– У вас тоді були пропозиції від закордонних клубів?
– Завжди кажу, що в той час, коли мене хтось хотів запросити, в Ігоря Михайловича був відключений факс
(сміється)
. Агентів тоді не було. Може, якби хоч один був, то допоміг би. Жартую, звісно. Пропозиції, мабуть, були, але не все до мене доходило. Зрештою, я грав у команді, яка входила до п’ятірки найкращих у Європі, мені гріх було на щось жалітися. Умови ми теж мали непогані. Мені вже було 26-27, почувався ніби непогано.То зараз розумію, що, може, варто було поїхати в команду нижче рівнем, щоб пізнати інший побут, мову, менталітет. Але тоді здавалося, що йти з «Динамо» немає сенсу. Звісно, коли за Шевченка давали 20 мільйонів доларів і він переходив у «Мілан», то був рівень. Туди ж потім пішов Каладзе. Ребров пішов у «Тоттенгем», Лужний – в «Арсенал», Максимов – у «Вердер», який був серед лідерів бундесліги, Калитвинцев – у «Трабзонспор». Думаю, якби клуби такого масштабу запрошували мене, ніхто б тримати не став. Хоча всіх одночасно теж відпустити не могли. Певен, Валіка Белькевича теж сильні команди запрошували, Влада Ващука. Головко навіть на оглядини в «Ліверпуль» начебто їздив.