Олександр Скоцень («Ніцца»)
Українець, яких ще потрібно пошукати. Львів'янин настільки ненавидів російську мову, що спочатку відмовився від переходу до київського «Динамо», заявивши, що не розуміє, чому всі гравці спілкуються там російською. А опісля втік із «Динамо» московського, з яким уже пройшов збори. Олександра під час армійської служби зарахували до москви, але він зумів перевестися до рідного Львова. Відмовляв Скоцень і польським клубам, кажучи, що воліє грати в Україні. Хоча існує версія, що він із дитинства хотів грав у футбол для душі та ненавидів серйозні тренувальні навантаження, через що отримав прізвисько «Леньо» (тобто лінивий). Хоча йому все ж таки довелося пограти за «Динамо» (Київ) на початку 40-х, де його заарештували за українську мову. Однак місцеві посадові доброзичливці його виправдали та витягли з лап НКВС. Після цього Скоцень емігрував спочатку до Польщі, надалі до Словаччини та Австрії, де створив ФК «Україна» в Зальцбурзі. Далі були Німеччина, Бельгія та в 1948 р. Франція. За два сезони в «Ніцці» Олександр забив 23 голи, а клуб дійшов до півфіналу Кубка. Скоцень став першим українським футболістом, котрий потрапив на обкладинку журналу France Football. «Леньо» покинув Лігу 1 за рік до того, як «Ніцца» стала чемпіоном. Догравав нападник у Канаді, де з ним сталася трагічна історія. В 1951 р. клуб «Україна» з Торонто виграв Національну лігу, а Олександра визнали одним із найкращих гравців сезону. Проте через конфлікт із керівництвом команди він перейшов до ФК «Тризуб». Уболівальники «України» йому цього не пробачили та побили футболіста, ледь не зламавши хребет. Він дивом залишився живим і вже не зміг продовжити кар’єру. Відзначимо, що тривалий час Скоцень працював спортивним журналістом і залишив по собі дві книги: «З футболом у світ» (вийшла 1985 р. в Торонто, 2012 р. видана в Україні) та «Львівський «батяр» у київському «Динамо»» (видана 2012 р. в Україні). Олександр дожив до 85 років і помер у 2003 р. від пневмонії.
Остап Стецьків («Ніцца», «Валансьєн», «Ліон»)
Товариш Олександра Скоценя. Разом грали у Львові, надалі їхні стежки розійшлись. Остап вступив до лав ОУН–УПА та згодом опинився в Італії. Однак доля об’єднала футболістів знову, й аж на 5 років. Стецьків і Скоцень разом грали за команду «Україна» (Зальцбург), німецький «Карлсруе», бельгійський «Олімпік» (Шарлеруа) та «Ніццу». В 50-х Остап та Олександр вдруге пішли своїми шляхами (Скоцень переїхав до Канади, Стецьків провів по сезону у «Валансьєні» та «Ліоні»), щоб опісля знову об’єднатися. Півзахисник також перебрався до ФК «Україна» (Торонто), а далі – до ФК «Тризуб». Остап навіть провів 1 матч за збірну Канади в 1957 р., де забив гол у ворота команди США (перемога – 3:2). В Торонто був одним із засновників музею українського футболу. Помер у 2002 р.
П’єр Пшеничний («Марсель»)
Про уродженця запорізького села Гамівка дуже мало інформації і достеменно невідомо, як він опинився у Франції. Проте на дорослому рівні голкіпер заграв саме там. Більшою мірою Петро (ім’я при народженні) виступав за аматорський та дублюючий склади «Марселя». Однак у сезоні-1951/1952 провів єдиний матч за основу «Олімпіка», пропустивши два голи від «Гавра». «Марсель» у тій кампанії ледве врятувався від вильоту, посівши 16-те місце, що відправило команду до стикових зустрічей, де була перемогла 5:3 над «Валансьєном». Цікаво, що Пшеничний входить до рейтингу футболістів із найскладнішими прізвищами в історії Ліги 1. Помер П’єр у 1994 р. в 65-річному віці.
Олександр Заваров («Нансі»)
В 1990 р. «Нансі» виграв Лігу 2 й шукав підсилення для виступів у найвищому дивізіоні. Допоміг їм у цьому тодішній віцепрезидент клубу та ексгравець Мішель Платіні. 3-разовий володар Золотого м’яча знав Заварова за «Ювентусом» і запропонував йому переїзд до Франції. Позаяк кращих варіантів у українця не було, він погодився. Платіні привіз Олександра до «Нансі» на особистому літаку. В першому сезоні Заваров допоміг команді втриматись у Лізі 1: 17-те місце з 20-ти (сам гравець провів 32 матчі та забив 7 голів). Однак уже наступного року «Нансі» вилетів з елітного дивізіону. Повернутися до Ліги 1 команда вже не змогла, а півзахисник, якому було вже за 30, не дістав кращих пропозицій, тому дограв до 1995 р., після чого попрямував до аматорського «Сен-Дізьє». Цікаво, що в «Нансі» Олександр дістав прізвисько “Blette”, що перекладається як мангольд, або листові буряки, один із підвидів буряків, адже слово, дуже схоже на “Blette”, хавбек вимовляв, коли щось на полі йшло не так. За словами самого Заварова, його в команді називали «Дідусь».
Павло Яковенко («Сошо»)
На початку 90-х півзахисник поступово випадав зі складу «Динамо» (Київ), і, коли надійшла пропозиція з Франції, родина Яковенків на неї пристала. Павлу було 28 років, ще грати й грати. Однак здоров’я вже тоді підводило гравця. Плеймейкер непогано розпочав у Лізі 1. У своїй першій грі забив переможний м’яч «Мецу» на 88-й хвилині (2:1). Цей гол залишився єдиним для Яковенка в «Сошо». Через травми він провів ще 5 матчів за сезон, а наступну кампанію відіграв у дублі. В листопаді 1993 р. керівництво клубу, за узгодженням сторін, перервало контракт, термін якого спливав через півтора року. На цьому кар’єра гравця була завершена.
Юрій Яковенко («Аяччо»)
Саме під час виступів Павла Яковенка у Франції народився Юрій. Починав нападник у київській «Оболоні», далі був «Дніпро» та перехід до «Аяччо» в 2013 р., який тоді тренував Фабріціо Раванеллі. Італійця звільнили в листопаді, а клуб провально виступив у Лізі 1: усього 4 перемоги та останнє місце. 20-річний Юрій провів 8 хвилин за весь сезон. Далі він пограв на Кіпрі, в Данії та Норвегії, де й завершив кар’єру.
Максим Левицький («Сент-Етьєн»)
Ексголкіпер збірної України перебрався до Франції за 1 мільйон доларів США з новоросійського «Чорноморця». Воротар уклав контракт на 4 роки, з яких відіграв лише 5 місяців. Головною причиною стала історія з підробленим грецьким паспортом.
«До підписання контракту розмови на цю тему взагалі не було. Я приїхав 11 липня 2000 р. та підписав контракт, мене заявили. Ліцензію на участь у чемпіонаті Франції отримав як українець. У 1-му турі граємо з «Генгамом». За день до гри виходимо на розминку, підходить адміністратор команди з перекладачем. Кажуть, що лише троє іноземців можуть виходити на поле, а я четвертий. Тобто потрапляю під ліміт, швидше за все, не гратиму. Трохи згодом зі мною знову заводять розмову. Мовляв, потрібно оформити паспорт громадянина Європейського Союзу, все буде легально. Інакше не знають, як вийти із ситуації, щоб я повсякчас грав.
Чотири тури відіграв як українець. Незабаром тренер «Сент-Етьєна» в інтерв'ю французькому телеканалу розповів, що я, виявляється, маю якихось родичів у Греції. Мені просто обірвали телефон українські та російські журналісти. Я на той момент просто не знав, що їм відповідати. Паспорт взявся оформляти представник грецького консульства в Новоросійську. Пам'ятаю, що забирав ксиву на нейтральній території – у Ліоні. Мені залишалося лише поставити відповідні підписи, але я все одно сумнівався. Сказав, що без свого агента Костянтина Сарсанії нічого підписувати не буду. Костя прилетів, ми зустрілися з віцепрезидентом клубу, який подав нам підписаний начальником місцевої поліції документ, де йшлося про те, що паспорт виданий на законних підставах. Костя теж сумнівався, що «Сент-Етьєн» так швидко оформив мені паспорт, але останній аргумент переконав і його. Зрештою, я розписався і забрав ксиву.
В другому моєму матчі я вже був греком, ми зустрічалися з «Тулузою». Обіграли їх 1:0, відірвалися від зони вильоту. Робер Нузаре, який тренував «Тулузу», до цього вивів «Сент-Етьєн» із 2-го дивізіону до 1-го. Посів 5-те місце із командою в елітному дивізіоні. Та надалі вщент розсварився зі спортивним директором і президентом клубу. Пішов до «Тулузи», але був, мабуть, у курсі внутрішніх процесів, що відбуваються в «Сент-Етьєні». На пресконференції після матчу він сказав: «Ми цю гру ще не програли. Достеменно знаю, що у бразильця Алекса – лівий португальський паспорт. Також не завадило б перевірити й Левицького».
Трохи згодом «Сент-Етьєн» попросив поліцію розслідувати всю ситуацію – мабуть, намагалися в такий спосіб показати, що самі стали жертвою обставин. Для мене це обернулося затриманням і майже 5-годинним допитом у січні 2001 р. Я отримав висновок поліції, що мій паспорт не проходить у жодній базі. Він був визнаний недійсним, позаяк суд одержав повідомлення від поліції Греції, що паспорт із такими даними такій особі в Греції не видавався. Тобто цим паспортом ані клуб, ані я не мали права користуватись. Я, до речі, в аеропортах ним жодного разу й не скористався – завжди пред'являв лише український разом із робочою карткою, отриманою від французької міграційної влади», – розповідав Левицький.
Як наслідок, із «Сент-Етьєна» зняли 7 очок, генерального менеджера Жерара Соле відсторонили від футболу на рік, клуб посів передостаннє місце та вилетів до Ліги 2, а Левицький дістав 4 місяці дискваліфікації та більше ніколи не грав у Європі: його відправили до «Спартака». Згодом Максим вимагав грошову компенсацію в «Сент-Етьєна» за передчасне розривання контракту, але програв справу в суді.
Цікаво, що опісля голкіпер отримав громадянство рф, а з початку повномасштабного вторгнення намагався повернути українське.
«Я мав український паспорт. Коли перебрався до росії, то став на консульський облік у москві, щоб не було питань. Тоді зробив вид на постійне проживання як громадянин України. Опісля до московського «Динамо» навезли бразильців і португальців, а мене попросили зробити громадянство рф. Я написав заяву про відмову від українського громадянства, та в 2007 р. Ющенко своїм указом вивів мене з громадянства. Після того, що почалося 2022 р., я вирішив повернути українське громадянство. Зібрав документи, написав заяву, виконав усі норми, але отримав листа від СБУ, що мені відмовлено з огляду на воєнний стан, адже вони не можуть перевірити всі дані, які я надав. Сказали чекати на кінець війни.
Я не маю жодних питань до СБУ. Я на це й чекав. Якби я, умовно, жив у Литві, то сам би прийшов до місцевих органів і виїхав із країни, щоб своєю присутністю не було бажання бункерного захищати. Нехай СБУ опікується своїми справами. «Дірчики» якісь літають в Усть-Лузі, Тамбові та інших містах. Я зі свого боку краще грішми допоможу. Знаю, куди донатити на цю справу», – розповідав Левицький в інтерв'ю «Українському футболу».
Сергій Скаченко («Мец»)
У 1999 р. переїздив до Ліги 1 із московського «Торпедо» за непогані на той час 3,5 млн доларів США. Однак у Франції доволі швидко вирішили, що підписали нападника не рівня вищого дивізіону. А розривати 4-річний контракт доволі дорого. Тому в «Меці» провів усього 31 матч і забив 5 голів. Два сезони з чотирьох провів у оренді (швейцарський «Ксамакс» та японська «Хіросіма»). Опісля перейшов вільним агентом до швейцарського «Арау».
«Я не грав, який сенс команді тримати в себе футболіста, якому не довіряють? Ми поговорили з цього приводу з президентом «Меца» Карло Молінарі та дійшли висновку, що мені краще змінити обстановку. Я надто довго чекав на свій шанс, але так його й не отримав. У Франції ставлення до спортсменів з України, не лише футболістів, коли м'яко, неоднозначне. Виходило, коли в першому сезоні я регулярно виходив в основі, то відбирав місце в місцевого гравця. Кому це до вподоби? Ось і ходили французи до президента, просили прибрати мене зі складу, хоча на тренуваннях, за відгуками преси й деяких фахівців, я виглядав принаймні не гірше за інших. Знаю, що сам капітан команди перед кожною грою переконував керівництво не ставити Скаченка. А тренер не може піти проти французів, інакше ризикує позбутися своєї посади», – ділився Скаченко з порталом zbirna.com
Данило Ігнатенко («Бордо»)
Півзахисник не отримав шансів у «Шахтарі» після переходу із запорізького «Металурга», тому, як багато інших українських гравців «гірників», відправлявся до оренд. У «Дніпрі-1» виходило непогано: 31 матч і 4 голи в УПЛ. Ігнатенко привернув до себе увагу «Бордо». В січні 2022 р. хавбек переїхав спочатку в оренду, а вже влітку «жирондинці» викупили футболіста. Того самого літа Данило дебютував за збірну України.
Спочатку Ігнатенко був гравцем ротації, але, коли клуб вилетів до Ліги 2, серед іншого й через фінансові проблеми, став основним. Улітку 2024 р. «Бордо» втратив професійний статус, а Данило перейшов до словацького «Слована». Загалом у Франції провів 81 матч, забив 4 голи та віддав 5 асистів.
Микола Кухаревич («Труа»)
У березні 2021 р. «Рух» доволі несподівано оголосив про перехід форварда до «Труа» за 600 тисяч євро. Нападник дебютував у матчі з ПСЖ, однак справи не пішли, та вже через 2 місяці Кухаревича віддали бельгійському «Левену». Далі були оренда до шотландського «Хіберніана» й трансфер до валлійського «Свонсі». У Франції Микола відіграв лише 13 хвилин.
Руслан Малиновський («Марсель»)
У січні 2023 р. на правах оренди перейшов із «Дженоа» до «Марселя». Загалом, цей відрізок кар’єри півзахисника можна вважати вдалим. За пів року Малиновський провів 20 матчів у Лізі 1 і 3 в Кубку Франції, де саме його гол став переможним на стадії 1/8 фіналу з ПСЖ (2:1). «Олімпік» посів 3-тє місце та кваліфікувався до Ліги Чемпіонів. Влітку того самого року Руслан за 10 млн євро перейшов до «Дженоа» на постійній основі.
Едуард Соболь («Страсбург»)
Єдиний, хто досі залишається у Франції. У січні 2023 р. «Страсбург» придбав лівого оборонця за 3 млн євро у «Брюгге». Однак поки Соболь не зумів вибороти місце в основі. За 2,5 року провів 28 матчів у Лізі 1 (один результативний пас), з яких лише 9 разів потрапляв до стартового складу. Торік повертався до Бельгії, де грав у «Генку». Поточний сезон знову розпочав у статусі резервіста. Контракт Едуарда спливає наступного року.
Ігор ЯВКІН