— Наприкінці минулого року ви були почесним гостем на Меморіалі Валерія Лобановського та «Олімпійському балі» в Нью-Йорку. Що запам’яталося від участі в цих двох заходах?
— По-перше, я дуже вдячний Асоціації ветеранів спорту США та особисто її керівникам — Едварду Лучіну та Олегу Сарумову за запрошення. Як і вдячний їм за те, що Меморіал Лобановського традиційно ось уже 22 роки поспіль проводиться в Нью-Йорку. Дуже приємно, що й за океаном не забувають про цього видатного тренера і вшановують його в такий спосіб. Це дуже важливо для людей, вихідців із країн пострадянського простору — як з України, так і Вірменії, Азербайджану, Казахстану та інших.
Зараз у Нью-Йорку багато емігрантів, які добре пам’ятають такого величного громадянина України і Тренера з великої літери, як Валерій Лобановський. Тому мені було дуже приємно перебувати на цьому турнірі. Він хоч і був швидкоплинним, але ніс у собі позитив і мав користь, адже цього разу в ньому брали участь юні футболісти. Кожен із них, щоб дізнатися для себе, хто такий Лобановський, мав змогу зайти в інтернет і прочитати його біографію. Як і дізнатися про його команди — київське «Динамо» та збірні СРСР і України, в яких я мав честь виступати. У теплій атмосфері пройшов ще один традиційний захід — «Олімпійський бал», де з наших емігрантів було багато ветеранів спорту, які в різний час брали участь в Олімпійських Іграх.
— Наскільки відомо, у Нью-Йорк ви привезли із собою свою золоту олімпійську медаль...
— Так, про це мене заздалегідь попросили організатори. Як виявилося, на «Олімпійському балі» єдиним олімпійським чемпіоном серед присутніх був саме я. Усім було дуже приємно поглянути на цю цінну нагороду, було чимало охочих сфотографуватися з нею. Серед спортсменів у залі були й колишні футболісти «Нефтчі», «Пахтакора» та інших команд. З ними ми тепло спілкувалися, згадуючи хороші часи нашої кар’єри. Було дуже приємно перенестися в наше футбольне минуле.
— Які враження у вас від поїздки до США?
— Дуже позитивні. На американській землі перебували тиждень, проте кожен день був напрочуд насиченим. Ми зранку виїжджали з нашого будинку і поверталися пізно ввечері, щоб переночувати. Завдяки організаторам була сформована велика культурна програма, а також зустріч з українською діаспорою.
Під час перебування в Америці я познайомився з багатьма людьми, і мені дуже приємно, що з ними подружитися вдалося напрочуд швидко. Крім Нью-Йорка, я був у Філадельфії на дитячому футбольному турнірі. А ще відвідав два матчі NBA і NHL, побував у знаменитому «Метрополітен-музеї». У ньому я провів трохи більше півдня, хоча для повного ознайомлення з його рідкісними та унікальними експонатами потрібно, мабуть, кілька днів.
Але як би там не було, а в мене залишилися дуже хороші враження про відвідування цієї скарбниці зібрань. Тож про мій період перебування у США сказав би трьома словами: було дуже насичено, тепло і дружньо.
— На яких саме баскетбольному та хокейному матчах вдалося побувати?
— Мені дуже пощастило побачити у грі «Філадельфія Сіксерс» — «Лос-Анджелес Лейкерс» легендарного американського баскетболіста Джеймса Леброна та ще одну зірку баскетболу — словенця Луку Дончича. Незабутні враження! Хокейний же матч дивився за участю «Нью-Йорк Айлендерс» і «Тампи-Бей Лайтнінг». Також дуже сподобалося.
— Чи вдалося скласти враження про ставлення американців до війни в Україні?
— Що стосується війни в Україні, у нас з американцями було чимало розмов. Усі люди, з якими я спілкувався під час подорожі за океан, підтримують Україну і щиро співчувають нам у цій біді. Напевно, не було б усіх цих зустрічей, якби вони по-іншому ставилися до нашої країни і по-іншому, ніж ми, ставилися б до агресії проти неї. Тож усе робилося для того, щоб українці відчували цю підтримку.
Едвард Лучин поділився ідеєю, яку ми хочемо втілити в життя. Полягає вона в тому, щоб після закінчення війни в Україні було зіграно Матч Перемоги. У його рідній Одесі, Києві, Дніпрі, Харкові, Львові, Запоріжжі та багатьох інших великих містах нашої країни. Американці спеціально для цього зберуть команду, яка нині підтримує Україну. Зберу команду і я — і обов’язково проведемо такий матч. Усі люди, з якими я спілкувався під час заокеанського візиту, у це гаряче вірять.
Із собою в Америку я привіз футболки та м’ячі київського «Динамо» і збірної України. Також я дуже вдячний нашим футбольним легендам — Олегу Блохіну та Леоніду Буряку за те, що вони передали свої книжки. Окрема подяка і дочці Валерія Лобановського Світлані за книгу про її легендарного батька.
Хотілося б також згадати епізод, пов’язаний зі ще однією видатною особистістю — Володимиром Мунтяном. 23 листопада минулого року я відвідував його в лікарні, коли він перебував у реанімації. Під час мого візиту я сказав йому, що збираюся їхати на Меморіал Лобановського — і він підписав мені кілька своїх фотографій. Напевно, я був останнім, хто взяв у нього автограф. Через тиждень його не стало... У Нью-Йорку ми зробили аукціон, і всі гроші, які вдалося зібрати від продажу цих лотів, я привіз до Києва.
— На чиї потреби вирішили їх спрямувати?
— Повернувшись зі США, я зателефонував до військового госпіталю — туди згодом і поїхав. Добре розумів, що в цьому медичному закладі допомога потрібна багатьом, тож обрав одного хлопця, який перебував у дуже важкому стані — на війні він втратив обидві ноги. На жаль, мені не вдалося з ним поспілкуватися, бо на той час боєць був у реанімації та перебував непритомним. Я поговорив із його матір’ю, якій і передав гроші. Ми з нею на зв’язку і будемо робити так, щоб допомогти цьому хлопцю.
— Із кимось зі знайомих людей у Нью-Йорку перетиналися?
— Звичайно. Як це — бути в Нью-Йорку і щоб не знайти таких! Я зустрічався з колишнім президентом ФК «Чорноморець» Григорієм Бібергалом, який у той час якраз перебував у США, і з багатьма іншими людьми. Ба більше, було багато наших спільних знайомих — як по Києву, так і по Одесі. І це дуже приємно.
— Як часто отримуєте запрошення від двох зарубіжних клубів, де ви грали — «Сампдорії» та «Глазго Рейнджерс»?
— Таких запрошень було не дуже багато, але все ж вони були. Здебільшого вони пов’язані з визначними датами. «Сампдорія» відзначала 10-річчя чемпіонства, а потім робила ще одну виставкову гру. Тоді ми, одноклубники по генуезькій команді, зустрічалися разом і згадували щасливі миті наших яскравих виступів. Це було в ту пору, коли ще був живий Джанлука Віаллі. Була, зокрема, і панахида за тренером Вуядіном Бошковим, з яким клуб завоював чемпіонство.
Так, «Сампдорія» робила кілька пам’ятних матчів. Однак зараз, коли змінюються президенти і зазнає змін клубна діяльність, таких запрошень немає. Принаймні, кілька останніх років.
Однак було запрошення з Шотландії. Позаминулого року я був там, відвідавши матч «Глазго Рейнджерс» — «Динамо» (Київ). У Глазго була дуже тепла зустріч. Я побачився і поспілкувався з представниками цього шотландського клубу, давав інтерв’ю. Приємно, звичайно, занурюватися в атмосферу минулого, коли був розпал кар’єри гравця. Хоча розуміючи, яка зараз ситуація в Україні, не зовсім зручно вдаватися до таких зустрічей.
— За подіями в українському футболі стежите регулярно?
— Ну, звісно! А як може бути по-іншому? Для мене український футбол, за своєю значимістю, завжди на першому місці. Звісно, я дивлюся також англійську Прем’єр-лігу, іспанську Ла Лігу, німецьку Бундеслігу, італійську Серію А. Дякувати Богу, зараз телебачення зовсім не таке, як у мої роки чинного гравця. Тоді не було такої розширеної інформації, як тепер. І зараз я заздрю білою заздрістю нашим молодим людям і навіть підліткам, які займаються футболом. Вони бачать, який зараз у світі футбол, як він розвивається, яка його цінність для людей і які в нього досягнення. І це дуже приємно.
А ще мені приємно, що в нашій країні зараз ти можеш побачити підлітка не тільки у футболці київського «Динамо», «Шахтаря», «Дніпра», «Чорноморця» чи «Карпат», а й західних клубів — «Реала», «Барселони», «Арсеналу», «Інтера», «Мілана». Ця інформація, яка доходить до нас через монітори телевізорів, комп’ютерів і телефонів, зазвичай формує смаки і допомагає молоді з орієнтирами в житті. І коли питаєш когось із дітей «Де ти хотів би грати?» і чуєш відповідь «У Реалі», то до цього потрібно ставитися з розумінням. Адже зараз вони бачать у вищезгаданих клубах великі команди.
Але як би там не було, а я вважаю, що футбол і в нашій країні, незважаючи на ті чи інші труднощі, все одно буде розвиватися і всіляко прогресувати. Упевнений, що минуть роки лихоліття і все в нашому футбольному господарстві налагодиться. Хочеться висловити величезну подяку тим президентам клубів, які нині всіляко підтримують, розвивають і навіть створюють нові команди. Це дуже важливо — не втратити те, що маємо. Адже робити все по-новому набагато складніше. Таким чином ми лише втратимо ще більше часу.
— Чи стало для вас несподіванкою лідерство в чемпіонаті черкаського ЛНЗ?
— Мабуть, трохи — так. Однак, коли дивишся на гру, яку черкащани продемонстрували в осінній частині чемпіонату, то питання про лідерство стає на свої місця. Чудово, що в українській Прем’єр-лізі є конкуренція. Зараз у нашому чемпіонаті поступово з’являються конкурентоспроможні команди — той же ЛНЗ, а також «Полісся». Наші гранди — «Шахтар» і «Динамо» в такі важкі часи не завжди можуть грати рівно — і це цілком зрозуміло. Отже, чемпіонат непередбачуваний.
— Як думаєте, чи вдасться «Динамо» покласти край турнірним негараздам у весняній частині чемпіонату?
— Я сподіваюся на це. У сезоні-2025/26 залишилося зіграти меншу частину чемпіонату, тож, зважаючи на солідний розрив між командами, які на сьогоднішній день ділять перше-друге місця (а це ЛНЗ і «Шахтар»), то розраховувати на те, що обидва лідера, як і те саме «Полісся», зменшуватимуть оберти, і не битимуться за першу трійку, не доводиться. Тож як вдаватиметься динамівцям надолужувати витрачене восени — побачимо. Та все ж сподіваюся, що цього року «Динамо» без медалей не залишиться.
— Від справ у чемпіонаті України хотілося б перейти до справ національної команди. Що скажете про її найближчого суперника, збірну Швеції, з якою підопічні Сергія Реброва зустрінуться в півфіналі плей-офф чемпіонату світу?
— Шведська команда завжди вирізнялася своєю дисциплінованістю. Вона бойова, з хорошими виконавцями у складі. Вважаю, що в боротьбі за право вибороти путівку до фінальної частини світової першості всі суперники збірної України — як шведи, так і потенційні — поляки та албанці приблизно в такій самій ситуації, як і ми. Адже і вони не грають узимку. Це може допомогти нам. Однак сподіватися тільки на це не варто — потрібно тільки своєю самовідданою грою завойовувати право поїхати на чемпіонат світу.
Продовжуючи ж свою думку про Швецію, скажу, що всі ми бачили, як ця збірна провалила свій відбірковий цикл. Тож які з цього шведи зроблять висновки — важко сказати. Утім, із такою командою, як і з Польщею чи Албанією, можна грати й перемагати — це сто відсотків. Зрозуміло, що буде складно, дуже складно. Адже ми не на голову вищі за шведів чи поляків. Але як би там не було, а шанси поїхати на світовий Мундіаль в України є. І мені б дуже хотілося, щоб наша країна була на ньому представлена.
— Останніми роками збірна України відчуває гостру нестачу забивних форвардів. А тут ще й Артем Довбик отримав травму. Хто міг би замість нього скласти компанію Роману Яремчуку і Владиславу Ванату в списку підопічних Сергія Реброва?
— Я вважаю, що зараз не варто забігати так далеко наперед, адже до півфінального матчу плей-оф зі Швецією ще півтора місяця. Для футболу це тривалий термін, і це стосується стану будь-якого гравця, не тільки Довбика. Так, той факт, що Артем зараз травмований, неприємний. Але добротна команда, яка ставить перед собою високу мету, не повинна залежати від одного-двох гравців. А тим більше — національна збірна, до якої відібрано найкращих виконавців. Я впевнений, що Сергій Ребров зможе побудувати команду, яка буде боєздатною.
Але навіть якщо до згаданого поєдинку в атаці збірної України відсутній той чи інший футболіст, це ще ні про що не говорить. Ба більше, ті чи інші зміни у складі можуть стати загадкою для суперника. До того ж, у нашій національній команді створювати гостроту біля чужих воріт, як і стати автором гола можуть і гравці інших амплуа.
Як тут не згадати період моїх виступів у «Динамо», коли, наприклад, захисник Анатолій Дем’яненко міг за сезон забити 6−8 м’ячів! Забивали регулярно і півзахисники — Василь Рац, Павло Яковенко... Тож будемо сподіватися, що українській збірній буде що протиставити шведам. Головне — щоб за той час, який залишився до матчу, ніхто з футболістів не зазнав травм.
— Чи відчуваєте ностальгію за тренерською роботою?
— Ностальгія — приємне відчуття. Звичайно ж, час від часу її відчуваю, згадуючи радісні миті, як у ролі гравця, так і тренера. Чи хотілося б мені повернутися до футбольної діяльності? Якщо така нагода випаде, то звичайно був би не проти. Адже я залишаюся у футболі, і не важливо, яку посаду обійматиму. Але поки що найголовніше — пережити цю жахливу війну, а потім дивитися в майбутнє. Для мене футбол — це моє життя, і я завжди буду в ньому в тій чи іншій іпостасі.
В’ячеслав Кульчицький