Про своє минуле і поточний шлях у футболі нинішній тренер юнацької збірної України розповів в ексклюзивному інтерв'ю сайту Sport.ua.
– Олександре Борисовичу, зараз ви обіймаєте посаду тренера юнацьких збірних України. Чим для вас приваблива ця робота?
– Для мене вона завжди була цікавою. У цьому процесі я перебуваю близько 10 років. Приємно, коли на твоїх очах з'являються і ростуть нові зірочки українського футболу. Юні футболісти більш відкриті перед тренером, вони краще сприймають інформацію, оскільки мріють потрапити нагору, і це дає їм гарний поштовх до розвитку.
– Ви працювали тренером в «Динамо», «Шахтарі». Хто пройшов через ваші руки і пробився, як ви кажете, нагору?
– Якщо говорити про «Динамо», то це Руслан Нещерет, Ілля Забарний, Костянтин Вівчаренко, Володимир Бражко, Владислав Велетень, Владислав Ванат, Богдан В'юнник, якого я забрав з «Металіста». Що стосується «Шахтаря», то найзірковіший зараз гравець, з яким я працював, це Георгій Судаков, який був у мене два роки.
– Будучи футболістом, коли для себе вирішили, що станете наставником?
– Конкретно я не скажу, коли до цього прийшов. У мене було багато травм, і досить складних. І коли я індивідуально працював над своєю фізичною формою, цікавився навантаженнями, почав аналізувати матчі, мені це все більше ставало привабливим, я почав серйозно над цим замислюватися. В «Іллічівці», за який я виступав у сезоні-2008/09, я вибув на півтора року. Було три операції, думав, що в 24 доведеться закінчувати з футболом. Напевно, тоді я до цього прийшов остаточно. Втім, за допомогою роботи і правильної реабілітації я потихеньку повернувся до ладу. Але це вже було не те. Хоча я ще зміг пограти в «Зірці» і «Говерлі», але там, отримавши чергову серйозну травму, зрозумів, що пора йти на пенсію в 29 років (сміється).
– А в дитинстві яка у вас була футбольна мрія?
– До 15 років я взагалі не думав, що буду професіоналом. Мені просто подобалося грати у футбол. Ганяти м'яч я почав з п'яти років, ну а пізніше, коли я все почав усвідомлювати, то, звичайно, хотілося стати хорошим гравцем і виступати в сильній команді. На той період часу я вболівав за «Барселону».
– Ви родом з Вінниці. Як опинилися в «Динамо»?
– Це був довгий шлях (посміхається). Так вийшло, що в 1995 році я на літніх канікулах поїхав до Москви. Там підробляла моя мама. Думав, що перед школою повернуся до Вінниці. Але так вийшло, що мама знайшла стабільну роботу. Я залишився там. У той же час дуже хотілося займатися футболом. Куди йти, їхати ми не знали. Вирішили відправитися в «динамо», так як там є однойменна станція метро. Нам не пощастило, школа була закрита, але нам підказали відправитися в «спартак». Приїхавши туди, ми якраз потрапили на тренера мого віку. Так званий перегляд я пройшов за одне тренування. Так я і залишився на п'ять років у москві.
А в 15, це був 2000 рік, на мене якось вийшли представники Федерації футболу України і запропонували приїхати, нібито в збірну України. Я, природно, зрадів і погодився.
Збори проходили в Києві, а тренером був Павло Олександрович Яковенко. Ми зіграли кілька спарингів, і я поїхав назад до москви. Правда, буквально через день наставник зателефонував моїй мамі і розповів, що насправді це не була збірна, він хотів створити академію під збірну і під київське «Динамо», запросивши туди кращих гравців 1985 року народження з усього СНД. Порадившись з мамою, я вирішив поїхати на Батьківщину. Так я і потрапив до збірної, яка була при «Динамо». Жили ми на Олімпійській базі. Трохи пізніше до українців, серед яких були Володимир Самборський, Григорій Ярмаш, Олександр Максимов, Олександр Полуницький, приєдналися хлопці з Білорусі, зокрема, Артем Мілевський, Дмитро Воробей і з Росії – Олександр Алієв, Леонід Мусін, Андрій Прошин, Сергій Пучков, Денис Адлейба, Сергій Пучков.
– Тобто, контракт з «Динамо» був підписаний автоматично?
– Спочатку це була, як академія. Потім ми заявилися на обласні змагання. А вже в 16 років виступали у Другій лізі за «Борисфен-2». Коли через два роки академію розформували, футболістів почали розподіляти, когось у першу команду «Динамо», когось – у «Динамо-2», когось – у «Динамо-3». А хтось і зовсім поїхав, як, наприклад, Володимир Польовий. Він повернувся до Запоріжжя і вже звідти пробивався нагору.
– Ви були на контракті в «Динамо» майже сім років. Чи були хоч невеликі перспективи пробитися до першої команди?
– Були, але з часом розвіялися. Академія створювалася і існувала з затвердження Валерія Лобановського, Григорія та Ігоря Суркісів. Коли Валерій Васильович приходив дивитися наші ігри, то не міг натішитися. Він був у тісному контакті з Павлом Яковенком, говорив, що потім усіх забере до себе, і що ставка в «Динамо» буде зроблена саме на нашу команду. На жаль, навесні 2002 року Лобановський помер, а влітку нашу академію, як я сказав, розформували, оскільки настав вік розподілу по командах.
У працездатності мені важко було відмовити, а ось везіння і, можливо, таланту, не вистачило. Після того, як Лобановського не стало, молодим українцям шансів практично не давали. У той час в «Динамо» вже було чимало якісних легіонерів, і цей процес тільки набирав обертів. Тому хтось пішов в інший клуб, а хтось, як я, пішов в оренду. У першій команді, та й то, не відразу, закріпилися тільки Мілевський і Алієв.
– Яка у вас була зарплата в «Динамо-2»?
– Тоді ні у кого не було агентів, тому у всіх оклад коливався від 500 до 1 000 доларів. Більше було тільки у тих хлопців, хто частіше залучався до роботи з першою командою.
– На той час молодому хлопцю вистачало, щоб ні в чому собі не відмовляти?
– За футбольними мірками це були невеликі гроші. Ми не могли собі дозволити купити дорогу машину або відвідувати дорогі заклади, але, щоб купити бутси, на дрібні витрати і трохи відкласти, вистачало.
– Тягнуло погуляти?
– Напевно, кожен молодий футболіст проходить через подібні помилки. Хтось з цим справляється краще, а хтось гірше. За себе скажу, що в якийсь момент зрозумів, що можна легко звернути з правильного шляху.
– За вашого часу «Динамо» очолювали Олексій Михайличенко, Йожеф Сабо, Леонід Буряк, Анатолій Дем'яненко, Олег Лужний. Хто з цих фахівців приділяв найбільшу увагу молоді?
– Можливо, Олексій Михайличенко. Але тому, що він замінив Павла Яковенка на посаді головного тренера молодіжної збірної. Хоча в цілому всі володіли інформацією про того чи іншого гравця, оскільки всі були на одній базі і бачили один одного, мало не щодня. Гравці перемішувалися, граючи за різні динамівські команди.
– Хто для вас був еталоном тренерського мистецтва?
– Це, однозначно, Павло Яковенко, який для мене був більше, ніж тренер. Так, цей фахівець дотримувався своїх методів роботи, було важко. Але ставлення цього наставника до нас, як до підростаючого покоління, було на високому рівні. А що стосується тренувального процесу, то ми практично спали з м'ячем. Він завжди вбивав нам у голови, що без техніки у футболі нічого не можна зробити.
– Відомо, що у Павла Яковенка були дуже серйозні фізичні навантаження. Хто з футболістів витримував їх без проблем?
– Витримували всі, як би не було складно. Іноді ми не ходили до школи, оскільки було по п'ять тренувань на день. Правда, всі заняття були різноспрямовані, починаючи з футбольного поля, продовжуючи в тренажерному та гімнастичному залі і закінчуючи басейном. У нас під час занять були різні м'ячі – футбольні, гандбольні, тенісні. Наставник розвивав нас комплексно. Звичайно, після таких навантажень не обходилося без травм, але в цілому, під час матчів команда виглядала добре, як у фізичному і технічному плані, так і в розумінні гри. У 16-річному віці ми грали у Другій лізі і при цьому показували непогані результати.
Та й на європейській арені наша збірна на основі команди Павла Яковенка наробила галасу, завоювавши бронзові медалі Євро-2004 (U-19). А потім багато хто з цієї збірної дійшов до фіналу Євро-2006 (U-21) під керівництвом вже Олексія Михайличенка.
– Перебуваючи на контракті в «Динамо», вас не раз відправляли в оренду. Приймали це як належне?
– Зараз молодим футболістам трохи простіше, є агенти, інтернет, соцмережі, де можна отримати різноманітну інформацію. Ми нічого цього не знали, коли підписували в 18 контракт на п'ять років. Пам'ятаю, я тоді сказав, чи можна мені подумати, на що отримав відповідь: «Що тут думати. Мовляв, якщо не підпишеш контракт, ти нікому не будеш потрібен». Тоді складно було зрозуміти, що може бути щось інше, адже ти на контракті в найкращому клубі країни, виступаєш за збірну, що ще потрібно. Однак угода на п'ять років, це забагато. Коли ти пройшов усі сходинки молодіжного футболу і тобі вже за 20, хочеться рухатися кудись далі, але ти прив'язаний.
– Свій перший матч у Вищій лізі запам'ятали?
– Звичайно. Після чемпіонату світу 2005 року мені запропонували піти в оренду в «Арсенал». Це середня і міцна за мірками України команда, тим більше, що не потрібно було виїжджати з Києва. Чому ні, подумав я (посміхається).
– Однак там ви пробули менше двох місяців.
– Точно не пам'ятаю, але, на мою думку, у «Арсенала» почалися фінансові проблеми. Тому незабаром, а з «Динамо» там було кілька людей, довелося повернутися назад.
– У першій половині наступного сезону-2006/07 ви плідно відіграли в оренді за ФК Харків. Чому навесні опинилися в «Карпатах»?
– За умовами в Харків я їхав на півроку. Взимку у мене відбулася розмова з керівництвом «Динамо», де мені повідомили, що в першій команді мене не бачать. Мені назвали суму, за яку мене відпустять. Така команда знайшлася. Нею виявилася краснодарська «кубань», яку очолював Павло Яковенко. Але коли надійшла офіційна пропозиція, сума чомусь збільшилася і угода не відбулася. Також мені пропонували їхати до Латвії, але я вже сам відмовився.
Почалася весняна частина сезону-2006/07 і мене покликав в «Карпати» Олександр Іщенко, якого я добре знав по роботі в збірній, коли Олексійович допомагав Михайличенку.
– Але там за півсезону ви провели всього три матчі.
– Я прийшов, коли кілька весняних турів було зіграно. Мені знадобилося буквально два-три дні і тренер випустив мене на заміну в грі з донецьким «Металургом». Відігравши ще в двох поєдинках, у мене почалися проблеми з паховими кільцями. Незабаром Іщенко покинув «Карпати», а коли керувати командою довірили Дячуку-Ставицькому, він робив ставку на досвідчених і місцевих футболістів. До того ж болі не давали мені тренуватися на повну силу. Мене повернули в «Динамо», звідки я поїхав до Німеччини на операцію. Я відновився до листопада, зіграв у двох матчах за другу команду, і мій контракт добіг кінця.
– Попрощатися з «Динамо» було вашою ініціативою?
– Нову угоду мені не запропонували, тому я став вільним агентом і далі сам займався своїм працевлаштуванням.
– Без команди ви довго не залишалися. Як вас занесло за 6 000 кілометрів від Києва?
– (Сміється.) Це був мій єдиний контракт через агента. Він займався моїм трансфером до «краснодара», який не відбувся. Так ось мені запропонували поїхати до Туреччини на збори з ФК «Томь». З огляду на те, що я був після травми і довго не грав, мені не вдалося вразити тренера. Однак там же підвернувся варіант з іркутською «Зіркою». Спочатку все було нормально, але потім почалися серйозні затримки із зарплатою. Я вирішив розірвати контракт і вже на той момент мав контакт з Олександром Іщенком, який вивів «Іллічівець» у вищу лігу.
– Сезон-2008/09 ви відіграли з перемінним успіхом.
– В Іркутську я набрав потрібну форму після операції на пахових кільцях. До Маріуполя я приїхав у хорошому стані, почав грати. Але і тут мене наздогнала травма. У вересні почало боліти коліно. Я зважився на операцію, але вона, на жаль, пройшла невдало. Через три місяці мені знову довелося лягти під ніж. На відновлення мені знадобився рік.
– В «Іллічівці» ви забили свій перший і останній гол в еліті. Таке не забувається?
– Коли він один, то, звичайно (посміхається). Хоча мені більше подобалося асистувати партнерам.
– Трофеями ви похвалитися не можете, проте, хотів би запитати, за яку гру ви отримали найбільшу премію?
– На клубному рівні було 5 000 доларів. Така ж сума, якщо не помиляюся, була виплачена за бронзу на юнацькому чемпіонаті Європи в 2004 році.
– Незважаючи на всю складність ситуації, ви все-таки повернулися у великий футбол?
– Так, саме після цієї травми, як я говорив раніше, у мене були сумніви, що зможу повернутися на поле. Больові відчуття не проходили. Треба було терпіти. Завдяки тренувальному процесу і іграм вдалося придушити цей біль. За що я дуже вдячний Анатолію Бузнику, з яким був знайомий по юнацьких збірних, де він тривалий час працював. Тренер дав мені шанс проявити себе в кіровоградській «Зірці», яку він очолював. У другій частині чемпіонату-2010/11 команда показала хороший результат, а мені вдалося набрати непогану форму і отримати пропозицію від «Говерли», яку прийняв Олександр Севідов.
– Тоді в Ужгороді з фінансами все було нормально?
– Так. І особисті умови у мене були досить непогані. Команда також виступала в Першій лізі, але в новому сезоні стояла мета підвищитися в класі. Чого в підсумку «Говерла» і досягла, а я після Лаши Джакобії, з вісьмома голами став другим бомбардиром колективу (посміхається).
– Але новий сезон у Вищій лізі завершився для вас у листопаді. Знову травма?
– На жаль. На одному з тренувань перед грою з «Шахтарем» у стику отримав травму коліна, хрящ зруйнувався повністю. І це, по суті, поставило хрест на моїй подальшій кар'єрі. Мені зробили операцію, яка була спрямована на те, щоб у майбутньому нога нормально функціонувала для звичайного людського життя. Говорити про професійний футбол не доводилося. У цей час у мене в родині народилася дитина, тому на сімейній раді було прийнято рішення рухатися далі і спробувати себе в ролі тренера.
– І ви ним стали, повернувшись в «Динамо». Хто зробив цю пропозицію?
– Знову Олександр Олексійович Іщенко (посміхається). На той момент він вже був директором ДЮФШ. Спочатку я придивлявся, а потім почав допомагати Юрію Єськіну в роботі з командою 2000 року народження. З кожним днем мені ставало все цікавіше бачити, як на моїх очах ростуть молоді футболісти.
– За три роки роботи ви досягли непоганих результатів. Але потім разом з Володимиром Самборським прийняли пропозицію «Шахтаря». Як до цього поставилися в «Динамо»?
– Про це багато писали і говорили, хоча насправді все було просто. Ситуація, пов'язана з вторгненням Росії в Україну в 2014 році, виявилася непростою. Моя зарплата в «Динамо» і так була невеликою, а коли сильно злетів курс долара, оклад взагалі виявився мізерним. Ми довгий час працювали, можна сказати, на ентузіазмі, чекали кращих часів. Плюс, в клубі виникали певні ситуації, через які я зрозумів, що більшого тут дати не зможу, прогресувати, як тренеру, було нереально.
Після того, як з 2002 роком народження був виграний чемпіонат України, в розмові з Іщенком ми повідомили, що будемо йти. Олексійович підтвердив, що ситуація поки не з кращих, тому по клубних сходах рухатися вгору шансів у нас не буде. На той момент пропозиції від «Шахтаря» ще не було. Однак чутки, розмови почалися, коли ми вже перейшли в донецький клуб. Я не хотів влізати в цей бруд.
Новим керівником академії «Шахтаря» став аргентинець Хорхе Раффо. Не знаю, як він на мене вийшов, але пропозицію прийняти одну з вікових груп команди я від нього отримав. Фахівець розповів про своє бачення розвитку академії, стратегію. Нам сподобалося, тому через деякий час ми з Вовою Самборським і перейшли в «Шахтар».
Люди з боку поставилися до цього не дуже добре. Приписували різні речі, аж до того, що ми з «Динамо» в «Шахтар» переманювали гравців. Але насправді нічого такого не було. Єдині футболісти, які перейшли зі мною, це були Богдан В'юнник і Антоній Емере, яких я привів у «Динамо» з «Металіста».
Мені і Ігор Михайлович Суркіс дзвонив, цікавився цією ситуацією. На що я сказав, що в моєму переході ніхто не винен, це було суто моє рішення піти з «Динамо». Але представникам ЗМІ тільки це і потрібно було, щоб підняти галас, зробити сенсацію.
– Які переваги для себе ви побачили, працюючи в донецькому клубі?
– Мені імпонувало бачення футболу Хорхе Раффо, у мене були схожі розуміння про те, як повинна грати команда. Я хотів розвиватися, спробувати щось інше, нову методологію. Мені було цікаво. Це був новий виклик.
– У 2024 році деякий час ви попрацювали асистентом Сергія Долганського у «Ворсклі». Ви були знайомі?
– Я не скажу, що ми були друзями, але знали один одного. Спочатку я отримав пропозицію від третіх осіб, а потім ми зв'язалися з Сергієм Миколайовичем, який попросив мене допомогти, оскільки наставник не мав досвіду самостійної роботи, так як раніше фахівець тренував тільки воротарів. Однак керівництво «Ворскли», з огляду на його авторитет у колективі, прийняло рішення довірити йому посаду головного тренера. До того ж і часи у полтавців настали не найкращі. Проте, цей досвід роботи був для мене дуже корисним і позитивним, оскільки я дуже хотів зануритися у великий футбол.
– У лютому 2025 року ви знову повернулися до юнаків, очоливши збірну України U-17. Проте, в майбутньому ви плануєте стати тренером дорослої клубної команди?
– Тільки Бог знає, як далі буде розвиватися моя кар'єра. Зараз я на цьому місці і отримую задоволення від процесу. Звичайно, в майбутньому хотілося б взяти клубну команду і втілити свої мрії в реальність. Але як все складеться, загадувати не візьмуся.