Була в ті часи така незрозуміла нині структура – ФШМ (
Футбольна школа молоді
). Структура, як нині модно казати: «мережева», тобто мала відділення в багатьох містах СРСР. Наприклад, головним тренером московської ФШМ був К.І.Бєсков, і там його вихованцями стали Геннадій Гусаров, Валерій Воронін, Микола Маношин, Володимир Федотов і, не повірите (!), славетний ілюзіоніст Ігор Кіо. Він був дуже перспективним футболістом, і за нього боролися кілька московських клубів, але його батько – засновник династії артистів цього жанру Еміль Кіо-старший – не відпустив сина з цирку.У Києві «середню футбольну освіту» отримали футболісти з не меншими заслугами: Валерій Лобановський, Валентин Трояновський, Олег Базилевич, і, звичайно, Андрій Біба. Так от, мабуть Андрій Андрійович не відразу став «відмінником» у цій школі, і тому спочатку, коли він грав у полі, однолітки скандували з трибун образливу кричалку: «Не м’ясо, не риба, а Андрій Біба». Але, чи то сила волі у хлопчиська була добрячою, чи то взагалі йому був притаманний саме поступальне зростання, образлива кричалка змінилася поважною: «І м’ясо, і риба – Андрій Біба!».
За наростаючою
Насправді, якщо вдивитися в етапи його дорослої кар’єри у футболі, й там помітна така тенденція – за наростаючою. Бібу (
на фото другий у нижньому ряду ліворуч
) було запрошено із юнацького футболу до «Динамо» ще Олегом Олександровичем Ошенковим. Він влаштовував і В’ячеслава Дмитровича Соловйова, але зауважте, якщо у «срібний» сезон 1960 року, перед першим чемпіонським, Лобановський та Турянчик грають усі 30 матчів, Сабо – 25, Войнов – 24, Каневський – 23, то Біба – 17. Він, зрозуміло, зовсім не аутсайдер, але у стартовому складі виходить трохи більше, ніж у половині зустрічей.Наступний «золотий» сезон 1961 року: Серебряников – 29, Лобановський – 28, Сабо – 27, Базилевич та Каневський – по 26, Біба – знову 17. Зате, починаючи із сезону 1962 року, Біба не виходить у стартовому складі в лічених матчах, та й те, мабуть, через травми. Візьмемо інший показник, дуже авторитетний «Список 33-х найкращих». Там у нього теж все за наростаючою: у 1963 та 64 роках він там на своїй позиції під № 3, у наступному – 1965 – під № 2, а в 1966 – під № 1.
До футбольних вершин
Сезон 1966 року – вершина футбольної кар’єри Андрія Біби. Він не лише посідає перше місце на своїй ігровій позиції у «33-х», він узагалі стає «Найкращим футболістом СРСР» у популярному тоді опитуванні тижневика «Футбол». Але всі ці особисті показники, звичайно, поступаються досягненням команди в цілому.
У тому сезоні «Динамо Київ» вперше у своїй історії робить «дубль»: золоті медалі та Кубок країни. Стартував незабутній трирічний «золотий» період «Динамо» Маслова. А хто перший помічник на полі у тренера? Звичайно, капітан команди. Їм якраз і був Андрій Біба. Маслов круто змінив і склад, і тактику гри. У «Динамо» вже не було улюбленців «соловйовського» призову: Каневського, Лобановського, Базилевича, Трояновського. Але зі «старих» у блискучій формі були і Турянчик, і Щегольков. Та й Сабо із Серебряниковим не псували картини. Але Маслов, насамперед, ставив на своїх «висуванців»: Соснихіна, Медвідя, Островського, Хмельницького, Рудакова, Поркуяна, Пузача й зовсім юних Мунтяна із Бишовцем.
Хто має бути незаперечним авторитетом і для «дідів», і для «молодих», справжнім лідером команди? Безсумнівно, її капітан. І Біба був таким. Що його відзначало як футболіста? Чудове бачення поля робило його головним організатором атак, диспетчером. До цього варто додати його людські якості: врівноваженість та розсудливість – без них не можна керувати партнерами, не допустити знервованості і, тим паче, паніки у своїх лавах у важкі хвилини.
Високий рівень техніки та вміння віддати точну, «зрячу» передачу поєднувалися із сильними ударами з далекої дистанції та нерідкими підключеннями до штрафного майданчика, які завершувалися його голами. 69 забитих м’ячів для футболіста «другої хвилі» – дуже гідний показник. Але серед його голів є один, який увійде назавжди до історії радянського та українського футболу. Це – м’яч, забитий 2 вересня 1965 скромному північноірландському «Колрейну». Чому ж він має увійти до історії? Тому що це був найперший гол радянських, отже, й українських клубів за їхньої участі в єврокубкових турнірах.