– Я мав їхати на Олімпіаду-1980. Провів місяць зборів з олімпійською збірною Костянтина Бєскова. Але після насичених занять у залі на штучному покритті почалися проблеми. До чого не доторкнешся – все стріляє, наелектризоване. Кисню мало, дим усюди стоїть. Я сам підійшов до Бєскова і сказав, що не потягну. «Відпочивай, незабаром ми їдемо на збори в Італію», – відповів Костянтин Іванович. Та я відмовився і вирушив на обстеження. За три тижні перевірок тоді нічого так і не знайшли. Через проблеми зі здоров'ям я і Динамо відмовив.
– У Валерія Лобановського ви грали у збірній України на Спартакіаді 1979-го. Тоді він кликав вас у Динамо?
– Двічі. Проте від мене нічого не залежало. На жаль, тогочасний розвиток медицини не дозволяв діагностувати причину збоїв у роботі серця. Як виявилося, у мене була нейтральна кислотність. Її потрібно було піднімати шляхом певного раціону: сухе вино, яблучний оцет. Тоді усі ферменти працювали б як належить.
– Фактично у розквіті сил вам довелося поставити футбол на паузу?
– Думаю, все не обмежилося б Динамо. Я потрапив би і в збірну. Валерій Васильович до мене чудово ставився, давав себе проявляти на полі, я мав цілковиту довіру. «Грай у свій футбол», – казав Валерій Васильович. Насправді я шкодую – треба було погоджуватися і летіти в Динамо туди якнайшвидше.
– Просто не повірили у свої сили?
– Боявся, що здоров'я не дозволить. Я й з футболом через це закінчив. Тепер залишається лише згадувати минуле і шкодувати. Буває, на риболовлю вирушаю і згадую. Я ж виріс на Південному Бузі. Люблю сомів ловити – отакенних! Але сіткою ніколи не користувався – я не браконьєр.