Він знав імена всіх регенів, їхню форму, навіть те, хто з них травмується у 27, а хто в 40 виграє Лігу чемпіонів. Тактика, філософія, статус — усе це він зібрав у купу і запустив як добре налаштований сейв.
Минуло вже понад двадцять років відтоді, як цього сейву більше немає, а новий ніхто так і не створив.
За цей час європейський футбол змінився разів сорок: клуби крутили тренерську карусель, ламали свої структури, намагалися винайти велосипед з квадратними колесами. Вони помилялися, падали, вставали, знову падали — але принаймні рухалися вперед.
«Мілан» після епохи Берлусконі пережив фінансову кризу, зміну власників і пошук нової моделі. «Арсенал» вийшов з епохи Венгера, звалився у хаос і перебудувався під Артету. «Аякс» від кризи 2000-х дійшов до системної роботи з академією. «Ньюкасл» пережив Чемпіоншип і прихід саудівських грошей.
«Барселона» перевинайшла футбол з Гвардіолою, «РБ Лейпциг» взагалі збудували з нуля, а «Тоттенгем» навіть виграв єврокубок.
«Динамо» колись було у цій компанії. Але зараз на її фоні воно нагадує того гравця в турнірний покер, який вже годину сидить, не зробивши жодного ходу, бо чекає ідеальної руки. Вони не перебудовують систему, не шукають нові варіанти — просто тримають карти й переконують себе, що ось-ось дилер роздасть два туза.
Але не роздає, а від стеку вже майже нічого не лишилося.
Їхнє майбутнє зав’язане на надії, що минуле якось само повернеться. Що одного дня календар Ліги чемпіонів знову принесе їм «Барселону» в осінньому розкладі — і це буде не святковий ретро-матч, а звична перевірка нервів.
Тим часом поразки від клубів з Кіпру вже навіть не дивують. Це частина стандартного циклу: спершу короткий шок, потім соцмережі завалює хвилею мемів, і далі — тиша та повернення до режиму очікування.
Цикл. Повторити.
Ніяких нових рішень, ніяких змін у підходах. Клуб просто існує за інерцією, як уламок власної статуї, що залишився стояти в тіні колишньої слави. То яка різниця, як звати головного тренера?
«Є результат — ти на коні, немає — ти під конем. Потрібно сісти та проаналізувати, чому у нас не було моментів і чому дали суперникам створити стільки можливостей».
— Андрій Ярмоленко про поразку «Янг Бойз» з рахунком 0:2, серпень 2017-го року.
Ми, звісно, теж застрягли в цій часовій петлі. Меми про «конспекти» та «динамівське серце» вже навіть не смішні, а ми щоразу дивуємося, ніби нинішнє «Динамо» має виходити й розносити ференцвароші та пафоси, наче це розвалений за міжсезоння «Рух», а не флагмани своїх ліг.
За ці 20+ років «Динамо» так і не збудувало нову ідентичність. Вони не працюють із уболівальником як із живою людиною, не намагаються заговорити новою мовою. Уся їхня комунікація — це «пам’ятаєш, як ми гриміли в Європі?» і «будем разбираться».
«Динамо Загреб»? Молодь і академія. «Шахтар»? Система і бразильці. «Динамо Київ»? А от колись Лобановський, Шевченко, Бєланов і Кубок Кубків…
Проблема в тому, що для тих, хто виріс чи навіть народився після 2000-го, ці «золоті часи» — не досвід, а переказ старшого брата. Як для міленіалів «Аякс» Міхелса: хтось бачив уривки в документалках, хтось чув легенди, але в голові це виглядає як міф, де всі матчі проходили під магічне світло й у кадрі постійно був Йоган Кройф з ідеальною зачіскою.
Це було давно. Настільки давно, що встигло народитися й вирости ціле покоління.
Допоки «Динамо» сидітиме на уламках власного бренду замість того, щоб будувати новий, нічого не зміниться. І наша реакція на кожен «Пафос» теж не зміниться — ми дивимося, дивуємося, потім забуваємо. Команда розбирається, вибачається перед вболівальниками — і ми знову чекаємо, поки молода, перспективна команда набереться досвіду і нав'яже гру хоча б «Маккабі».
Насправді ж ніхто не чекає розгромів «Барселони». Було б достатньо просто мати систему, яка працює краще за хаос, трохи характеру, трохи амбіцій і прагнення до чогось більшого, ніж просто вийти на поле і поставити галочку.