За бажання всьому можна знайти пояснення. Цілком логічне та просте пояснення.
Цього сезону найкраща клубна команда України програла кваліфікацію Ліги чемпіонів маловідомому кіпрському колективу, а відбір до Ліги Європи – клубу з Ізраїлю. Віце-чемпіон України минулого сезону в одну хвіртку поступився у кваліфікації Ліги конференцій команді із Сербії. А володар Кубка України, «найсильніший у своїй історії» за складом, ледве впорався із розібраним віце-чемпіоном Швейцарії у відборі до основного раунду ЛК.
Наш клубний футбол давно вже пробив дно. І продовжує заглиблюватись. То чому ж наша національна команда має бути променем світла у темному царстві?
Теоретично, звичайно ж, вона має стати таким променем. Ну, хоча б промінцем. Власне, весь цей сир-бор із нашим клубним футболом, тобто відновлення національного чемпіонату в умовах відкритої кацапської агресії, призначений, у першу та останню чергу, для того, щоб дати нашим людям хоч якусь віддушину в цей окаянний час. І щоб показати наочно, що ми ще є. Що ми не лише боремося, а й у нас є й видовище.
На жаль, слушна, загалом ідея, накрилася мідним тазом. Наш внутрішній чемпіонат після очікуваного відтоку легіонерів і футболістів з українським паспортом, які не гребували будь-якою цікавою роботою в закордонній глушині, просів до невпізнанності. І це очікуваний підсумок.
Тим не менш, футболісти провідних українських команд залишаються якнайменше інтегровані у існуючу військову реальність. Захмарні зарплати, залізна броня від мобілізації, можливість безболісного виїзду за кордон. Навіщо їм рвати жили?
Характеру, волі до перемоги, мотивації – цей синонімічний ряд можна продовжувати й продовжувати – ось чого не вистачає нашому футболу зараз. І це особисто для мене дуже дивно, в такий-то непростий час, що апріорі вимагає внутрішньої мобілізації від кожного з нас.
Від кожного з нас, за вирахуванням футболістів. Чому так виходить, я не зводжу кінці з кінцями.
Наша національна команда без шансів програла Франції у стартовому поєдинку відбору на ЧС-2026. Без шансів, тому що нинішня збірна Франції сильніша на голову нинішньої збірної України. Але не в цьому біда. Адже нинішня кацапська армія, якщо за великим рахунком, сильніша за нашу. Хоча б за чисельністю. Але наша армія дає кацапам прикурити, використовуючи у своєму арсеналі потрібні мотиваційні доданки.
Наша національна футбольна команда використовує хіба що інерцію.
У матчі проти розібраного до гвинтика Азербайджану, який за останні 11 матчів спромігся лише на дві сухі нічиї з посередніми збірними, а решту матчів програв, Україна намагалася зіграти так, як проти України зіграла у першому турі Франція.
Тобто свій гол ми все одно заб'ємо, а ви – як вдасться.
Один удар у площину воріт після першого тайму у нашому виконанні – замало, щоб на щось розраховувати. А понад сімдесят відсотків володіння м'ячем – та це нісенітниця собача. Це просто холосте перепасування з бездумними закидами. Така тактика не зіграє навіть проти Азербайджану.
І ось у цій частині слід уже говорити про компетенцію нашого тренерського штабу.
Якщо по-нормальному, то наш тренерський штаб мав піти у відставку ще після Євро-2024. Але Сергію Станіславовичу не вистачило для такого кроку сміливості. А його нерозлучний друг Андрій Миколайович не «підсобив». Тому ходіння по муках продовжилися. І продовжується.
Я не знаю, куди нижче потрібно опуститися нашій збірній, щоб у Реброва вистачило мужності написати заяву за власним бажанням. Так, під його рукою – телепні, які давно зажерлися, але ж і тренер наш все більше заражається цією невиліковною хворобою разом з хамством.
За рахунок чого Ребров хотів виграти в Азербайджані? Ось саме так: за рахунок чого? Точніше, за рахунок кого? За рахунок трикутника у центрі поля Калюжний – Бондаренко – Очеретько? Ну, дуже дивне кадрове рішення, якщо враховувати і досвід цих гравців у збірній, та й їхні профайли.
Зінченко та Судаков зіграли не на своїх позиціях, Ванат виявився не у своїй тарілці. Інші імітували бурхливу діяльність. І наш тренерський штаб на чолі з Ребровим.
Після гри Сергій Станіславович знову нарікав на купу травмованих. На те, що «на цьому рівні справді важко грати».
Невже зійшло осяяння? Так, справді важко. А кому зараз легко?
Але ж питання не так у тому, що важко, як у тому, що ви зробили, щоб стало хоч трохи простіше.
Та нічого ви не зробили. І якщо це ваш максимум, як Сергій Станіславович наголосив після гри, то особисто мені не хочеться мати справ ні з такою збірною України, ні з її тренером.