю з ними російською і виступаю перекладачем для всіх легіонерів, тому що ЛНЗ вже залучив інших іноземців. Тут досі всі розмовляють російською, і загалом, коли це йде від іноземця, вони сприймають це як належне. Деякі люди взагалі не хочуть розмовляти цією мовою, і мені доводиться з цим миритися.
- Ви також повинні змиритися з тим, що граєте не вдома...
- Так, ми їдемо завтра (21 лютого - прим.) до Києва, де будемо грати протягом місяця, до міжнародної перерви. Зупинимося в академії «Бенфіки» в Україні. Для зручності всі матчі гратимемо там. Мені здається, що поєдинки проходитимуть з уболівальниками, і що дозволено пускати на стадіон до 5 000 глядачів на гру.
- А «Ворскла» не виявляла інтересу до твого повернення?
- Так, був. І ми багато спілкувалися. Але у них фінансові проблеми.