Здобуття командою зі столиці України союзного Кубка в 1954 р. вітчизняні футбольні історіографи нарекли початком української футбольної відлиги. Справді, за сталінських часів у колишньому СРСР на трофеї здобувалися лише російські клуби, здебільшого московські, тільки в 1944 р. випити ігристого напою з радянського Кубка було дозволено ленінградському колективу. А от із новою владою в кремлі розпочалися зрушення і в прописці почесних трофеїв – своєрідне розвінчання культу столичності (московськості). Українським піонером на цьому шляху стали київські динамівці. 70-річне круглодаття – чим не привід згадати найпам’ятніші кубкові звитяги київського клубу у фіналах! А згадати в цьому контексті є що!
1. 14.06.1987. москва. «Лужники». 75 000 глядачів. «Динамо» (Мінськ) – «Динамо» (Київ) – 3:3 (2:1, 1:2), по пенальті – 2:4.
Голи: Кондратьєв, 20, Зигмантович, 45+2, з пенальті, Алейніков, 60 – Рац, 45, Кузнецов, 63, Заваров, 90. Пенальті в мінчан забили Метлицький, Курненін, не забили: Боровський (воротар), Алейніков (повз ворота). Пенальті в киян забили: Дем’яненко, Михайличенко, Балтача, Євтушенко.
О, ця незабутня гра! Преса назвала цей матч: «Усім фіналам – фінал!». І справді, за напрягом боротьби він перевершив абсолютно всі фінальні двобої пошукачів радянського кубка як до, так і після. Якщо не бачили ту гру, конче рекомендую її передивитися, шкодувати за часом не доведеться – в Мережі вона є в повному обсязі. Не найуспішніший сезон для команди Валерія Лобановського – велике розчарування від непотрапляння до фіналу Кубка чемпіонів (оцініть, які були розчарування тоді та які тепер), низка поразок у чемпіонаті й перебування на незвичному для себе місці в середині таблиці чемпіонату станом на день кубкового фіналу, гіркий післясмак тріумфального сезону-1986, позафутбольні моменти переходу нашого футболу на нові рейки госпрозрахунку (як зазначав Валерій Лобановський, «ми в київському «Динамо» весь 1987 рік билися за створення клубу, як на барикадах, перебуваючи під постійним обстрілом керівників Держкомспорту й Центральної ради товариства «Динамо»»). Й фінал із завзятими, спраглими до звитяг мінчанами складався вкрай складно для київського клубу. Менше з тим, справжня воля до перемоги, «стійкість духу» (у визначенні аж ніяк не симпатика киян Володимира Маслаченка), майстерність і холоднокровність під час серії післяматчевих пенальті, зрештою, схилили чашу ваг на київський бік. А шалена радість від голу Олександра Заварова на 90-й хвилині й від влучного пострілу з 11-ти метрів Вадима Євтушенка в післяматчевій серії – дотепер у пам’яті!
2. 02.05.1990. москва. «Лужники». 15 000 глядачів. «Локомотив» (москва) – «Динамо» (Київ) – 1:6 (0:3).
Голи: Мілешкін, 52, з пенальті – Михайличенко, 19, Рац, 30, Саленко, 43, 65, 90, Литовченко, 71.
На 2-му місці фінально-кубкового динамівського хіт-параду розташую фінал 1990 р. – найбільшу звитягу для киян у вирішальних кубкових двобоях. Ох, і завдали халепи тоді наші земляки залізничникам-коліярам! Голи забивалися на будь-який смак – один красивіший за інший. Та гра стала бенефісом Олега Саленка, й, певно, його найкращим матчем у складі київського «Динамо». Додам, що м’яч, забитий Геннадієм Литовченком (як зазначив Володимир Перетурін, «фірмовий удар киянина»), став тоді найкращим голом травня-90. Це – останній союзний кубок, виграний «Динамо», очолюваним Лобановським.
Тодішній тренер «Локо», в майбутньому наставник київського «Динамо», а нині, коли м’яко, аж ніяк не критик політики чинного російського президента щодо України, Юрій Сьомін зауважував: «Кияни влаштували тактичну пастку, заманили нас на свою половину поля і завдяки контратакам уже в першому таймі забили три «сухі» голи, після чого ми остаточно впали».
3. 20.10.1954. москва. Стадіон «Динамо». 65 000 глядачів. «Динамо» (Київ) – «Спартак» (Єреван) – 2:1 (1:0).
Голи: Терент
ьєв, 35, Коман, 69 – Меркулов, 49.Перша вагома кубкова звитяга «Динамо», здобута під орудою головного тренера Олега Ошенкова (а назагал у боротьбі за почесний трофей змагалося 16 649 колективів – масовість над усе, хоча й у хронікальному відео дещо перебільшили-округлили кількість учасників!), відбулася за вкрай складних погодних умов (до того часу такої негоди під час кубкових фіналів не бачили!). Тодішній кіпер киян Олег Макаров згадував: «Погода зрівняла шанси сторін. Густий туман зробив поле слизьким. Ми були позбавлені цієї своєї головної переваги – передування в техніці… До непроглядного туману… додався дощ. Варто було м’ячу відлетіти до центра поля, і мені його вже не було видко». По перерві трохи розвиднилося, хоча й голок не позбираєш, однак у вирішальну мить Михайло Коман побачив (і створив!) гол у кінці туману!
Для того фіналу слово «вперше» стало стійким супутником. Крім того, що почесний трофей уперше покинув російські терени, вперше в історії в фіналі не було жодної московської команди, натомість уперше були як вірменська, так й українська! «Советский спорт», підбиваючи підсумки того фіналу, резюмував: «Досвід киян бере гору». Ну, й довгоочікуваний успіх кияни празникували довго й зі смаком.
4. 25.05.2003. Київ. НСК «Олімпійський». 71 000 глядачів. «Динамо» (Київ) – «Шахтар» (Донецьк) – 2:1 (0:1).
Голи: Хацкевич, 56, Діогу Рінкон, 90+1 – Воробей, 18.
Перший великий трофей киян після смерті Валерія Лобановського був завойований у надважкому протистоянні із «Шахтарем». Підопічні Олексія Михайличенка доволі швидко пропустили гол (Андрій Воробей не схибив), однак змогли, зрештою, здобути вольову перемогу. Відзначу супергол майбутнього наставника киян Олександра Хацкевича зі стандарту й святкову атмосферу на трибунах. Тоді вітчизняне «класико» робило за великим рахунком перші історичні кроки, й цей матч – своєрідний заспів на майбутню непримиренність.
5. 04.06.2015. Київ. НСК «Олімпійський». 53 455 глядачів. «Динамо» (Київ) – «Шахтар» (Донецьк) – 0:0, по пенальті 5:4.
Пенальті в киян забили Драгович, Гусєв, Ярмоленко, Беланда, Хачеріді, не забили Велозу (повз ворота), Антунеш (воротар). Пенальті в донеччан забили Срна, Луїс Адріану, Дуглас Коста, Алекс Тейшейра, не забили Тайсон (воротар), Ракицький (поперечина), Гладкий (воротар).
Такої шаленої серії пенальті я і не пригадаю! Програючи по ходу серії із різницею в два м’ячі (скільки ж «матчболів» не реалізували «гірники», зокрема й, за метким визначенням коментатора матчу, «на подачі Тайсона»!), динамівці усе ж таки здобули вольову звитягу. Тренував тоді команду нинішній головний тренер національної збірної Сергій Ребров, а вирішальний внесок в успіх зробив теперішній головний тренер «Динамо» Олександр Шовковський. Як він сам писав про вирішальний пенальті в своїй книжці «Все в твоїх руках»: «У мене виходить відгадати напрямок м’яча, і я його відбиваю. І тим самим приношу команді звання володаря Кубка України у матчі, який усі вже вважали програним». Зазначу, що практично самій лише цій серії Шовковський присвятив окремий розділ під назвою «Шестисотий матч». І справді, таким він виявився для легендарного голкіпера за ліком. Однак і топову модель «Мерседеса» я б не скидав із рахунків, адже незабутня гостросюжетна серія пенальті в тій грі – це справді витвір футбольного мистецтва (її величність Інтрига тоді перевершила сама себе щодо гостросюжеття!), в своїй галузі не гірша від продукту технічної думки німецьких конструкторів у своїй.
***
Українська футбольна відлига, розпочата в половині 1950-х рр., вилилася, зрештою, в чотири чемпіонства «Динамо» в 1960-ті й у цілих п’ять кубкових звитяг українських клубів у ті самі 1960-ті (спершу були два поспіль виграних Кубки СРСР донецьким «Шахтарем», надалі двічі виборювали кубок кияни, й в епілозі 1960-х на вищий кубковий щабель здійнялися «Карпати»). В те космічне десятиліття українські колективи за кількістю трофеїв (чемпіонат + Кубок) впритул наблизилися до російських команд, заклавши надійні підвалини для того, аби вже в 1980-ті перевершити їх.
А нині за вікном – суворий воєнний 2024-й. Наприкінці теперішнього жовтня у боротьбу за Кубок України вступлять топові команди найсильнішого українського дивізіону. Від початку повномасштабної російської агресії розіграш національного Кубка переживає складні часи. В сезоні-2021/22 він не був завершений, у сезоні-2022/23 скасований, лише минулого сезону повноцінний розіграш відбувся. В серпні поточного року було дано старт 33-му розіграшу почесного трофею. Майже пів сотні команд брали й беруть участь у цьому кубковому турнірі (звісно, не порівняти із гігантоманією союзного кубка 70-річної давнини). Мрію про те, що після української перемоги над кривавими російськими зайдами національний кубок стане куди більш представницьким змаганням, а вітчизняні гранди стартуватимуть зі стадії 1/16 фіналу й приїжджатимуть до футбольних застумів, спричиняючи справжній футбольний бум на місцях. Можна іронізувати над масовістю кубкових змагань (заледве чи не 17-тисячна цифра – це справді занадто, якісь достоту радянські вареники-хваленики), однак і розширення кола долучених до кубкових стартів завдяки аматорським колективам, як на мене, аж ніяк не буде зайвиною.
Олексій РИЖКОВ