Життя після футболу для багатьох гравців київського Динамо склалося нестандартно. Володар Кубка Кубків-1975 і чемпіон СРСР-1972 у складі Зорі Віктор Кузнєцов влаштувався працювати провідником у потязі Київ – Москва (вельми «жирна» робота для радянського часу).
Володар Кубка Кубків-1986 Іван Яремчук програв у казино гроші, квартиру, машину і зараз змушений винаймати житло.
Ігор Зайцев, який вигравав з Динамо срібні медалі чемпіонату СРСР-1960, після закінчення кар'єри змінив пів дюжини професій: трудився перукарем, вантажником, сторожем, приймальником склотари і карбувальником міді. Його бригада працювала над пам'ятником засновникам Києва, монументом «Батьківщина-мати» та скульптурою Солдата і матроса в Севастополі.
Але навіть на тлі таких «післяфутбольних» фінтів доля Бориса Деркача – унікальна.
Динамо-1990. Борис Деркач другий ліворуч у верхньому ряді
Підстрелив сутенера…
Уродженець Харкова військову службу проходив у московському ЦСКА, з Металістом вигравав Кубок СРСР-1988, а в Динамо у «золотому» для киян матчі з ЦСКА 7 жовтня 1990 року двічі вразив ворота москвичів. Перший м'яч забив головою після кутового, потім потішив глядачів суперголом – вдарив метрів з 30 прямо в «дев'ятку». Українці перемогли 4:1 і оформили останнє (13-те, що є рекордом) чемпіонство у своїй радянській історії.
Після Динамо Борис поїхав за кордон. Поїхав через те, що вщент програвся у казино, заборгував близько 20 000 доларів, які потрібно було терміново повертати. У Динамо тоді отримував близько 1 000 доларів на місяць, тож реальної можливості сплатити борг не мав.
Після нетривалих виступів у болгарському Левскі, завдяки переходу в який таки розрахувався з боргами, і повернення в Україну, непоступливий захисник опинився в Угорщині, де не дуже вдало зіграв за аутсайдера місцевої першості – Ньїредьхазу. Коли Деркача у клубі розрахували, українець переїхав до Будапешта з надією знайти більш серйозну столичну команду. Але знайшов бізнес, який у підсумку приніс йому купу проблем.
«Я зв'язався з поганою компанією», – зізнавався Борис. – Час був такий – розгул злочинності. У сусідні Польщу та Угорщину їздили хлопці з усього Союзу. Заробити. Методи для цього застосовувалися різні. На жаль, я також потрапив у цю течію. Там можна було заробити набагато більше, ніж в Ньїредьхазі. І засмоктало.
Дід брав мене на полювання з шести років. Полювали на звіра у чернігівських лісах. Тож вмів стріляти з рушниці. А ось пістолет в руки взяв уже в Угорщині. Справедливості заради, пробув у цьому «бізнесі» недовго. У в'язницю потрапив через епізод з озброєним пограбуванням. Підстрелив сутенера, який не хотів платити «данину».
У камері попереднього ув'язнення Деркач провів близько двох років – так довго тривало слідство. Отримав вирок: 11 років в'язниці.
«Перспектива провести стільки років у камері мене не дуже приваблювала, – згадував Борис. – Ми зі спільником вирішили організувати втечу. Планували її крок за кроком. Звісно, у нас була допомога з «волі» – підкупили охорону, під час побачення передали пилу, мотузки.
У камері були дві залізні сходинки півтора метра заввишки – щоб на другий ярус нар залазити. Допомогли хлопці із сусідніх камер – там в одній грузини, в іншій – білорус із чеченцем сиділи. Занесли нам ще сходи. До речі, у слідчому ізоляторі нас було 15 осіб. З них шість – із пострадянського простору. Місцеві в’язні боялися нам слово сказати – ми там всіх «будували». Вже в одиночній камері поруч зі мною сиділи двоє білорусів, двоє хлопців з Києва, грузини, чеченці...»
Про втечу Деркач згадував вкрай неохоче.
«Наша камера розташовувалася на третьому поверсі. Сходи були потрібні не для спуску, а для того, щоб перестрибнути 6-метровий паркан із колючим дротом. П'ять годин ми розпилювали ґрати. І на початку п'ятої години ранку, 31 грудня 1995 року, розпочали спускатися вниз.
Охоронці помітили нас і з вишок відкрили вогонь. У них були американські дробовики «Ремінгтон». Нас врятувала відстань – перебували далеко від вишок. Поставили сходи, спільнику допоміг перестрибнути через паркан. Він був легкий – важив близько 70 кілограмів. Я ж займався спортом у в'язниці і важив під центнер. Це мене і згубило. Сильно подряпався об колючий дріт. У лісі наздогнали собаки. Спільник втік. Потрапив у міжнародний розшук. Спіймали тільки через п'ять років в Італії».
10 тисяч доларів від Лужного
За втечу Борису додали 4 роки. Плюс – рік за основною статтею. Всього виходило 16 років.
«На волю повинен був вийти у 2009 році, – підраховує Деркач. – Але мені допоміг Лужний, з яким ми разом прийшли в Динамо, жили в одному готелі та товаришували. Олег на той час вже був у лондонському Арсеналі, а я в одиночці сидів. Його агент Шандор Варга домовився про побачення.
Після розмови зі мною Олег дав моїй мамі 10 тисяч доларів – щоб вона з адвокатом ініціювала процедуру мого переводу в українську в'язницю. Мама написала прохання до МЗС України. Процедура зайняла кілька років».
Про свою невдалу втечу Борис не шкодував.
«Ще Лобановський любив казати: «Все буде так, як повинно бути. Навіть якщо буде інакше, – цитував тренера Деркач. – Все взаємопов'язане. Бог дав випробування, але при цьому вберіг мене. Я витримав. Сім років в одиночній камері не кожен витерпить. Відразу після втечі мене посадили у карцер. Відсидів там до 6 травня 1996 року.
Що таке карцер, знаєте? Якщо ні, забийте в пошуковику. Все глиняне, дуже важкі умови. Потім мене перевели в одиночну камеру. Спершу виводили на прогулянку раз у день, рано вранці – щоб я нікого з в‘язнів інших камер не побачив. Надягали наручники. Потім вже стали вдень виводити, познайомився з хлопцями. Через вікно можна було поговорити. Ділилися передачами з «волі» – кавою, чаєм. Годували добре. Можна було вибирати меню. Було кошерне для мусульман, було навіть вегетаріанське».
Працювати в угорській в'язниці Борис відмовився. Гаяв час за фізичними вправами.
«Віджимання від підлоги, плюс робота зі штангою, – пояснює Деркач. – Штанга – це швабра з двома сумками, у кожній з яких лежало по 10 дволітрових пляшок, наповнених водою. Потім мені навіть дозволили тричі на тиждень у тюремний спортзал ходити. У підсумку, коли потрапив до в'язниці, важив 74 кілограмів, коли звільнився – вже 107 кілограмів. Тільки в карцері не було можливості займатися спортом.
Після семи років, проведених у в'язниці, кинув палити – мені тоді якраз виповнилось 37 років. Алкоголь? При бажанні можна було через охоронців дістати. Але пити навіть не хотілося. Татуювання зробив. Після того, як вийшов на волю, вирішив їх не виводити. Це частина мого життя. Подивіться зараз на деяких футболістів – у них татуювань набагато більше, ніж у мене».
Після дев'яти років в угорській в'язниці Бориса перевели в українську КПЗ до Ужгорода, судили вже за українськими законами. Дали 15 років, перевели на поселення під Харковом. Звільнили достроково у квітні 2005 року. Передані Олегом Лужним гроші знадобилися...
«Із залишку тих грошей купив машину, – підтверджує Деркач. – Працював таксистом. Підвозив дівчину, яка мені дуже сподобалася. Набрався сміливості, попросив її номер телефону. У підсумку Тетяна стала моєю дружиною. У нас двоє дітей – син Артем і донька Анна. Таксистом залишався недовго – тягнуло назад у футбол. Вдячний Жені Краснікову (на той час спортивний директор Металіста – прим.) – він не побоявся запросити мене в селекційний відділ харківського Металіста.
Незабаром вирішив працювати футбольним менеджером на себе. На початку мені добряче допоміг Ахрік Цвейба, з яким товаришували ще з Динамо. Цікава річ – у Динамо ми прийшли майже одночасно з Лужним і Цвейбою. Обидва мені дуже допомогли в житті.
Вже у футбольних справах двічі звертався до президента Динамо Ігоря Суркіса, він обидва рази мене вислухав та допоміг. Шкода, що після 2014 року наш футбольний ринок став зовсім іншим. Я вже не бачив сенсу у ньому працювати».
Замість епілогу.
Шкода, але на певному етапі Бориса знов потягнуло на старе. Він почав випивати та знов грати в казино. Всім заборгував. Декілька років тому телефонував і автору цих рядків, наполегливо прохав позичити гроші. В підсумку був вимушений поїхати в Малайзію. Нібито працювати. Але і там не склалося.
На початку 2019 року українські туристи зустріли його в Куала-Лумпур. У нього не було паспорту та житла, на відео виглядав жахливо. Мій колега, спортивний журналіст Андрій Танасюк ініціював його повернення додому. Після серії публікацій знайшлися гроші на літак. Навесні Деркач повернувся в Україну. Андрій зустрівся з ним в аеропорту Борисполя. Після цієї зустрічі Борис пропав. За словами його друзів, незабаром, в травні 2019 року Борис Деркач помер.
Досьє Чемпіона:
Борис Деркач
Дата народження: 14 січня 1964 року.
Місце народження: Харків.
Амплуа: захисник.
Виступав за клуби: Металіст, Харків (1981-89, з перервою), Маяк, Харків (1983-84), СКА, Київ (1985), ЦСКА, Москва (1986), Динамо, Київ (1989-92), Левскі, Софія, Болгарія (1992), Ньїредьхаза, Угорщина (1992-93).
Досягнення: чемпіон СРСР (1990), володар Кубка СРСР (1988, 1990).
Відсидів у тюрмі з 1993 до 2005 року.
Максим Розенко, Чемпіон
Відповідальний редактор – Микола Дендак