– У «Металісті 1925» ви пограли з Денисом Гармашем. Яке враження справив?
– Гармаш – це як велика дитина. Міг забути взяти бутси на тренування. Класний пацан і друг. Якщо буде потрібно, то у будь-який момент прийде на допомогу та ніколи не відмовить. Він простий. Немає в нього зіркової хвороби й, спілкуючись з ним, не подумаєш, що він грав за «Динамо» та збірну України.
Одного разу, коли поверталися зі зборів, зупинилися на заправці взяти каву, а Кум поставив телефон на зарядку. Потім скомандували від’їзд, усі сіли, автобус вже проїхав метрів 10-15, і він із заднього сидіння кричить: «Стійте, я телефон забув», - пригадує Жичиков.