Tribuna.com зібрала найголовніше з цього подкасту.
Як потрапив у «Динамо» та чи були інші пропозиції
– Як ви потрапили до «Динамо»? Ви казали, що вас «вискаутингували». В який спосіб це відбувалося, що «Динамо» «вискаутингувало» асистента тренера у Польщі?
– З того, що знаю – мушу ще детальніше перевірити це у клубі, бо не було можливості через такі шалені пів року – то був скаутинг. Вони потребували асистента, який допоможе у роботі над певними фрагментами. Моє минуле як асистента вписувалося у це.
Першу інформацію отримав від Томаша Кендзьори, що тренери «Динамо» телефонували до нього та питали думку стосовно мене. Відписав йому, щоб так не жартував зі мною. Посміялися, але Томек сказав, що таке було. Я взяв це до уваги. Але таких сигналів є багато з різних клубів, коли чекаєш на роботу, тому щоразу менш емоційно до цього підходиш.
Через якийсь час я навіть про це забув. Десь через два тижні знову пише Томек – що президент Суркіс до нього телефонував, запитував про мене вже детальніше, якою я є людиною, як працюю.
– Це вже дуже поважна людина у цьому клубі.
– Так. І вже протягом трьох днів мені зателефонували. Я поїхав до Любліна, де тоді перебувало «Динамо». Зустрівся з директором клубу, з Шовковським, приготував презентацію – як працюю, на що звертаю увагу, кілька речей про себе. Порозмовляли. І знову пройшов якийсь час, бо «Динамо» тоді грало кожні три дні – у кваліфікації єврокубків та УПЛ між цим в Україні.
Але після приблизно двох тижнів знову зідзвонились, де вже узгодили умови. Але зізнаюсь, що однією ногою також був в іншому місці – у збірній U-21 (Польщі – прим.).
Про те, якою зараз є УПЛ
– «Динамо» плюс-мінус 10 років тому у літнє трансферне вікно витратило 50 млн євро. І то були гравці високого рівня. Не було проблемою запрошувати гравців з французької ліги. Зараз є з цим проблема, бо футболісти бояться приїжджати. Навіть один з польських захисників, бо коли я приходив, то до мене телефонували за думкою. Це був непоганий захисник, який би нам допоміг, але обрав іншу команду.
Легіонери є різні. «Шахтар» витратив 35 млн євро на бразильців. Як побачиш тих гравців – Педрінью, Невертон, Еліас, Марлон. Скоро вони десь гратимуть вище, бо це є якість.
А щодо європейців, то дивишся звідки вони прийшли – хорватська ліга, литовська, якісь гірші. Трапляються гравці, які запалюють та пізніше йдуть за немалі гроші, як ось футболіст ЛНЗ, який перейшов у «Шахтар» (Проспер Оба – прим.). Але часто це гравці, на яких, думаю, більшість клубів у польській лізі не звертали б увагу.
Про академію «Динамо» та чого бракує вихованцям
– Що вирізняє «Динамо» – їхня академія. Недавно бачив у польській пресі табличку найкращих академій світу. Там «Бенфіка» і «Рівер Плейт» на перших місцях, а «Динамо» – на 13-му. Вище усіх англійських і німецьких команд. І там справді хороша якість гравців.
Часто маємо ситуації, коли беремо їх на тренування – і дійсно є якість. Також дивлюся матчі U-19 та бачу це.
– У чому феномен цієї академії?
– Важко чітко відповісти, бо не знаю точно, як вони працюють. Напевно, ресурс, добрий скаутинг. Ті гравці, що до нас приходять, добре підготовлені технічно. І додатково до цього – мають характер. Виходять заряджені не на 100%, а на 120%. Напевно, ще не завадило б трохи краще розуміння гри.
Зараз маємо кілька гравців з U-19. Захарченко, Пономаренко, Редушко – це футболісти, які скоро можуть піти за багато мільйонів. «Динамо» має хорошу історію продажів. Достатньо, щоб молодий гравець показав себе та зіграв кілька матчів – і вже є інтерес.
Про проблеми та логістику
– У «Динамо» завжди очікування, що клуб має боротися за трофеї та чемпіонства. І це не змінюється.
– Зараз «Динамо» йде аж на четвертому місці.
– Зверну увагу на одну річ. Ці результати, які були нижче очікувань, траплялись після кубкових матчів (ймовірно, маються на увазі єврокубки – прим.). Але «Шахтар» теж мав проблеми з цим.
Якщо граєш в єврокубках, то маєш матч у неділю, у понеділок уночі їдеш до Любліна, зранку ти у Любліні, у вівторок тренування після обіду, у середу зранку вилітаєш з Любліна умовно до Флоренції та прилітаєш туди вдень. У четвер граєш матч – і в п’ятницю знову їдеш у Люблін, там на дві години у готель для прийому їжі, і за дві години їдеш автобусом на потяг. І тоді цілу ніч повертаєшся до Києва. А в неділю граєш матч.
– А чи є взагалі час на тренування?
– Спробуй знайди цей час на тренування. Тренуємося, але ці заняття не є такими, як у нормальному мікроциклі. Коли ти весь тиждень на одному місці. Мусиш фокусуватися на тому, що найголовніше, і робити це швидко. На такій інтенсивності, щоб не зашкодити. І до цього маєш бути відновленим і готовим. Але їхати усю ніч потягом… З власного досвіду – це не допомагає. Коли вперше двічі їхав так потягом, то сумарно поспав пів години. А якщо спиш, то у глибоку фазу сну не ввійдеш.
Логістика не полегшує процес і робить сильну різницю, але також не хочеться все списувати тільки на це. «Крістал Пелас» був суперником поза нашими можливостями. Тоді це був їхній пік, вигравали в АПЛ.
Матч з «Омонією»… Якби трохи по-іншому склалося, мали два хороші моменти на початку. Могли спокійно виграти цей матч. «Самсунспор» – тут навпаки дуже погано почали, потім було важко це відіграти. Не хочу йти у напрямку того, що винна тільки логістика. Але це суттєвий чинник.
Чи боявся за свою посаду після звільнення Шовковського
– Завжди є побоювання. Я дізнався від тренера, що він втратив посаду. Важка ситуація, бо нас дев’ятеро у штабі – і семеро втрачають роботу. А наступного дня маєш тренування. Уяви собі атмосферу. Ще два дні були разом поки поверталися в Україну.
Тренування у четвер проводили я та тренер з фізпідготовки, ми двоє залишились. Це теж не було легко, але треба було собі зарадити поки не приєднався тренер Костюк.
– Ти отримав сигнал, що твою роботу оцінили?
– Мав таку розмову після звільнення тренера, бо теж було цікаво, що зі мною буде. Отримав інформацію, що клуб задоволений моєю роботою.
Маю сфокусуватися на своїх обов’язках. Зараз змінилося те, що у Шовковського було 5 асистентів, а у Костюка – двоє. У Шовковського я відповідав за стандарти в атаці та захисті, індивідуальна робота [з футболістами] та різного роду допомога в інших моментах. Зараз маю більше роботи, бо нас двоє.
Коли прийшов Костюк, то теж грали кожні три дні. Теж потрібно було швидко організуватись та працювати. Бо ще залишалося 5 матчів.
Чи думав про те, що може очолити «Динамо» як головний тренер
– Я так не мислю. Бо таке мислення ні до чого доброго не призвело б. Від початку до кінця налаштовувався, щоб бути асистентом. Щоб робити якнайкраще свою роботу. Такою була моя ціль. Перемоги команди – це моя ціль. Щоб моя праця допомагала. І на цьому фокусуюся. Я бачив різні ситуації у житті, працюючи у різних штабах. І це до добра не призвело б.
– Чи це великий фінансовий стрибок між українською лігою і польською?
– Джентльмени не розмовляють про гроші.
У житті тренера фінансова забезпеченість є дуже важливою, бо потім не мусиш йти на якісь компроміси. Йти у місця, куди не хочеш йти. І можеш собі дозволити, щоб місяць-два-три чи навіть рік почекати на щось інше.
Часто хороший тренер через те, що має кредит чи якісь інші ситуації, іде не тією стежкою, яку собі запланував. Очолює клуби, щоб забезпечити родину. І потім його кар’єра йде вниз замість того, щоб йти вверх.
Про адаптацію до роботи у країні, що перебуває у війні
– Що на це сказали дружина і доньки, коли дізналися про можливість роботи в Україні?
– Не приховую, що то була і досі є важка тема, чи моя родина… Ну бояться за мене, немає що приховувати. Як зайдуть зранку в інтернет та почитають новини, що робилось вночі у Києві. Навіть учора (день запису подкасту невідомий – прим.) була така досить інтенсивна ніч. І це мінус бути родиною тренера. Знаю, що я відповідальний за те, що вони мають платити за це ціну.
Натомість я дивився на це крізь призму того, що йду до клубу, який двічі здобув Кубок володарів кубків, мав трьох футболістів, які виграли «Золотий м’яч». До клубу, який на той час мав вартість приблизно 100 млн євро, але потім Ванат пішов до «Жирони», то це трохи змінилося.
Я дивився, що це великий клуб, один з найбільших у цій частині Європи. І завжди мріяв спробувати роботу за кордоном. Ще однією мрією є колись попрацювати у Лізі чемпіонів. І коли ми починали розмовляти, то та Ліга чемпіонів була можливою перед матчами з «Пафосом». Це призвело до того рішення, яке я прийняв.
– Як було у перші дні? Дивився у небо, перевіряв у телефоні в якихось застосунках, що на ту мить робиться в Україні? Чи жив в якомусь стані паніки або параної?
– Перший тиждень жили у Любліні, то був матч з «Маккабі». Натомість після нього нічним потягом поїхали до Києва у вечір п’ятниці – це 11-12 годин. Для футболістів це нелегко, якщо йдеться про відновлення.
Вже у Києві проїжджали біля місця, в яке у середу влучила ракета. І виявилося, що це за 100 метрів від місця, де інший асистент має свою квартиру. Йдеш на сніданок – і кожен у телефоні, кожен розмовляє, телефонує кудись, бо турбується про своїх знайомих. Той будинок, куди влучила ракета – то була моя перша картина з Києва. Виглядало моторошно. Коли це побачив…
– Не хотіли повернутися?
– Ні, бо з мого боку то було б трохи непрофесійно. Але досі маю ту картину у себе перед очима. Завжди намагаюся бути обережним та реагувати, як щось відбувається.
– А коли треба реагувати?
– Отримуєш сповіщення про тривогу. І тоді треба піти в укриття. У Києві часто люди йдуть на станції метро. Один з асистентів якось прийшов дуже невиспаним. Розповів, що вночі з дружиною та дитиною пішли у метро – і що там було тісно, близько двох годин намагалися заснути, але не вдалося.
І аж біля п’ятої ранку після відбою повернулися додому. Знаю історії від футболістів, що при тривозі беруть дітей та йдуть спати в авто у підземних гаражах (ймовірно, малися на увазі паркінги – прим.). Це не є нормальна ситуація, але це буденність життя у Києві.
Як працюється у таких умовах
– За таких умов неможливо функціонувати у звичний спосіб, будучи футболістом чи тренером. Ні до роботи не підготуєшся, ні відпочинеш, ні матимеш помиту голову.
– Скажу більше. Маємо футболістів з регіонів, які сьогодні окуповані росіянами – з Донецька, Луганська, Харкова. Буває, що там залишились їхні родини – мама, тато, бо батьки старші, хочуть залишатися там. Уяви, як їм там.
І ти як футболіст знаєш, як там небезпечно, але мусиш виходити на поле тренуватися, бути сконцентрованим.
– А вони загалом можуть бути сконцентровані? Чи бачите на тренуваннях, що це неможливо і що не можна цього вимагати? Якщо бомбардують околиці будинку, де живе твоя мама.
– Ця ситуація вже триває близько чотирьох років. Тому футболісти трохи до цього адаптувалися. Якщо взагалі можу використати таке слово, бо не знаю, чи воно не надто банальне. Це нелегко.
Порівняй це з тим, що конкуруєш з іншими командами – і ти граєш з тягарем, якого не мають суперники. Вони це не переживають – сідають у літак, грають матч, повертаються назад літаком. І не думають про безпеку близьких, а просто фокусуються на матчі.
– Як зараз виглядає Київ та як часто там буваєте? Бо ви розповідали, що живете на базі, яка розташована у досить безпечному місці.
– Так. Але треба бути завжди сконцентрованим, уночі не ігнорувати тривогу, реагувати, йти в укриття. Рутина – це та річ, яка найчастіше губить.
Ситуація виглядає так, що вдень спокійно. Якщо виходиш на вулиці Києва вдень, то це нормальне життя, є люди у ресторанах та магазинах, затори на дорогах. Пекло починається уночі, починаються дрони, балістичні ракети.
– І ви це бачите?
– Часто так. Одну з перших ночей провів на балконі та бачив, що там відбувається. Спостерігав здалеку, бо прокинувся зранку через той шум.
А саме місто… Мені цікавий світ. Якби ми відкрили якусь сторінку з топ-10 речами, які треба побачити у Києві, то я вже виконав кожен пункт. Це полегшує розуміння людей, з якими працюєш, ДНК цього клубу, маєш більше комплексне знання. Чому люди реагують у такий спосіб або в інший.
Щиро скажу, що місто дуже гарне. Але, з одного боку, місто гарне і чисте. А з іншого боку, на кожному кроці бачиш лапмадки, фотографії хлопців, які загинули на фронті, їхні біографії. Бачиш дати народження 2001-2002 року і розумієш, що це дуже молоді люди. Бачиш цей біль. Бачиш багато осіб з протезами.
Як цей період в Україні змінив світогляд
– Не хочу зараз видавати зі себе особу, яка розуміється на війні, бо стежу за цим тільки збоку. Мій перший висновок – не хотів би, щоб щось таке творилося у Польщі. За жодні скарби світу. Бо бачу, як це змінює людей. Цей стрес навіть не порівняти з тим стресом, з яким зтикаються футболісти чи тренери. Це постійний стрес, постійне переживання про своїх близьких.
Коли бачиш особисто цих людей та слухаєш ці історії, то це зовсім інше, ніж новини на телебаченні. Колеги тренери мають знайомих, які на фронті, і розповідають також, що там відбувається – справді не хотів би, щоб й у нас поляків був такий досвід.
– Чи змінилося ваше ставлення до України?
– Так, бо аж так добре не знав цю країну. Знав радше на основі загальних переконань та думок. Але зараз моє ставлення зовсім інше.
Не знав цих людей аж так близько. Багато хороших якостей, які можна було сказати і про поляків, і про українців.
І бачу, наприклад, як діє пропаганда. Деколи як щось перевіряю в інтернеті, то алгоритм підсуває мені різні ситуації… Бачу механізми цієї пропаганди, що вона російська.