Після дев'яти місяців, які минули із моменту відходу досвідченого фахівця з київського клубу, він підписав дворічну трудову угоду з Федерацією футболу Румунії й вдруге у кар'єрі став «біля керма» національної команди своєї батьківщини.
Вперше Мірча очолив збірну Румунії ще на зорі своєї тренерської кар'єри. У 1981 році молодий фахівець, котрий не досяг жодних значних успіхів з «Корвінулом», опинився на чолі «триколірних», яких з ходу зумів вивести на Євро-1984. Тоді виконати завдання щодо кваліфікації у фінальну частину континентального чемпіонату було набагато складніше, аніж в наш час: згідно із регламентом відбіркового турніру на Євро-1984 виходили тільки переможці кожної з семи груп, до яких додавалася країна-господарка (Франція). Румуни потрапили в одну групу кваліфікації з Італією, Чехословаччиною, Швецією та Кіпром, де точно не були фаворитом № 1 у боротьбі за єдину путівку до фінальної частини чемпіонату Європи. Однак сталося диво: підопічні Луческу здобули п'ять перемог, двічі зіграли внічию та лише одного разу програли, чого «триколірним» цілком вистачило, аби уперше за 14 років кваліфікуватися до фінальної частини великого міжнародного турніру.
На Євро-1984 румуни прогнозовано посіли останнє місце у групі з Іспанією, Португалією та ФРН, проте про звільнення Луческу ніхто тоді навіть і не думав. Мірчу залишили на чолі національної команди, й не дарма: «триколірні» до останнього боролися за право кваліфікуватися на ЧС-1986 у Мексиці, проте на фініші відбору все ж таки програли вдома лобовий матч проти Північної Ірландії (0:1), і ця осічка вартувала команді Луческу заповітної путівки на Мундіаль.
Луческу залишався головним тренером збірної Румунії до осені 1986-го, хоча ще у середині листопада 1985-го паралельно очолив бухарестське «Динамо». Після того шляхи «триколірних» та Мірчі більше не перетиналися, хоча у пресі раз у раз з'являлися чутки про можливе призначення наставника. Однак другого приходу Луческу у збірну Румунії фанатам цієї команди довелося чекати аж 38 років…
За цей час Мірча перетворився справді на маститого фахівця, причому не лише за суто румунськими мірками, а й у планетарному масштабі. Згідно із дослідженням, яке минулого місяця провело видання Givemesport, Луческу входить до трійки найбільш титулованих тренерів в історії футболу. Більше ніж румун трофеїв у своїй кар'єрі завоювали тільки легендарний шотландець Алекс Фергюсон (49) та не менш легендарний наш із вами сучасник іспанець Жузеп Гвардіола (39). У Мірчі в активі 38 трофеїв, причому левову частку з них він виграв саме в Україні: 22 різні титули – із «Шахтарем» та 3 – з «Динамо».
Власне, в Україні тривалий час Мірча Луческу асоціювався виключно із «Шахтарем». Румунський фахівець став свого роду батьком того феноменального піднесення та прогресу, який почали демонструвати «гірники» із середини «нульових», і який привів їх до негласного звання українського гранда. Коли у 2016-му Мірча залишив «Шахтар», ні в кого не виникало сумнівів, що в Україні цього фахівця вболівальники більше у жодній ролі (окрім, хіба що, коуча національної збірної, хоча там кандидатів завжди вистачало) не побачать.
Та й сам Луческу влітку 2019 року більш ніж однозначно заявив: «Я кілька днів пробув у Києві, зустрічався із керівниками «Шахтаря», колишніми гравцями команди. Але про роботу в «Динамо» не йшлося. Та й як можна очолити київське «Динамо» після стількох років у «Шахтарі»?»
Яким же шоком стало призначення Луческу головним тренером «Динамо» влітку 2020-го! Згадайте цей період, коли про прихід Мірчі до київського клубу на своїх передовицях писали навіть абсолютно далекі від спорту видання, а подробиці резонансного призначення обговорювалися, мабуть, на кожній другій-третій лавці країни, де вечорами звично збираються поспілкуватися спочатку пенсіонери, а потім (ближче до ночі) – й молодь.
Але Луческу, як виявилося, було начхати на його колишні слова та обіцянки. Він зробив вигляд, що їх просто не давав, а ще заявив – мовляв, подивіться на Італію, де один і той же фахівець за час своєї кар'єри може без проблем тренувати спершу «Мілан», потім «Інтер», а зрештою ще й «Ювентус» або «Рому».
Втім, усі аналогії Мірчі тоді резонно обмежилися клубним рівнем. Щодо повернення до збірної Румунії, то тут Луческу кілька десятиліть поспіль керувався принципом, що цей етап кар'єри для нього є перегорнутою сторінкою. Причому назавжди.
Ще у грудні 2013 року Мірча категорично заявив: «Хто б не очолив Федерацію [футболу Румунії], я ніколи не тренуватиму збірну Румунії».
А влітку 2014-го маститий наставник, який тоді ще мав контракт із «Шахтарем», трохи більш розгорнуто пояснив, чому його повернення на пост коуча «триколірних» є фактично нереальним: «Я не розумію, навіщо мені повертатися до Румунії, якщо я успішно працюю із «Шахтарем». Ми граємо у Лізі чемпіонів, виступаємо на найвищому рівні. Тож у професійному плані я перебуваю на правильному шляху. Та й на яких умовах мені переїжджати до Румунії? Я не хочу образити румунський футбол, але хто там зможе мені запропонувати щось подібне, що я маю у «Шахтарі»? Мені доведеться жити до 120 років, щоб повернутися до Румунії».
Як бачимо, чекати на 120-річчя Луческу не довелося. Він повернувся до Румунії та очолив національну збірну цієї країни лише через десять років після резонансних заяв, про які, мабуть, уже й встиг забути. Втім, літописи не горять, і завдяки їм, а також журналістам та громадськості, Мірчі напевно ще не раз нагадають про подібні висловлювання.
Немає сумнівів, що на словах Луческу «викрутитись» із будь-якої ситуації. Інше питання: наскільки його нинішній вчинок, враховуючи також численні попередні заяви про неможливість роботи у «Динамо» після успішної кар'єри в «Шахтарі», позначиться на репутації наставника та ставленні до нього вболівальників?
Але тут, як би дивно це не прозвучало, у Мірчі справді є «пом'якшувальні обставини». Насамперед варто уважніше придивитися до тодішніх аргументів Луческу – він апелював до того, що у професійному плані в нього все є, причому на найвищому рівні. А зараз, влітку 2024-го, ситуація змінилася кардинально, і наддосвідчений наставник фактично виявився незатребуваним. Навіть численні та звичні чутки про інтерес до нього з боку турецьких грандів не отримали абсолютно ніякого розвитку, а продовжувати й надалі сидіти без діла для Мірчі у його віці означає фактично прощання з грою № 1, чого сам Луческу навіть у думках, вочевидь, допускати не хотів.
Другий аргумент «на захист» нинішнього рішення Луческу полягає у тому, що тоді ж, у 2014-му, Мірча дав ще одне інтерв'ю, де дуже чітко та конкретно позначив свою головну «футбольну любов» всього життя, назвавши такою саме збірну Румунії.
«Номер один для мене – збірна Румунії. Тут я був капітаном команди. Більше ніде. Отже, ви розумієте, наскільки вона близька мені. Я живу збірною й страждаю нею», – казав Луческу.
Можливо, зараз хтось згадає ще одне, але вже куди більш свіже висловлювання Мірчі, коли той, йдучи із «Динамо», заявив про завершення кар'єри. Однак тоді, нагадаємо, досить швидко сам Луческу та деякі лояльні до нього румунські ЗМІ (у Мірчі дуже давно склалися приятельські стосунки з деякими керівниками тамтешніх видань, і ці зв'язки тренер нерідко використовував для захисту власних інтересів у публічній площині де-факто чужими руками) спростували цю інформацію. Було заявлено, що в «Динамо» тренера просто неправильно зрозуміли. Насправді він мав на увазі, що закінчив український етап кар'єри, а от попрацювати ще десь буде готовий, якщо йому надійде цікава пропозиція. Коротше кажучи, «викрутився».
Ось і зі збірною Румунії ми бачимо щось подібне: з одного боку – заяви Луческу, в яких той категорично давав зрозуміти, що ніколи на тренерський місток «триколірних» більше не повернеться, але з іншого – минув певний час і Мірча з'явився там, де божився, що його не може й бути. Щоправда, збірна Румунії – це справді щось абсолютно сакральне для Мірчі. Там він реально відкрив для себе великий футбол (чого варті лише спогади Мірчі про його знайомство із Пеле, які обов'язково варто відшукати та почитати, якщо вам не вдавалося зробити цього раніше), а той, у свою чергу, допоміг Луческу розплющити очі на світ та усвідомити безліч премудростей, які наглухо ховалися від людей, котрі жили під гнітом соціалістичних режимів.
Тож, мабуть, не варто бути надто суворим по відношенню до Мірчі й цього разу. Єдине, що однозначно не можна буде пробачити Луческу після стількох років його роботи в Україні і всього того, що наша країна дала румунському наставнику, так це ймовірне порушення ним ще однієї своєї обіцянки – про неможливість повернення до росії, яку сам Мірча ємно й чітко охарактеризував трьома словами – «тероризм, смерть та біль». Ось якщо настане день, коли Луческу наплює і на ці свої слова, то жодного розуміння та лояльного до себе ставлення він точно не отримає. Зрештою, у житті завжди є межа, переступаючи яку, кожен має розуміти, що цього разу «вийти сухим із води» вже не вийде.