Чемпіонство знову було програно донецькому Шахтареві. Проте втратили кияни свої золоті медалі не у львівському поєдинку з «гірниками», а в поєдинках першого кола ще за часів Мірчі Луческу. Звісно, якби не прикрі нічийні результати з ЛНЗ та Вересом кияни могли б мати більші шанси на перемогу в УПЛ, проте ключові невдалі результати були продемонстровані саме в осінній частині чемпіонату.
Чому ж саме зараз президент Динамо Ігор Суркіс має по-максимуму вкладатися в успіх київського клубу? Звісно, хотілося, аби ІМС завжди на 100% віддавав усього себе (насамперед свої гроші) в Динамо, проте будьмо реалістами. Що ж такого сталося зараз, що Суркіс має на повну включитися у гру? А стався прихід Олександра Шовковського на посаду головного тренера клубу.
Для Суркіса надважливим критерієм у призначенні головного тренера є авторитетність людини, яку він призначає на цю посаду. Ігор Михайлович безмежно поважав Валерія Лобановського, Олег Блохін перебував у не меншому авторитеті, а на Луческу він покладав великі сподівання. Саме за часів цих трьох тренерів Суркіс вкладався у команду на повну. З Лобановським були успіхи (хоч тоді ІМС працював у тандемі зі старшим братом), Блохін отримав потужний карт-бланш, але не скористався ним, а з Луческу вийшло, але тільки у перший сезон. Далі треба було тиснути руки та прощатися, однак цього не сталося. Знову ж таки через повагу до Мірчі.
Чи має Суркіс менший кредит довіри до пана Шовковського, який є абсолютною легендою та символом клубу (лідер за кількістю проведених матчів за Динамо за всі часи)? Сумніваюся. Та й результати говорять самі за себе – лише одна мінімальна поразка в ролі головного тренера і та проти Шахтаря на виїзді. Самі ж гравці, схоже, кайфують від роботи із СаШо, який дав їм те, чого не було за Луческу – свободу.
Суркіс вгадав з цим призначенням, хоча й аналогія з Сергієм Ребровим не дуже доречна. Сергію Станіславовичу дістався потужний спадок у вигляді висококваліфікованих гравців. Та й рівень конкуренції тоді все ж нижчий, по-справжньому бодатися доводилося лише з Шахтарем. Проте Шовковський наявний ресурс використовує теж досить вміло. Динамо восени – це розчарування, навесні – сподівання. Тому очевидно, що ніякий Роман Григорчук, Юрій Вернидуб чи Віктор Скрипник цій команді наразі не потрібні (з усією повагою).
Шовковський завжди справляв враження освіченої людини, яка не буде зашорюватися, граючи за конспектами чи то Лобановського, чи то Шевченка-Тасотті, чи то Луческу. Динамо прогресує у грі, хоча восени, здавалося, що ці гравці вже не можуть дати цій команді більшого. Звісно, фактор травмованого Андрія Ярмоленка відіграв значну роль у невдачах команди, проте покладати сподівання лише на одного вікового, хоча й неймовірного класного гравця – нерозумно. У грі додали практично усі, а як засяяв Владислав Кабаєв! Від думки: «Поверніть його назад у Зорю», до слів: «Кандидат у збірну на Євро-2024». Шовковський дав вінгерові свободу в діях і той став грати завдяки своїм чеснотам, а не намагатися підлаштуватися у нагромаджений футбол Луческу, хоча Мірча дійсно чимало дав Владиславові, як гравцеві. Як мінімум – шанс спробувати себе у гранді українського футболу.
Наразі Динамо має серйозні перспективи, аби в наступному сезоні повернути чемпіонський трофей до Києва. Шовковський показав, що вміє побудувати з такими гравцями футбол, що дає результат і не викликає відразу у фанатів. Тому час підсилення. А це вже залежить саме від президента Динамо. Конкуренція в чемпіонаті стали сильнішою, ніж декілька років тому. З Києва пішли легіонери, власні вихованці були продані в Європу, а інші клуби підтягнулися і в селекційній роботі, й у фінансових можливостей – бюджет Динамо, очевидно, не такий, який був за часи Реброва чи Блохіна.
Тому було б нерозумно, якби саме зараз, Суркіс не пішов у ва-банк, давши СаШо можливість серйозну підсилити склад команди. Шахтар може дозволити собі витрачати мільйони на Кевінів, Марлонів Гомесів та інших. Динамо ж необхідно бодай якось якісно реагувати на такі дії основного конкурента в чемпіонаті. Привід задуматися і над створенням потужного селекційного відділу, запрошуючи туди вже не тільки динамівські серця, а й дійсно професіоналів. Все ж таки це не посада головного тренера.
Якщо не влітку 2024-го, то коли взагалі? Знову ж таки, Шовковський довів свою профпридатність, здатність порозумітися з гравцями та не має конфліктного бекграунду з вболівальниками та ультрас клубу – це теж важить. Суркіс для Шовковського є громовідводом для критики, а Шовковський для Суркіса величезним шансом, який просто не можна втратити. Тому потрібно включатися в гру на повну, Ігорю Михайловичу. Нам, вболівальникам, як і завжди потрібно розраховувати на гірше, сподіватися на краще та вірити в диво. Все-таки ми, як заповідав один покійний експартіот України та великий друг Суркісів Ілля Кива – маленькі гвинтики.
Владислав Омельченко