«За все життя Шовковський відбив стільки пенальті, що, напевно, менше пропустив»
— Після попереднього сезону-1997/98, де «Динамо» дійшло до 1/4 фіналу Ліги чемпіоні та вилетіло від «Ювентуса», з якими цілями команда входила у сезон-1998/99?
— У той час не стояло питання дійти до півфіналу чи фіналу. Була задача — зіграти якомога краще і пройти якомога далі. Мета завжди приходить під час гри. Щоб ви розуміли, післязимовий період — це дуже тяжкий час для наших команд. Команди з інших чемпіонатів грають і знаходяться в накаті, а «Динамо» після зборів завжди важко.
Пам’ятаю, як ми у 1998 році програли «Ювентусу». Перший матч ми зіграли 1:1, і це був якоюсь мірою несподіваний результат. Але, на жаль, в Києві ми не змогли утримати потрібний рахунок — 1:4. Якщо «Динамо» проходило першого суперника після зимової паузи, то могло дійти і до півфіналу, і до фіналу.
— «Динамо» стартувало у кваліфікації Ліги чемпіонів з рекордної перемоги над «Барі Таун» (10:1 за сумою двох матчів).
— Гра була влітку, коли «Динамо» в хорошому накаті. «Барі Таун» не створив нам ніяких проблем. Це була не якась видатна перемога, а доволі очікувана.
— А от зі «Спартою» ви тоді помучилися.
— Дуже! Ми могли не пройти до групового етапу. Перша гра нам дуже тяжко далася і ми її мінімально програли. Другий матч також був важким і тільки рикошет допоміг нам перемогти, дійти до серії пенальті і виграти.
— Шовковський тоді три пенальті потягнув. Його якось по особливому налаштовували на удари з позначки?
— Шовковський — один з найбільш неперевершених воротарів світу у серіях пенальті. Може, у них з Михайловим була відпрацьована особлива тактика для одинадцятиметрових. За все життя Сашко відбив стільки пенальті, що, напевно, менше пропустив.
(Сміється).
«Фарт нам допоміг у матчах зі «Спартою» і «Арсеналом», а далі все пішло набагато краще»
— На груповому етапі Ліги чемпіонів «Динамо» стартувало не дуже впевнено — поразка від «Панатінаїкоса» та нічиї з «Лансом» і «Арсеналом». Чи не думали, що після першого кола все втрачено?
— Переломною була гра з «Арсеналом», коли ми зрівняли рахунок у самому кінці матчу завдяки голу Реброва. Тоді не було VAR і, дякувати Богу, арбітр не підняв прапорець поза грою, хоч офсайду там і не було. Ця нічия вирішила все. Якщо б ми не набрали цей заліковий бал, то було б неймовірно тяжко вийти з групи.
Потім вдома ми перемогли «Арсенал» — 3:1. Іноді потрібно трошки везіння. Фарт нам допоміг у матчах зі «Спартою» і «Арсеналом», а далі все пішло набагато краще.
— Якою командою тоді був «Арсенал»: топ чи середняком європейського футболу?
— «Арсенал» у той час був 100% топ-клубом. Арсен Венгер ставив команді потужний футбол. Він залучав багато гравців із Франції — чинних чемпіонів світу. Тоді англійський футбол був не таким різноманітним, як зараз, а «Арсенал» грав по-іншому — більш технічно і комбінаційно. «Арсенал» Венгера не був схожий на інші англійські команди.
— Після «Арсеналу» для виходу із першого місця «Динамо» потрібні були дві перемоги, і ви їх здобули — над «Панатінаїкосом» (2:1) і «Лансом» (3:1).
— «Ланс» також був потужною командою — чемпіоном своєї країни. Матчі з «Арсеналом» і з французами на виїзді — це були дві найкращі гри «Динамо» у групі.
— Хацкевич розповідав, що у матчі з «Панатінаїкосом» у Києві був дуже сильний мороз. Після першого тайму «Динамо» «горіло» 0:1, і у перерві Лобановський сказав всім гравцям зняти рейтузи. Після цього «Динамо» перемогло.
— Так і було. Це була психологічна стряска від Валерія Васильовича. Лобановський, на мій погляд, прививав команді спартанський спосіб життя і футболу.
Я пам’ятаю, як колись давно ми проводили збори у Німеччині. Йшов сніг, було дуже холодно, а ми вийшли на спаринг проти Байєра у футболках з короткими рукавами, які нам дав адміністратор Пікузо. Німці як глянули — ледве не збожеволіли.
(Сміється).
Знаю, що після цього Пікузо отримав «наганяй» від Валерія Васильовича. Не зовсім гармонійно виглядало грати у літніх футболках під час снігу.«Ми побачили, що «Реал» нам поступається у командній швидкості. На цьому ми і зіграли»
— Як ви сприйняли жеребкування 1/4 фіналу, де «Динамо» випав «Реал»?
— У плей-оф ми вже не дивилися на імена — там такі команди грали, що за голову можна було хапатися. Не можливо було вгадати, який суперник став би хорошим, а який — поганим. Лобановський ніколи не звертав уваги, хто нам випав, і ніколи на це не скаржився. «Реал» так «Реал».
— Як ви в той час збирали інформацію про суперників, адже тоді не було таких платформ як Wyscout тощо?
— Коли я прийшов у штаб «Динамо», Лобановський з перших днів відправляв мене і Веремєєва, щоб ми дивилися наживо ігри наших суперників. У нас із Веремєєвим різний вік, ми грали у різний футбол, і Лобановський хотів від нас почути дві різні точки зору.
Зараз тренери і скаути проглядають матчі одночасно по п’яти комп’ютерах. Що такий перегляд дає, я не можу зрозуміти. На моніторі ти бачиш лише певний клаптик поля, а ми давали Лобановському повні характеристики гравців — що вони роблять у тому числі без м’яча, як команда рухається по всьому полі. В телевізійній версії дуже важко зрозуміти повну картину гри.
— Хто вас тоді вразив у «Реалі»?
— «Реал» був дуже гарно укомплектованим. На кожній позиції — зірка! Але ми побачили, що «Реал» нам поступається у командній швидкості. На цьому ми і зіграли. Королівський клуб чимось нагадував «Динамо» (Тбілісі) часів СРСР. Якщо на «Сантьяго Бернабеу» дати їм грати у свій футбол, то вони можуть все. Це як бразильці. А якщо їм не давати грати, то з кожною хвилиною вони будуть втрачати впевненість. Головне — не тільки перебігати і виграти єдиноборства, а виграти боротьбу характерів.
— Трибуни «Сантьяго Бернабеу» сильно тиснули на «Динамо»?
— На виїзді при заповненому стадіоні завжди дуже тяжко. Але ж і вдома, на «Олімпійському», нас підтримувало 80−100 тисяч уболівальників. Перші хвилини хвилюючі, а потім звикаєш до тиску трибун.
— Ви були задоволені нічиєю 1:1 у першому матчі в Мадриді?
— Звісно. Ця нічия була абсолютно по грі. Я не пам’ятаю великої переваги «Реалу».
— Як Лобановський налаштовував команду на матч-відповідь у Києві?
— Великих лозунгів у Валерія Васильовича ніколи не було — що ми повинні перемагати будь-якою ціною. На передматчевих настановах Лобановський перш за все казав: «Треба вийти і зіграти, як ти можеш». Це стосувалось кожного гравця. Найголовніше — щоб команда була єдиним механізмом, і виконавці, які завершали, а вони тоді були в «Динамо».
— Белькевича ви часто випускали у другому таймі у якості підсилення. Матч з «Реалом» не став виключенням, і Валентин суттєво додавав креативу в атакувальних діях «Динамо».
— Так. У Лобановського завжди був план А і Б, бо з однією тактикою далеко не заїдеш, якщо щось потрібно міняти по ходу матчу. Якось ми пожартували із Лобановським на цю тему. Він каже: «Завжди повинен бути план Б, і навіть план В». Я питаю: «А який же план В?». — «Пояснити, чому не спрацював план А і Б». З Валерієм Васильовичем було дуже цікаво.
— Якось святкували перемогу над «Реалом» (2:0) і вихід у півфінал Ліги чемпіонів?
— Ні, у нас не було часу святкувати. Чесно кажучи, при Лобановському я не пам’ятаю якихось свят. Навіть після таких перемог, як над «Реалом», Валерій Васильович завжди казав журналістам, які возвеличували команду: «Заспокойтесь. Ще нічого не зроблено. Команда тільки перебуває на шляху».
— Може брати Суркіси виписали підвищені преміальні за ту гру?
— Чесно, не пам’ятаю. Тоді були заздалегідь оговорені суми, які повинні була отримати команда. Я на гроші ніколи не звертав багато уваги. Вони для мене ніколи не стояли на першому місці.
— Після матчу з «Реалом» до роздягальні «Динамо» спустився тодішній президент Леонід Кучма. Що він сказав команді?
— Так, він зайшов, привітав нас із перемогою і сказав, щоб у наступних зустрічах все було гаразд: «Хлопці, за вас уболіває вся Україна. Ми пишаємося вами!». Кучма полюбляв ходити на великі матчі. Він часто спілкувався із Григорієм та Ігорем Михайловичем Суркісами. Кучма — виходець із Дніпра, а це футбольне місто, тож не дивно, що він був уболівальником.
«Я впевнений, якби «Динамо» тоді вийшло у фінал, то перемогло б «Манчестер Юнайтед»
— У півфіналі на «Динамо» чекала «Баварія». У Києві ви вели у рахунку 3:1, але у підсумку дозволили німцям зрівняти рахунок у кінці матчу. Чому не дотерпіли?
— Мабуть, наш фарт закінчився на «Реалі».
(Сміється)
. Звичайно, я жартую, тому що ми по грі перемогли «Реал», але трохи везіння все одно повинно бути. Проти Баварії ми дуже добре грали, мабуть, один із найкращих наших матчів у сезоні, але… Перший і другий м’ячі в такій грі не треба було пропускати. Спочатку забив Тарнат майже з 40-ка метрів, а потім Еффенберг зі штрафного обвів стінку, яка стояла трохи не так, як потрібно.— З яким настроєм «Динамо» виходило на матч-відповідь?
— У Мюнхені ми також дуже добре грали. Могли відкривати рахунок, але трохи не пощастило, а потім стався неймовірний гол Баслера. Нехай мене пробачать, але я впевнений: якби «Динамо» тоді вийшло у фінал, то перемогло б «Манчестер Юнайтед». У фіналі «Баварія» повністю переграла МЮ, проте дещо рано провела непотрібні заміни, й англійський клуб цим скористався у компенсований час.
Якщо б нам тоді пощастило з «Баварією», то велика доля ймовірності, що «Динамо» б виграло Лігу чемпіонів. Але це тільки моя думка.
— Яка атмосфера панувала в команді після вильоту від «Баварії»?
— Після такої поразки було велике розчарування і спустошення. Ми могли виступити набагато краще і досягти більшого. Ми розуміли, що, перш за все, самі винні в тому, що не пройшли далі. Десь ми не допрацювали. Як казав Лобановський: «Поразки і перемоги треба швидко забувати, щоб іти далі. Якщо не забути перемогу, то вона тебе розслабить, а поразка буде тиснути зсередини».
«Тоді Шевченко був юним хлопчиком з іншими поглядами на життя. На мою думку, зараз це вже не той Шевченко»
— Давайте трохи по персоналіях. Хто був лідером того «Динамо» у роздягальні і на полі?
— Лідером в роздягальні була тільки одна людина — Валерій Васильович Лобановський. Окрім нього, ніхто не міг висловлювати претензії або щось пояснювати. У роздягальні говорив тільки він, всі інші слухали. А на полі лідером був Олег Лужний, хоча в деякі моменти кожен із гравців міг взяти на себе лідерські якості.
— Лужний міг висловити якісь претензії Лобановському?
— Ні. Я застав Лужного у 1989 році, коли він тільки-но прийшов до «Динамо». Мені тоді здалося, що Олег глухонімий, бо він постійно мовчав. Він був зовсім молодим, а в команді грали такі ветерани як Баль, Кузнецов, Балтача, тому він і не міг розмовляти. А потім, коли я через декілька років повернувся в «Динамо», то побачив Лужного із зовсім іншої сторони. Для мене це було приємним здивуванням.
— Лужний був таким капітаном, що міг накричати на будь-кого.
— Тоді таким і треба було бути. У 1980 році я застав в «Динамо» Віктора Михайловича Колотова. Він був зовсім іншим капітаном — все доводив своїми діями на полі. Колотов більше за всіх себе «вбивав» і відпрацьовував в матчах і на тренуваннях.
— А якими тоді були молоді Шевченко і Ребров?
— Лобановський казав, що буде робити команду-зірку, як у 1975 та 1986 роках. А коли ти робиш команду-зірку, то в ній завжди будуть гравці-зірки. Ті хлопці, які сприйняли погляди Лобановського на футбол і повірили в нього, досягли великих успіхів.
— У 1999 році ви розуміли, що це останній сезон Шевченка в «Динамо» і він переходить в «Мілан»?
— Так, тому що підготовка до його переходу йшла давно. Коли у Київ приїжджали Брайда і Чохонелідзе, вони просили мене, щоб я допомагав Шевченку у вивченні італійської мови тощо. Підготовка до його трансферу тривала рік-півтора.
— Ви вірили, що Шевченко зможе стати лідером «Мілана» і володарем «Золотого м’яча»?
— Передбачити таке не можливо. Я міг тільки побажати цього та надіятися, що все вийде. Ми бачили багато прикладів, як гравці і тренери високого рівня, змінюючи команду, не могли знайти себе у новій. Ризик є завжди.
— Чи сильно відрізняється Шевченко-гравець, якого ви знали, від Шевченка-президента УАФ? Наскільки він змінився?
— Дуже сильно помінявся.
— У якому плані?
— Я вже відповів на ваше питання. Тоді Шевченко був юним хлопчиком з іншими поглядами на життя. На мою думку, зараз це вже не той Шевченко.
— Не спілкуєтеся сьогодні з Шевченком?
— Ні.
— Йожеф Сабо мені розказував, що Шевченко ніколи йому навіть не подзвонить, хоч і не один рік грав під його керівництвом, а от Ребров, навпаки, завжди підійде та привітається.
— Із Сергієм Ребровим, коли зустрічаємося, то дуже гарно спілкуємося. Зі всією командою 1999 року у мене гарні, товариські відносини. Ясно, що у нас є різниця у віці, але ми з повагою ставимося один до одного. Після Лобановського я ж працював з багатьма гравцями того «Динамо». У мене залишилися приємні спогади.
— Ребров — відомий радіолюбитель і є чемпіоном світу із цього виду спорту. Чи не жалівся у то час хтось із гравців Лобановському на Сергія, що той не дає спати зі своїм радіо?
— Такого не було. Ребров у цьому плані був справжній професіонал. Його захоплення ніколи не заважало футболу. Сергій знаходив вільний час для радіо, у нього була дуже сильна станція на базі. Добре, що тоді мобільних телефонів не було, бо не працював би жоден.
(Сміється).
— Ребров нікого не підсадив в «Динамо» на радіоспорт?
— Не знаю, я про таких не чув. У Сергія ж батько був відомим радіолюбителем. Ребров на цьому виріс і тому йому було цікаво.
«Сьогодні мрія в мене одна — щоб Україна перемогла ворога у війні. Вже потім будемо думати про все інше»
— У чому був секрет успіху «Динамо»-1999?
— Одним словом і не скажеш. Насамперед це віра в Лобановського, розуміння його вимог, єдність, дружба. Гравці тоді зуміли повірити в себе, що вони можуть перемагати будь-кого.
— То був дійсно легендарний сезон, зараз про півфінал Ліги чемпіонів можна тільки мріяти.
— «Динамо» успішно виступало у Європі у 1975, 1986, 1999 роках. Як бачимо, потрібен час і підбір футболістів, щоб досягти успіху. Все відбувалося поступово.
— Ви вірите, що ми з вами доживемо до того часу, коли «Динамо» буде грати у плей-оф Ліги чемпіонів і боротися за вихід у фінал найпрестижнішого турніру?
— Хочеться в це вірити. Але у цей час дуже важко розкидатися своїми мріями. Сьогодні мрія в мене одна — щоб Україна перемогла ворога у війні. Вже потім будемо думати про все інше. Після початку повномасштабної війни я взагалі три місяці не міг дивитися футбол, читати книгу. Нічого в голові не засвоювалося. Треба пережити цей складний час і сказати спасибі нашим воїнам за те, що ми взагалі граємо у футбол, знімаємо фільми, ставимо спектаклі і намагаємося жити нормальним життям.
Андрій Піскун