— Заняття футболом на більш серйозному рівні ви починали в академії київського «Динамо». Як туди потрапили?
— Виступати за київське «Динамо» було мрією дитинства. Скільки себе пам’ятаю, з татом і старшим братом постійно їздили до Києва на матчі «Динамо» на стадіон імені Лобановського та на НСК «Олімпійський». Коли тренувався у фастівському «Олімпі», у нас був фахівець, який працював у структурі «Динамо». Він запропонував мені поїхати на перегляд. На той момент я тренувався півроку в «Чайці». Коли вирушив до Києва і підійшов, навіть не повірив, що мені це вдалося. Хоча тренуватися в школі «Динамо» було непросто. Через те, що щодня добирався до Києва зі свого селища півтори-дві години в один бік. Але ж треба було ще й у школі вчитися. Іноді, щоб встигнути на тренування, змушений був пропускати уроки. За ці півтора року від такого графіка втомлювався. Може, ще й тому, що був несформований, не звик до таких випробувань. Утім, не шкодую, що це пройшов. Ці труднощі мене загартували. Доводилося щодня проявляти характер.
— Чому не затрималися в динамівській школі?
— Важке питання. Спочатку я тренувався під керівництвом Юрія Єськіна. Потім із двох команд 2000 року народження зробили одну. Тренер теж змінився. Мені скоро довелося піти. Усе вийшло банально: після одного з тренувань нам сказали залишитися й оголосили, хто йде з команди. Цілий список із дев’яти або десяти хлопців. Для мене це був величезний удар. Їхав із татом у машині додому і не міг заспокоїтися. Не міг повірити, що мене вигнали. І не знав, що робити далі. Навіть думав закінчувати з футболом. Таке теж було, хоча мені було всього 13. Пізніше схожі думки закрадалися ще кілька разів, але допомогли мама з татом. Приїхав додому, почали радитися, що робити. Вирішив, що буду доводити, що можу і здатен. Одразу зателефонував тренеру «Чайки», повідомив, що мене вигнали з «Динамо». Тренер мене підтримав, сказав, щоб повертався, що на мене розраховують. Взагалі, тоді мене команда підтримала. Вдячний за це хлопцям і тренеру.
— Після цієї історії залишилася якась образа? Може, сприймаєте «Динамо», як особливий подразник?
— Ні. Я ж дитиною був. Навіщо тримати дитячі образи? Тим паче, що труднощів у моїй кар’єрі вистачало й далі. Скажімо, коли виступав серед аматорів за вишгородську «Чайку». Цю команду для того й створили, щоб хлопці, які не влаштувалися в професійному футболі, могли ще рік тренуватися й грати і, можливо, проявити себе перед представниками одного з клубів. Наприкінці сезону команду дійсно розформували. Я поїхав на перегляд у луганську «Зорю» U19. Був місяць на перегляді. Мене запевняли, що підходжу і, відповідно, маю залишатися. Після місяця зборів справді справа дійшла до підписання контракту. Здавалося, залишилися формальності, але за п’ять днів до старту чемпіонату мені кажуть: «Ти не підходиш. Контракту не буде».
Іван Вербицький