Це привід детальніше розібратись з тим, яке по собі враження він залишив – крізь призму рейтингу усіх, хто очолював команду в епоху Суркісів.
Від найгірших до найкращих.
16. Леонід Буряк (червень – серпень 2005)
Чого досягнув: Головним мірилом став вихід у Лігу чемпіонів, який він провалив. Поразка від швейцарського «Туна» (0:1 на виїзді після 2:2 вдома) ,ekf шоком для всієї країни. Команда, яка мала у складі Реброва, Белькевича, Шацьких, Ротаня та інших визначних людей для історії всього українського футболу, не змогла здолати скромний клуб, бюджет якого був співставним із сукупною зарплатою згаданого квартету (ну, може ще пару людей довелося б додати, скажімо, Гавранчича та Шовковського).
Чим запам’ятався: Мемом про те, що швейцарський футбол зараз на підйомі. Воно-то так, але «Тун» проходити був повинен. І в історію Буряк-тренер увійшов як людина, що допустила чи не найганебніший виліт «Динамо» з єврокубків за часи Незалежності. Принаймні, на той час. А були ще програний Суперкубок та невдалий старт в чемпіонаті. Команда не розуміла вимог тренера, тренер не знайшов спільну мову з командою.
Призначення Буряка в «Динамо» – хороший приклад того, як кадрове рішення може запізнитися років на 10. Прийди колишній лідер півзахисту киян в клуб на піку своєї тренерської кар’єри, в середині 90-х, й хтозна, як би все склалося. Його призначення тоді виглядало б логічним: легенда, інтелектуал, прихильник комбінаційного футболу, котрий роботою із «Чорноморцем» заслужив шанс на спробу в найсильнішому клубі країни.
Але в нашій реальності Буряк прийшов на спаді після відверто невдалого періоду в збірній. Його «ера» в Києві тривала максимально коротко й стала синонімом слова «катастрофа».
15. Володимир Онищенко (січень – квітень 1995)
Чого досягнув: Ще одна легенда «Динамо» 1970-х, котра дуже швидко пішла з тренерського містка команди. Доводилося бачити відомості, що пропрацював він рівно 100 днів: що ж, вживаючи порівняння з Наполеоном, котре проситься в таких випадках, можна сказати, що Ватерлоо для Онищенка став домашній матч Кубка України проти «Таврії» (0:1). До того на початку весни були перемоги над «Прикарпаттям» і «Шахтарем» (3:0, зараз про таке лише мріяти), але потім 2 очки в 3 турах – між виїзними нічиїми з тією ж «Таврією» та «Дніпром» вклинилася домашня поразка від «Чорноморця».
Ризик втрати «золото» був все одно не таким вже й високим, але у керівництві клубу Онищенка втримувати не стали. Зрештою, заміна вже була готова, але про це трохи згодом.
Чим запам’ятався: «Я відпрацював у цій ролі лише чотири місяці, встигнути за такий короткий термін щось зробити дуже складно. Я не зробив нічого хорошого, але й не зробив нічого поганого. З яким відривом прийняв команду, з таким самим і передав новому тренеру», – згадував сам Онищенко. За його словами, коли на раді клубу він заявив, що подає у відставку, у кімнаті зависла пауза, бо хтось чекав й хотів цього, але для деяких учасників розмови це стало несподіванкою.
«Зрозумів, що нічого не зроблю, якщо мені розповідатимуть, що робити. Тому у відставку подав сам, вирішив не мучити ні себе, ні людей», – казав Онищенко.
Симптоматичні слова – про подібні вказівки, певно, могли б сказати чимало тренерів «Динамо». А от піти самому в цій ситуації – на таке рішення наважитися складно. Чому він вище за Буряка? Щонайменше тому, що не встиг програти трофеї – з Кубка від «Таврії», котрій програли й вдруге, вилітали вже без нього.
Ну й така думка: коли вже шукати аналог теперішньому призначенню Костюка, то це саме Онищенко. Річ в тому, що до того він теж працював у клубі, теж займався молоддю, що й зіграло свою роль у призначенні: чимало тих гравців пройшли через роботу з ним.
14. Олег Лужний (2007, 2010 – в.о. головного тренера)
Чого досягнув: Повноцінним головним тренером він так і не став, залишаючись кожного разу у статусі «виконувача обов’язків». У 2007 році прийняв команду після розгрому в ЛЧ і намагався врятувати престиж клубу. Запам’яталася груднева перемога над «Шахтарем» у засніженому Києві, коли Бангура відзначився дублем, а гості змогли відповісти лише голом Жадсона.
У 2010-му Лужний стабілізував гру після відставки Газзаєва, зумівши вийти з групи Ліги Європи з першого місця. Дві перемоги над АЗ, виграш у гостях в БАТЕ, справа честі після конфліктів у першій грі, лише «Шерифу» вдалося внести ноги. Признач тоді клуб Лужного постійним тренером – ніхто б не здивувався. Проте власникам дуже кортіло повернути Сьоміна.
Чим запам’ятався: тоді здавалося, що Лужному бракувало тактичної гнучкості. Емоції та жорстка дисципліна – це добре, але амбіції в клубі вимагали більшого. Так, Лужний був людиною, яка щиро страждала за результати «Динамо» і намагалася повернути гравцям розуміння того, що таке «динамівське серце». Його авторитет у роздягальні був беззаперечним, але для сучасної побудови гри одного авторитету виявилося замало.
13. Олег Блохін (2012–2014)
Чого досягнув: призначення Блохіна восени 2012 року супроводжувалося неймовірним пафосом: легенда №1 повертається додому, щоб розігнати «ситих котів» і повернути велич. У підсумку ж Блохін став автором найгіршого результату в історії чемпіонатів України для «Динамо» – 4-те місце в сезоні 2013/14.
Він не зміг інтегрувати зіркових легіонерів (Мбокані, Ленса, Бельханда, Драговича) у єдину систему. Команда, котра за два роки витратила на підсилення більше 90 мільйонів євро (половину ще за Сьоміна, так) грала хаотично, покладаючись на індивідуальну майстерність. Блохін не знайшов спільної мови з іноземцями, які не розуміли його методів мотивації та постійних згадок про «Золотий м’яч».
Чим запам’ятався: на жаль, крім власне ігрових проблем, робота Блохіна запам’яталася ще й проблемами зі здоров’ям. В тренера стався гіпертонічний криз чи не одразу після призначення, що теж не додало стабільності команді.
Ну, й, звісно, конфлікти. Звичайно, не лише Блохін там був неправий: чого варті лише стосунки з Мілевським, зіпсовані через ХАЛАТне ставлення гравця до своїх обов’язків. Але ж і фраза «Камон, плей!» стала інтернет-мемом не на рівному місці. Блохін часто виглядав роздратованим на пресконференціях, звинувачував у поразках суддів, поле чи самих гравців. В часи, коли у конкурентів грошей було не менше, а майстерність фахівців на чолі топклубів була дуже високою, того рівня Блохіна-клубного тренера виявилося замало.
12. Олександр Хацкевич (2017–2019)
Чого досягнув: виграв два Суперкубки України, обігравши «Шахтар», але так і не зміг повернути титул чемпіона до Києва. Найбільша невдача – три поспіль вильоти у кваліфікації Ліги чемпіонів (від «Янг Бойз», «Аякса» та «Брюгге»). Це коштувало клубу величезних грошей. При Хацкевичу команда часто виглядала безпорадною проти закритих захисних ліній середняків УПЛ. Він не зміг вибудувати надійну систему в обороні, що призводило до регулярних втрат очок там, де «Динамо» мало перемагати на класі.
Чим запам’ятався: білорус очолив клуб у період початку економії та зміни вектора на власну молодь. Ще залишалися гравці, котрі бачили останню позолочену еру Реброва, але нових придбань рівня не те, що Велозу та Ленса, а хоча б Теодорчика й Дерліса Гонсалеса вже не могло бути. В таких умовах «Динамо» намагалося знайти свою гру з дешевшими легіонерами та вихованцями академії.
Наскільки великою є заслуга Хацкевича в цьому? Чи заграли б, скажімо, Шапаренко та Миколенко в основі за іншого тренера? Невідомо, але пам’ятати й подякувати Хацкевичу за віру в них варто. Віра в молодь, навіть вимушена, це все одно добре. Проблема в тому, що суто за тренерськими скілами Хацкевич не вражав. Одноманітність тактики й блідий футбол – те, що першим приходить в голову, коли думаєш про ті часи. Період стагнації, де окремі пам’ятні перемоги над «Шахтарем» лише маскували загальний занепад ігрової моделі.
11. Микола Павлов (квітень – червень 1995)
Чого досягнув: довів команду до чемпіонства 1995 року. Павлов прийшов в клуб наприкінці 1994-го, мав допомагати Сабо, але той раптом пішов. Після цього Павлова хотіли призначити як головного, але він був не готовий й запропонував, що буде начальником команди, поки Онищенко стане тренером. Й цілком можливо, що принаймні частина порад, на котрі скаржився Онищенко, належали саме Павлову.
Тренер, відомий як жорсткий дисциплінарник і майстер психології, навесні 1995-го зміг заспокоїти команду й на фініші сезону та повернула собі стабільність, вигравши 10 з останніх 12 ігор чемпіонату. «Як я цього не уникав, наголошуючи на тому, що моя роль – начальник команди, довелося брати на себе відповідальність за колектив», – згадував сам Павлов.
Чим запам’ятався: насамперед тим, що завдяки йому в Києві опинилося одразу 4 гравці «дитсадку Павлова», як називали «Дніпро» в перші роки незалежності. Беженар, Коновалов, Похлєбаєв, Максимов – цей квартет (й не забути б Михайленка, котрий перейшов трохи раніше й встиг, скажімо, не забити пенальті «Спартаку» восени 1994-го) мав стати кістяком команди надовго. Сталося дещо інакше, але то вже тема для окремої розмови.
Найбільш цікаво, звісно, чому Павлов не залишився. Сам він казав, що навіть після перемоги в лізі вважав, що ще не готовий працювати в «Динамо». Й багато років потому додав: «Знаючи, що продовжує працювати Лобановський, який у перспективі може повернутися, я сказав Григорію Суркісу, що на цю посаду не претендуватиму». Враховуючи, що самі брати не приховували мрію про повернення легенди у Київ, вийшло так, що Павлов все вірно прорахував. Приклад професіонала, який виконав роботу без зайвих амбіцій і тихо пішов.
10. Валерій Газзаєв (2009–2010)
Чого досягнув: Єдиним трофеєм Газзаєва в Києві став Суперкубок України. Втім, насправді важливішим був не титул, а два інші моменти. Перший – тренер радикально перебудував гру команди на схему 4-3-3, яка на той час була новинкою для УПЛ. У Лізі чемпіонів 2009/10 це також допомогло фактично на рівних битися з «Інтером» Моурінью та «Барселоною» Гвардіоли. Другий момент – віра в Ярмоленка, Хачеріді та Гармаша, котрих тоді дуже багато критикували, особливо першого. Подібна ставка на молодь іноді виправдовує себе не одразу.
Чим запам’ятався: його методи «диктатури» та навантаження на дистанції виснажили команду. Десь емоційно, десь фізично. Не дарма «Динамо» Газзаєва в тій же Лізі чемпіонів вело в рахунку в трьох матчах з чотирьох проти грандів, але через пропущені голи на останніх хвилинах (фатальними стали 1:2 від «Інтера» в Києві) набрало лише 1 очко в цих матчах. Кияни посіли останнє місце в групі, хоча за грою заслуговували на плей-оф.
У чемпіонаті Газзаєв теж втратив золоті медалі, маючи відрив від «Шахтаря». Вдумайтеся: команда була першою в таблиці з 1-го по 21-й тури, потім з 24-го по 27-й – й все одно програла 6 очок у підсумку. Наступного сезону в УПЛ почали невдало, в єврокубках програли «Аяксу» у відборі ЛЧ, а потім почали з 1 очка із 6 можливих на старті групи Ліги Європи, у тому числі 0:2 від «Шерифа». Треба віддати належне Газзаєву: з клубу він після цього пішов сам, не чекаючи рішень керівників.
9. Михайло Фоменко (1993)
Чого досягнув: Фоменко після невдач команди із Пузачем в першому чемпіонаті у найкоротші терміни прищепив залізну дисципліну. У 1993 році привів «Динамо» до першого в історії незалежної України «золотого дублю». Головним його досягненням назавжди залишиться легендарна перемога над «Барселоною» Йохана Кройфа у Києві. Тоді динамівці майже весь матч грали вдесятьох проти каталонської «Dream Team», але завдяки характеру та тактиці Фоменка вигризли перемогу 3:1. На жаль, у матчі-відповіді (1:4) киянам не вистачило досвіду. А вже наприкінці року Фоменко залишив посаду через внутрішні розбіжності з керівництвом. Павло Шкапенко, один з лідерів того «Динамо», якось кинув: «Фоменко пішов через непорозуміння з керівництвом. Важкий період тоді у нього був у житті». Але що стояло за цим «важкий період» зараз вже не сказати.
Чим запам’ятався: був максимально закритим, суворим та вимогливим фахівцем. Коротше кажучи, був самим собою – таким, яким ми його бачили й за 10, і за 20 років. Кияни згадували, що його тренування були справжнім випробуванням на виживання. Й не дарма подейкували, що Фоменко міг підкріпити свої слова фізичними діями, мовляв, якось хтось з воротарів отримав на горіхи не лише вербально.
Класичний тренер школи Лобановського, чия мета – змусити футболістів працювати на межі можливостей. Саме цей вектор розвитку (атлетизм плюс порядок) залишався пріоритетним для клубу на десятиліття вперед. Й Фоменко точно був не найгіршим його адептом.
Сам він, до речі, казав, що наслідував не лише Лобановського. «Ми ж конспектували чимало. Щось від одного тренера записав, потім від іншого. Кожен тренер працює по-своєму, розробляє свою систему. Ти ж не можеш узяти все те, що застосовував Лобановський чи хтось з інших спеціалістів. Час не стоїть на місці», – зазначав Фоменко.
8. Олександр Шовковський (2023 – 2025)
Чого досягнув: здійснив стрімке перевтілення команди після відходу Луческу. «Динамо» знову опинилося у боротьбі за титул й з другої спроби взяло його. Команда перестала «мучитися» на полі й почала здобувати результат, кадровий підбір виконавців дозволяв. Й коли у сезоні 2024/25 клуб добував перемоги над «Партизаном» та «Рейнджерс», то навряд чи хтось думав, що все закінчиться так швидко. Навіть невдачі в Лізі Європи можна було вважати стратегічними жертвами заради золота та місця в ЛЧ наступного сезону. Але цей наступний сезон став для Шовковського останніми в «Динамо».
Чим запам’ятався: наприклад, тим, що отримав посаду, не маючи досвіду самостійної роботи навіть не на дорослому рівні, історія не унікальна у світовому футболі, але все ж для клубів-претендентів на титул доволі нечаста. Втім, нащо цей досвід, коли маєш динамівське серце, чи не так?
Якщо ж трохи серйозніше, то робота Шовковського – це приклад того, як швидко може змінюватися ситуація в команді – і в плюс, і в мінус. Можливо, більш досвідчений тренер зупинив би цей «маятник», однак з огляду на всі зовнішні фактори, котрі оточують клуб та країну – це точно не провал. Щоправда, й тріумфом не назвати, особливо враховуючи всі зриви тренера в останні місяці роботи та повну безпорадність команди в окремих матчах з відверто слабкими суперниками. В середньому – not great, not terrible й виходить.
7. Анатолій Дем’яненко (2005–2007)
Чого досягнув: отримав свій шанс після провалу Буряка і зумів стабілізувати ситуацію, принаймні в «домашніх» змаганнях. І у 2006-му команда втратила шанси на титул лише в «золотому» матчі, а наступного сезону Дем’яненко привів «Динамо» до тріумфального «золотого дублю» у рік 80-річчя клубу. Так команда в Україні показувала дійсно результативний й доволі веселий футбол, особливо в матчах зі суперниками, що поступалися в класі – чеснота, котру з роками в Києві почали забувати.
Проте міжнародна арена стала його великим болем. Історичний провал у Лізі чемпіонів 2006 року (2 очки у групі з «Реалом», «Ліоном» та «Стяуа») став плямою на його репутації. Невдача на початку наступного євросезону, коли без шансів згоріли «Ромі», стала останньою для тренера в клубі. За офіційною версією, подав у відставку сам, хоча доводилося чути, що таким чином просто оформили ввічливе «розлучення» з поваги до легенди. Можливо, далі було б краще, але тоді Ігор Суркіс не знайшов в собі сил відмовити тренеру.
Чим запам’ятався: залишив враження подекуди м’якої людини, що заважало в роботі. Дем’яненко не зміг знайти підхід до нового покоління легіонерів, які потребували чогось більшого, ніж те, що було записано у конспектах Дем’яненка-гравця. Його відставка ознаменувала завершення довгого періоду, коли клуб намагався знайти успіх виключно всередині «динамівської родини». На кілька років заряду в босів клубу вистачило – хай рішення запрошувати росіян, бо вдома нібито не можна знайти цікавих фахівців, видавалося суперечливим вже тоді.
Але на загальному тлі втому від пошуків серед ексчленів тренерської команди Лобановського можна було погодитися й на таке. Найкращий гравець СРСР 1985 року 13 років пропрацював асистентом, і якщо вже не пішло в нього, то в кого б пішло – десь така логіка відчувалася. Ігор Суркіс потім казав, що при рішенні піти Дем’яненко виходив із реальної оцінки власних можливостей та керувався інтересами рідного клубу.
6. Йожеф Сабо (листопад – грудень 1992, 1994, червень 1995 – грудень 1996, 2004-05, 2007)
Чого досягнув: «вічний рятівник» Ігоря Суркіса: Сабо кликали щоразу, коли проєкти інших тренерів руйнувалися, і потрібно було терміново наводити лад залізною рукою. Він виводив команду в Лігу чемпіонів у середині 90-х, створюючи базу для повернення Лобановського. Але його найяскравіший період як тренера «нового часу» – 2004 рік.
Тоді, прийнявши команду в кризі, ледь не створив сенсацію: вийшов в ЛЧ, вибивши «Трабзонспор», котрий за Михайличенка встиг виграти в Києві. Потім були перемоги над «Ромою» (технічна та ігрова), обмін виграшами із «Баєром», нічия з «Реалом» (2:2). «Динамо» тоді набрало 10 очок, але через неймовірний збіг обставин посіло третє місце. Камео у 2007-му та невдачі в головному єврокубку були на цьому тлі ще більш прикрими.
Чим запам’ятався: Сабо – це чиста емоція. Його післяматчеві інтерв’ю, де він «розносив» арбітрів, суперників та власних гравців («я йому кажу, а він не біжить!»), стали легендарними. Проте його головний дар – уміння бачити таланти. Саме Сабо наполіг на тому, щоб юний Шевченко грав у основі, саме він формував характер молодого Реброва. Плоди від цього отримали інші, у Сабо ж вибуховий характер часто заважав довгостроковому будівництву.
В історії він залишиться як людина, що завжди була готова «закрити собою амбразуру» і яка до фанатизму любила «Динамо». Його команди могли видати геніальний матч, а потім несподівано програти через емоційне вигорання. Але три чемпіонства та два Кубки України – це точно заявка на місце поблизу пантеону часів незалежності. Так, виграти ці титули було простіше, ніж потім, але це вже не зовсім проблеми тренера.
5. Мірча Луческу (2020–2023)
Чого досягнув: У свій перший же сезон румунський фахівець зробив майже неможливе: виграв «золотий требл» (чемпіонат, Кубок та Суперкубок України), повернувши Києву статус футбольної столиці після тривалої паузи. Він виводив команду до групового етапу Ліги чемпіонів два роки поспіль, що принесло величезні призові. Причому, якщо друге потрапляння до групи вийшло автоматичним, то перше, із проходом «АЗ» та «Гента» точно не виглядало «обов’язковим».
Так, фінал його кар’єри в «Динамо» був похмурим: через війну, втрату легіонерів та психологічну втому команда скотилася, а сам Луческу символічно подав у відставку після поразки від «Шахтаря». Проте з огляду на складність завдань, котрі були перед ним, і з частиною котрих він впорався – це точно заявка на місце в топі. Просто цікаво: якби уявити, що у 2004-му тренера запросили не до Донецька, а до Києва – скільки б всього він міг виграти там?
Чим запам’ятався: не мав дорогих трансферів, активно використовуючи українських гравців. В найкращих матчах його «Динамо» було дуже дисциплінованим і прагматичним. В найгірших – ну, промовчимо…
Втім, звісно, що головне, чим запам’ятався його період – це сама неймовірність факту приходу тренера в «Динамо» після стількох років у «Шахтарі». Це як Алекс Фергюсон у «Ліверпулі», скажімо, у 2015-му році, коли б після Роджерса запросили б не Клоппа, а шотландця. Призначення Луческу стало справжнім тектонічним зсувом для українського футболу. Й не на рівному місці ультрас оголосили про несприйняття цього рішення, а літак з Луческу нібито ще в польоті у Київ в якийсь момент нібито полетів назад.
4. Олексій Михайличенко (2002–2004, 2019–2020)
Чого досягнув: у свій перший період двічі став чемпіоном України та виграв Кубок. Його «Динамо» демонструвало дуже якісний футбол у Лізі чемпіонів, особливо на тлі страждань останніх двох сезонів Лобановського. Були пам’ятні перемоги над «Ньюкаслом», «Феєнордом», «Арсеналом» та «Локомотивом», не менш прикрі поразки. Й віра у те, що людина, котру виділяв як улюбленого учня сам Метр, стане його гідним спадкоємцем. Другий прихід у 2019-му був менш яскравим, але приніс Кубок України й срібні медалі чемпіонату – показник, котрий в наступні 5 років далеко не завжди виглядав мінімумом, як було це в моменті.
Чим запам’ятався: Михайличенко першої ери намагався модернізувати систему Лобановського, поступово переходячи на ставку на легіонерів, але при цьому зберігаючи фізичну міць та прагнення закласти базу тренуваннями ВВЛ. Його команда початку 2000-х була останньою на багато років, яка дозволяла собі грати з європейськими грандами з позиції сили, маючи у складі Белькевича та Шацьких.
Людина, котра несла на своїх плечах величезний тягар очікувань і змогла втримати клуб на вершині в найважчий перехідний момент – а потім згоріла. Його сприймали як «спадкоємця престолу», який мав зберегти велику імперію. В таких умовах іноді й два сезони – це дуже багато.
3. Юрій Сьомін (2008–2009, 2010–2012)
Чого досягнув: його перший сезон був близьким до ідеального. «Динамо» виграло чемпіонат України з неймовірним відривом у 15 очок від «Шахтаря». В Європі у кваліфікації були пам’ятні 8:2 за сумою двох ігор зі «Спартаком», були близькими до виходу в плей-оф Ліги чемпіонів, а потім у Кубку УЄФА знесли зі свого шляху «Валенсію», «Металіст» та «ПСЖ». Півфінал проти «Шахтаря» – досі одне з головних «якби» українського футболу.
Та й під час другого приходу Сьомін знову вивів команду до чвертьфіналу Ліги Європи, пройшовши «Манчестер Сіті», й вилітати від «Браги» за правилом гостьового голу було дуже прикро. У чемпіонаті не змогли посунути «Шахтар» Луческу з першого місця, програючи йому в ключових очних зустрічах – й за суддівства тих часів, коли фани не дарма згадували на матчах з якого регіону країни був тодішній президент, це вже було немало.
Чим запам’ятався: тренер, що вмів бути «батьком» для складних гравців. Саме при ньому Артем Мілевський та Олександр Алієв показували найкращий футбол у своїй кар’єрі, ставши чи не найсильнішою зв’язкою в Східній Європі. Його «Динамо» не «перебігувало» суперника, а перегравало його за рахунок контролю м’яча та позиційної грамотності. Зупинився хаос у стосунках з легіонерами, котрі за пізніх Сабо та Дем’яненка, здається, дозволяли собі все.
Сьомін довів, що «Динамо» може бути успішним, відійшовши від класичних атлетичних догм, і саме цей період багато хто вважає найяскравішим у київському футболі ХХІ століття. Чому Ребров вище? Бо, по-перше, очікування на момент його приходу були нижчими, ніж результати, котрих він досягнув. А, по-друге, працював він в умовах, котрі були складнішими, ніж у Сьоміна.
Й окремий момент – звісно, було б дуже просто викинути взагалі з рейтингу обох росіян. Зрештою, політична позиція Газзаєв робила його одним з найбільш мерзенних персонажів сучасного футболу ще до останніх років, а Сьомін з його словами вже після 24.02 про Росію як «дружню країну» викликає огиду. Й максима «футбол поза політикою» просто недоречна. Але переписувати історію клубу, просто викреслюючи та забуваючи хороше чи погане, що було за часів їх тренерства, теж здається неправильним. Було й було, далі нам своє робити.
2. Сергій Ребров (2014–2017)
Чого досягнув: очолив «Динамо» у статусі «темної конячки», але за три роки став одним із найуспішніших тренерів в історії клубу часів незалежності. Ребров перервав п’ятирічну гегемонію «Шахтаря», вигравши два чемпіонства поспіль, також двічі здобув Кубок України. А у єврокубках запам’ятався і чвертьфіналом Ліги Європи, на шляху до якого були класні матчі з «Ренном» та «Евертоном», і виходом до 1/8 фіналу Ліги чемпіонів у сезоні 2015/16 – вперше за 17 років. Команда під його керівництвом демонструвала солідність та організацію. Єдиним мінусом став останній сезон, коли команда емоційно вигоріла, а керівництво не забезпечило необхідної ротації складу, через що Ребров вирішив не продовжувати контракт.
Чим запам’ятався: як перший по-справжньому сучасний український тренер-реформатор. Ребров (й не забути б іспанську бригаду його помічників) запровадив у «Динамо» науковий підхід до аналізу суперників, структуру гри за європейськими стандартами та омолодив склад. Ребров змінив ментальність гравців, навчивши їх не просто «битися», а думати на полі. Він довів, що український тренер може бути сучасним, прогресивним і конкурентним у Європі, не посилаючись на «традиції», а створюючи нові.
1. Валерій Лобановський (1997–2002)
Чого досягнув: створив свою останню «велику машину». П’ять чемпіонських титулів поспіль в Україні були лише формальністю – справжня велич кувалася в Лізі чемпіонів. Чвертьфінал 1998-го і легендарний півфінал 1999-го – це пік, якого жоден український клуб не досягав у ЛЧ досі. Розгроми «Барселони» із загальним рахунком 7:0 та перемога над «Реалом» стали золотими сторінками історії. Лобановський не просто вигравав, він диктував моду. Й розкривав як зірок, так і тих, хто до нього програвав «рапідам» та «ксамаксам».
Він не зміг виграти третій єврокубок лише через трагічну випадковість у грі з «Баварією», після чого почав будувати нову команду, яку не встиг завершити. Фундамент і головний символ величі «Динамо». Його повернення наприкінці 90-х стало головним успіхом братів Суркісів за часи керування клубом.
Чим запам’ятався: буду лаконічним. Лобановський був останньою людиною в «Динамо», чий авторитет був вищим за авторитет президентів клубу.
Коли будете наступного разу розмірковувати, чому у більшості його колег, байдуже, попередників чи наступників, вийшло у клубі не так багато, як хотілося б, просто подумайте про це.